Синонимия и антонимия в поэзии

протилежність допомагає дати емоційну оцінку світу людей, причім

суперечність тут носить експліцитний характер, підтекст відсутній. Із

фрагменту видно, що три антоніми терпіти, повставати, конати створюють

експресивну атмосферу вірша.

Мовно-предметний зріз іншого художнього тексту розкриває внутрішній

світ людини, яка воліє захистити себе від безчестя: "Чи то правду кажуть,

чи неправду, що без мене Гурйович родився?..– Зеленіли клени та й пожовкли,

гомоніли люди та й помовкли" (24). Основне семантико-стилістичне

навантаження припадає на антонімічну опозицію гомоніли – помовкли, в яку

поет вкладає не тільки проблему соціального лиха, а й внутрішньо-

психологічної біди – брак доброти, чесності, порядності в людях. За

допомогою антонімів-контративів письменник осмислює категорії людської

моралі, які для нього надважливі у сучасному суспільстві. Друга пара

антонімів зеленіли-пожовкли підкреслює час, що минає, поки змовкли людські

розмови. Таке вживання пари антонімічних пар з метою підсилення

протиставлення характерне для І.Муратова.

Антоніми-дієслова, що відтворюють рух предмета у просторі. Поняття

моральності пронизують і другу тематичну групу слів, які означають рух у

просторі: "– Чи ти не думала, як мало Тобі дає любов моя? Прийшов –

пішов... – О, це жахливо!" (168). Симетричні антоніми прийшов – пішов

однокореневі і значення протилежності в них виражається не коренями слів, а

афіксальними морфемами (префіксами). Антонімія такого типу найбільш

властива дієсловам руху. В антонімічній парі прийшов – пішов

сконцентровано концептуальний зміст уривку: за допомогою кількох влучних

антонімічних штрихів художник дає змогу відчути добу, в якій живуть його

герої, їхній емоційний мовно-понятійний світ.

Антоніми-дієслова, що позначають різного роду конкретні дії.

Заслуговують на увагу також антоніми, що означають різного роду конкретні

дії: "Помру і воскресну, Згнию – відроджуся стократно. Щоб світ

задротований, Чорний, тюремний, загратний Заднів після ночі..." (113). Дві

пари векторних антонімів помру – воскресну, згнию – відроджуся підсилюють

почуття, увиразнюють контраст понять, стисло і виразно виражають конфлікт

героя з оточенням. В цих словах смерть і безсмертя злилися воєдино. Поет

використовує ще одну пару антонімічних слів “заднів після ночі”, які

виражені різними частинами мови: дієсловом -присудком заднів та іменником-

додатком ночі. Ця різночастиномовна пара надає пафосу всьому текстові, бо

містить у собі позитивний заряд полярних настроїв. У цьому тексті

оцінювання реалій відбувається через призму психологічного авторського

сприймання. Це справді вистраждані слова, яким поет знає ціну.

Антоніми-дієслова, які позначають явища природи. Послідовність

контрастів, зумовлену сюжетним стрижнем, спостерігаємо в наступних рядках:

"І певності ні в чому більш нема: Ні у вітрах – то дмуть, то перестануть;

Ні у заметах – то ростуть, то тануть" (1969, 13). Пари антонімів дмуть –

перестануть, ростуть – тануть належать до четвертої тематичної групи слів,

що характеризують явища природи. Для поета стихія вітру – не абстрактний

знак ідеї, а конкретний образ, який передає настрій суму, зневіри,

непевності. Вітри “то дмуть, то перестануть”, тому замети “то ростуть, то

тануть”. Ця непостійність дратує ліричного героя, від непостійності у

природі змінюється і його настрій: упевненість переходить у непевність. Щоб

показати змінний характер героя, поет використовує прийом неповної

протилежності, вживаючи із значенням послідовності сполучники то-то.

Співвідношення парадигм "природа" – "ліричний герой" у цьому вірші

визначаються особливостями певних символів, зокрема зимового вітру (то дме,

то перестане) та снігових заметів (то наростають, то зникають), за

допомогою антонімів-контративів.

Антоніми-дієслова, що виражають емоції, почуття, волю. Аналогічний

прийом використання векторних антонімів спостерігаємо і в останній

тематичній групі, що включає в себе дієслова на позначення емоцій та

почуттів. Наприклад: "То геть проженеш, то покличеш, Не знаючи пестощам

меж, То років розлучних не лічиш, То день самоти проклянеш" (1969, 18).

Ритмічний малюнок поезії створюють пари антонімів проженеш – покличеш, роки

– день разом із повторюваним сполучником то. Поет ніби прислухається до

вимовленого слова, чує, як відлунює воно в контексті інших слів (пестощі,

розлука, самота, прокляття). Антонімічна пара проженеш – покличеш задає тон

усій поезії, в якій контрастують міцний сплав аналітичної думки і палкого

почуття. Ці антоніми урівноважують суперечності, закладені у смислі

поетичного твору.

Таким чином, антоніми, що представляють векторну протилежність, у

І.Муратова діляться на п’ять тематичних розрядів, кожен із яких має

своєрідний акцептуаційний образ (починаючи з соціального і закінчуючи

індивідуальним, внутрішнім світом). І водночас це рухлива, динамічна

система з виразними уподобаннями у слововживанні, яка базується на

пристрасті, а пристрасть поета виросла з любові до людей, до рідного краю,

до рідної мови.

3.1.5. Антоніми і контекст

Поряд з антонімами, протилежність значень яких пізнається як у тексті,

так і поза ним, нерідко зустрічаємо в Муратова слова, що вступають в

антонімічні відношення тільки у певному тексті, тільки у визначеній

ситуації. Частіше за все такі слова вживаються у переносному, образному

смислі і поза текстом не мають протилежного значення, тобто в загальному

вжитку не є антонімами.

