Шпаргалки для экзамена по Философии(НТУУКПИ, Украина)

суспільства.

24.Філософське вчення Гегеля. Протиріччя між методом і системою у його

філософії.

Якщо в цілому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це

найвідоміший філософ об'єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об'єктивно-

ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він

зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно

вирішити проблему тотожності мислення і буття. Основні праці: «Наука

логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Феноменологія духу», «Філософія

права», «Філософія історії» та ін. В коло його інтересів входили всі сфери

життя – природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя,

логіка, право тощо.

Заслуга Гегеля полягала також у тому, що він весь природний, історичний і

духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, у

перетвореннях, у розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив

своєрідно – ідеалістично. Гегель вважав, що об'єктивно, незалежно від нас

існує абсолютний Дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція

світу. Цей абсолютний Дух. абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись,

на певному його етапі породжує, «відпускає з себе своє інше» – природу, яка

в свою чергу, розвиваючись, породжує «суб'єктивний» Дух – людину,

мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу – філософію. Обґрунтовуючи

ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, показав

діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом. Розробляючи

філософію історії, Гегель перший підкреслив, що основною проблемою вивчення

соціального буття людини є вивчення діалектики суб'єктивності побажань

кожної окремої людини і об'єктивності, закономірності створюваної людьми

системи суспільних відносин. Гегель критикував розуміння свободи як

відсутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є «свободою

порожнечі», говорив він. Гегель підходить до формули свободи як «пізнаної

необхідності».

Основне протиріччя філософії Гегеля – протиріччя між діалектичним методом

і метафізичною системою. Непослідовність його діалектики полягає в тому, що

вся вона була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного і

майбутнього. Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці

такою межею є абсолютна істина; у природі – людський дух; у філософії права

– конституційна монархія; в історії філософії– його власна філософська

система. Гегель вважав, що розвиток історії завершується, досягши рівня

Прусської імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і

часі. Відтак, філософія Гегеля була консервативною, вона не давала

перспектив для необхідності появи нових формацій, і через це класики

марксизму назвали її «кінцем німецької класичної філософії».

25. Антропологічний матеріалізм фейербаха. ОТТ

Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фейєрбах його

сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя. З Л.

Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. У світі

немає нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною самої себе.

Природа є також основою походження людини, а релігія – це хибна,

перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це

робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування.

Такі думки Феиєрбаха – це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його

філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах

– матеріаліст, а в розумінні історії людства – ідеаліст.

Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами

форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час,

Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога

буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Феиєрбаха

були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він мав

споглядальний характер. У центрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому

його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він

розумів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка

повністю залежить від природи, «панує» над природою «шляхом покори її», в

той час як її слід розглядати як єдність біологічного і соціокультурного.

26-28. Про марксизм

Общая философия --- диалектический материализм, в рамках которого развита

теория исторического процесса--- исторический материализм. Основными

системообразующими принципами являются следующие :

- принцип единства и целостности бытия как развивающейся

универсальной системы, включая все формы действительности от объективной

(материя) до субъективной (мышление).

- принцип материальности мира, утверждение, что материя первична по

отношению к сознанию, отражается в нем и определяет его содержание;

- принцип познаваемости мира, мера его познанности, определяющей

степень соответствия наших знаний объективной реальности, является

практика;

- принцип развития. Весь мир находится в непрерывном, постоянном

диалектическом развитии, источник которого --- возникновение и разрешение

противоречий;

- принцип преобразования мира в целях достижения свободы личности на

основе преобразования жизни общества и достижения равенства и братства.

Диалектический материализм впервые распространяет мат понимание не

только на природу, но и на общество. Отсюда теория прибавочной стоимости и

теория исторического процесса.

Теория познания. Общественно-экономическая практика есть основа,цель

и критерий познания. Практика порождает теорию, теория служит практике

Практика есть единство субъективного и объективного, сознания и бытия,

опредмечивания и рапредмечивания. Для Маркса объект --- это предмет

приложения человеческих сил, то есть субъекта (чел, общ,

гос).Действительность берется не созерцательно, а в форме приложения

человеческой чувственной деятельности. Основные виды практики: обработка

природы людьми(материально-производственная деятельность) и обработка людей

людьми(социально-преобразующая деятельность). Вся общественная жизнь

является практической. Практика связала теорию исторического процесса с

гносеологией, была и в онтологии. Так как сущность сознания есть отражение

в нем материальной жизни и условий, то процесс целеполагания у человека

есть процесс отражения окружающего мира в форме образа предстоящей

практической деятельности.

Исторический материализм. Идея внести материализм в понимание

общества есть основа всех общественных наук типа социологии. Исходный

пункт: основа любого человеческого общества --- добывание средств к жизни.

Отсюда базисом являются те отношения, в которые люди вступают при

производстве своей жизни, который облекается надстройкой - политикой

юридической, общественной и др. Каждая система произ отнош возникает на

определенном этапе развития производственных сил. когда есть соответствие,

то производственные силы имеют большие возможности для развития (предметы

производства, знания и опыт, человек). Когда пр отн отстают, то это почва

для социальных революций. Надстройка-совокупность духовных образований

(теории, учения, религия, искусство), отношений между людьми- идеология и

учреждений и организаций -суды, партии, церковь и т.д. Общественно-

экономические формации - первоб, рабовлад, феодал, капитал, коммунизм.

Первая стадия --- социализм. Эта теория позволяет исследовать историческое

события в рамках истолкования породивших их по, искать общие черты разных

стран на одной ступени общ развития, т.е. использовать общенауный критерий

повторяемости. К тому же человеч общество рассматривается как единый соц

организм и свести стремления отдельных людей к действиям больших групп,

классов в рамках одной формации. Основной движущей силой истории выступают

народные массы, хотя роль личности не отрицается. Сознание является не

абсолютно самостоятельной силой, но имеет свое обоснование в материальном

жизненном процессе. Люди сами творят историю, но не по произволу, так как

находятся в некоторых экономических условиях., что обуславливает мотивы их

действий. "Экономическо- философские рукописи 1844 года" Основное в работе

- идея отчуждениячеловека в обществе господства частной собственности и

преодоление отчуждения в исторической переспективе коммунистического

будущего. Отчуждение--- процесс превращение деятельности человека и

продуктов этой деятельности в самостоятельную, довлеющую над человеком

силу. Следствие этого--- фетишизация предметного мира. Субъект превращается

в объект манипуляций, что появляется в апатии, атрофии гуманитарных

ценностей. формы отчуждения: 1) опустошение и обеднение труженика в

процессе труда; 2)отч условий деятельности от деятельности - противостояние

условий труда (собственность на средства произ, управление, организация) -

субъекту труда; 3)отч результатов деятельности от субъекта;4)отч теории от

практики, что дает отклонения в сознании и поведении членов общества; 5)соц

структур и институтов от трудящихся -- бюрократическая машина. Отчужденный

труд М рассм в 4 аспектах.

1.Рабоч использует матер, взятые у природы и получает в итоге нужные

для жизни предметы, продукты труда. Ни исх материал, ни прод ему не

принадлежат - они ему чужие. Чем больше р. работает, тем больше мир предм,

не принадл ему. Природа делается для раб только средством труда, а

предметы, кот создаются в производстве - средством жизни, физ

существования. Раб полностью от них зависит. 2. Процесс труда для р

принудителен. Но такой труд - это не удовлетвор потребности в труде, а

только средство для удовлетвор др потребностей. Только вне труда р.

распоряжается собой - т.е. свободен. Т.о он свободен только осущ. жизненные

функции, общие у чел с животными. А труд - форма деят, специф для чел, для

раб представляется унижением в себе человека.3. Труд подневольный отнимает

у чел его "родовую" жизнь. Род челов. Живет в природе. Жизнь чел неразрывно

связана с прир. Эта связь - деятельный контакт с прир, в кот главное -

труд, производство: "...производственная жизнь и есть родовая жизнь". Но

для раб труд - лишь средство для поддержания собственной жизни, а не рода.

Р относится к прир и производству не как своб человек, а как рабочий, т.е

отчужденно. Это и значит,что у раб отобраны и родовая жизнь и чел

сущность.4.Подневольный труд порождает отчужд между людьми. Раб чужды друг

другу, поскольку они конкурируют за возм трудиться.

Отч труд равнозначен сущ частной собственности. Ч собств - основа

экон жизни. На частнособственнической экономике держится вся история. Это

значит, что эконом история - ключ к пониманию челов жизни как таковой.

"Религия, семья, гос-во, право, мораль, наука, искусство... суть лишь

особые виды производства и подчиняются его всеобщему закону". Жизнь людей в

усл отчуждения калечит их, делает "частичными индивидами" или неразвитыми,

недочелов существами. "Частная собств сделала нас настолько глупыми и

односторонними, что какой-нибудь предмет явл нашим лишь когда мы обладаем

им... когда мы им непосредственно владеем, едим его, пьем - употребляем...

Поэтому на место всех физ и духовных чувств стало простое отчуждение всех

этих чувств - чувство обладания".

29.Загальна характеристика некласичної західної філософії XIX та XX ст.

30.Позитивізм та його історичні форми.

Історія позитивізму має три періоди розвитку.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г.

Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового позитивізму зводилася до

таких засад:

- пізнання необхідно звільнити від усякої філософської

інтерпретації;

- вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена

спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

- у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би

суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної

філософії»; Г. Спенсером в 10-томнику «Синтетична філософія».

Другий позитивізм виріс з першого. Його відомими представниками були:

австрійський фізик Е. Мах, німецький філософ Р. Авенаріус, французький

математик Ж. А. Пуанкаре.

Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового

знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини

реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об'єктивна

реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної

від світу.

Третя форма позитивізму – неопозитивізм, який має два різновиди: логічний

позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних

позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз

речень, логічний синтаксис мови. Другий період логічного позитивізму – це

розвиток семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах

діяльності. Всі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та

людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л.

Вітченштейн та ін.

31. Філософія психоаналізу. Фрейдизм та неофрейдизм.

Це філософський напрямок, який виник на основі вчення австрійського

психіатра Зигмунда Фрейда. Досліджуючи як лікар пацієнтів, Фрейд прийшов до

висновку, що значна кількість захворювань викликана свідомим інгібуванням,

витісненням інстинктів, особливо найсильнішого серед них – статевого.

Свідоме виступає своєрідним цензором стосовно дій несвідомого. Останнє є

основою самозбереження людини як біологічного виду, тоді як свідоме є

сутнісним вираженням й саме як людини. Постійна боротьба між свідомим і

несвідомим е причиною нервових стресів, хвороб. Щоб запобігти цьому, слід

уважно вивчити всю сукупність причин у їх взаємозв'язку і лише тоді вживати

відповідних заходів до лікування неврозів. Такий підхід Фрейд назвав

психоаналізом. Він приходить до висновку, що інстинкти не слід грубо

гамувати силою волі, а перетворювати, спрямовувати в певну форму

діяльності. Цей процес перетворення інстинктів назвав сублімацією.

Спираючись на психоаналіз З.Фрейда, його учні К.Хорні. Г.Маркузе, Е.Фромм

«соціоло-гізували» вчення свого вчителя. Найбільш вдало це вдалося зробити

Е.Фромму. Всі його основні праці пронизані ідеєю психоаналізу.

Психоаналіз, доповнений Марксом, принципами екзистенціалізму і релігіями

Сходу, Е.Фромм називає гуманістичним психоаналізом. Основні положення

гуманістичного психоаналізу такі:

. людина відчужена від суспільства і навіть сама від себе;

. людина людиною не народжується. Вона стає нею в процесі соціалізації;

. наша свобода є несвободою (ми приречені на рух вперед, назад вороття

немає);

. людина може бути відносно вільною в тому випадку, коли вона реалізує 3

види свободи: економічну, інтелектуальну, моральну.

Економічна свобода – це право людини вибирати вид трудової діяльності;

інтелектуальна – право прийняття рішень відповідно до своїх знань,

виховання, смаків тощо; моральна – право до зміни (або збереження) своїх

поглядів, уподобань, кумирів.

32. Філософія екзистенціалізму

Екзистенціалізм виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Італії,

набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля

джерел цієї філософії був С. К'єркегор, а серед російських філософів – М.

О. Бердяєв. Основною категорією екзистенціалізму є категорія існування, або

екзистенція, що ототожнюється з суб'єктивними переживаннями людини,

оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність

– це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла,

пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і

неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспіль-ство

як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його

свободу.

Жити як усі – значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси пафос

нонконфор-мізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю).

Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до

асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загаль-них принципів

моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати мораль-

ним чи аморальним. Экзистенциализм - философия существования.

Иррационалистическая философия Наиболее крупные представители: М.

Хейдеггер, К Ясперс, Г.Марсель, Ж.П.Сартр, А.Камю, Н.Аббаньяно.

Сам термин "экзистенциализм" введён неокантианцем Хейнеманом(1929).

Идейные истоки экзистенциализма — философия жизни, феменология, религиозно-

мистическое учение Кьеркегора. Он делится на религиозный (представители:

Марсель, Бердяев, Бубер) и "атеистический" (Сартр,Камю).

Экзистенциализм—это иррациональная реакция на рационализм Просвещения

и немецкой классической философии.

В Германии экзистенциализм стал складываться после 1 мировой войны

(обстановка озлобления и уныния) Новая волна - Франция времен окупации и

после 2 мировой войны.

Экзистенциалисты поставили вопрос о смысле жизни, о судьбе чел, о

выборе и личной ответственности.

Исходный пункт философии Экзистенциализма - изолированный, одинокий

индивид, все интересы которого сосредоточены на нем же самом, на его

собственном ненадежном и бренном существовании. Экзистенциальные проблемы -

это такие проблемы, которые возникают из самого факта существования

человека. Для Экзистенциалиста имеет значение только его собственное

существование и его движение к небытию.

Экзистенциализм объявляет предметом философии - бытие. “Современная

философия, как и в прошлые времена занята бытием”- (Сартр). Они утверждают,

что понятие бытия является неопределимым, и что никакой логический анализ

его невозможен. Поэтому философия не может быть наукой о бытии и должна

искать иных, ненаучных, иррациональных путей для проникновения в него.

Хотя бытие вещей совершенно непонятно, но есть один вид бытия отлично

нам знакомый - это наше собственное бытие. Здесь то и открывается доступ к

бытию как таковому, он идет через наше существование. Но это существование

нечто внутреннее и невыразимое в понятиях: “существование есть то, что

никогда не становится объектом”, ибо мы никогда не можем взглянуть на себя

со стороны.

Экзистенциализм - это философия, единственный предмет которой -

человеческое существование, точнее переживание существования. Среди всех

способов бытия существования Экзистенциалисты ищут такой, в котором

существование раскрылось бы наиболее полно - это страх. Страх - это

исходное переживание, лежащее в основе всего существования. В конечном

счете это страх перед смертью.

Для Сартра все вещи, кроме человека есть ”бытие в себе”, а

человеческое. существование есть “бытие для себя” или ничто. Поскольку

всякое бытие возникает из бытия и не может превращено ни в что, то для

человеческого существования, понимаемого как переживание, не может найтись

такого бытия, из кот оно могло бы возникнуть и куда уйти. Значит, бытие

человека есть ничто. Осознавая свое ничтожество, человек испытывает страх

“человек есть его страх”.

Ясперс полагает, что человеческое существование раскрывается лишь в

“пограничных ситуациях” - страдание, борьба, смерть.

Свобода. Человек сам свободно выбирает свою сущность, он становится

тем, кем он себя сделает. Чел - это постоянная возможность, замысел,

проект. Он свободно выбирает себя и несет полную ответственность за свой

выбор. Свобода составляет само человеческое существование, человек и есть

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16