Торкаючись цього питання, М.Р.Львов слушно зауважує, що “такі

протиставлення використовуються в мові для створення яскравого художнього

образу, тому їх називають індивідуально-стилістичними антонімами” [Львов,

№3, 1970, 75]. Г.П.Мельников використовує інший термін – “ситуативні

багатоаспектні антоніми” [Мельников, 1971, №5, 58]. Але більшість

мовознавців називають їх контекстуальними антонімами. Так, у Л.О.Новикова

читаємо: “Контекстуальними антонімами слід вважати такі слова, які за

своїми первинними функціями в мові відносяться до різних тематичних груп і

входять своїми вторинними функціями в загальну тематичну групу, при цьому

їх значна різниця нейтралізується контекстом, стає в даному вживанні

несуттєвою” [Новиков, 1966, №4, 85; Новиков, 1973, 75]. Відмежовує від

“власне мовних” антонімів “контекстно протиставлювані слова” і відомий

лінгвіст Д.М.Шмельов [Шмелев, 1977, 207]. Є.М.Міллер також називає

“опозиції, які протиставляються в мові не за своїм головним (прямим)

значенням і не входять в одне лексичне поле, контекстуальними антонімами”

[Миллер, 1990, 183]. Крім того, мовознавець зазначає, що “контекстуальні

антоніми... являють собою одночастиномовні опозиції, які антонімами мови як

системи не виступають” [Там же, 65]. Продовжуючи цю дефініцію,

Л.А.Лисиченко подає таке визначення: “Слова, протилежність значень яких

пов’язана з певним текстом, певним лексико-семантичним оточенням,

називаються контекстуальними антонімами... Оскільки вони виникають в

одиничних текстах, то такі значення називають іще оказіональними”

[Лисиченко, 1993, 97].

Беручи до уваги розглянуті теоретичні положення, зазначмо, що

контекстуальні антоніми виникають внаслідок переносного вживання слова в

значенні, яке не закріплене в мові, а з’являється тільки в певному

контексті. Виходячи з цього, користуватимемось у нашій роботі терміном

контекстуальні антоніми.

Дослідження показує, що найбільш частотними в поезії І.Муратова є

контекстуальні антоніми-іменники (вогонь – крига, мир – смерть, хиби –

просвітлення, яскравість – імла, вершини – прірви, тлін – памолодь), менше

– прикметникові (молоді – посивілі, світлі – скорботні, підступне – чесне,

справжнє – парадне) та дієслівні (ненавидів – ждав, скресає – воскресає,

зроста – погаса, зрівнює – нагромаджує). Наведені пари контекстуальних

антонімів набувають значення протилежності лише в контексті. Письменник у

даному разі використовує смислове перетворення слів у залежності від змісту

тексту, від слова, яке характеризується антонімами. Морфологічна

класифікація контекстуальних антонімів відповідає співвідношенню різних

частин мови в антонімах у І.Муратова взагалі.

Зазначимо, що Муратов іноді використовує так звані “загальні”

антоніми, які в результаті частого і загального вживання в мові стали

фактами мови, тобто як лексичні засоби мови стоять поряд з повними

антонімами. Наприклад: "Щоб в піснях ми лишились такі, Мов та крига, що з

громом скресає, Мов той світ, що в огні воскресає" (67), "Й тоді на полі

битви чи у полі, Де гній парує, щоб буяла парость, Стикаються в твоїм

магічнім колі Вогонь і крига. Молодість і старість" (118). Із текстів

видно, що смислова різниця слів вогонь – крига нейтралізується контекстом.

У результаті транспозиції знаків вони утворюють експресивний ряд

протиставлень вторинного порядку: вогонь і крига (гаряче і холодне).

Виникає вторинна функція образного характеру і між антонімічною парою

яскравість – імла (світло – тьма): "На скронях терпко нили Пекучі свіжаки

тернових ран... І в них уже була Не мук яскравість, а тупа імла..." (179).

Як протилежні сприймаються ознаки яскравість – імла у цьому тексті, бо не

тільки антоніми “працюють” на текст – “розсіювальна” дистрибуція, але і

текст “працює” на антонімічну опозицію – “концентруюча” дистрибуція. Тому

попередній зміст тексту сигналізує і в певній мірі конституює антонімію.

Аналогічне явище спостерігаємо і в наступному фрагменті: "Над

простором усім – Щось незриме шугає... І віщує, віщує Або – мир, Або –

смерть" (130). Мир і смерть не є антонімами поза даним текстом, а в ньому

вони як ознаки добра і зла, життя і смерті вступають в антонімічні

відношення і сприймаються як антоніми. Отож, текст (його фрагмент)

достатньо однозначно експлікує антонімію, хоча і асиметричну, через

додатковий відтінок значення в слові мир (у рамках даного антонімічного

протиставлення) – "життя".

Досить характерним для мови Муратова є використання кількох пар

контекстуальних антонімів для вираження внутрішнього напруження: "...Друже

мій... Як я ненавидів світанки! Як ночі ждав, щоб ніч така Думки про волю

навівала!" (60). Два словосполучення (ненавидів світанки, ночі ждав), що

включають у себе контекстуальні антонімічні пари (ненавидів – ждав, ночі –

світанки), протиставляються відповідним текстом, який підкріплює

протиставлення. Контекстуальні антоніми тут є основою, навколо якої автор

будує текст. Парадигми, в котрі включені лексеми з відповідними

конотативними асоціаціями, взаємодіючи, утворюють емоційно-експресивне

поле, енергія якого заряджає весь текст.

Отже, контекстуальні антоніми є ознакою індивідуального мовлення,

ознакою стилю письменника, бо зумовлюють підкреслено емоційне бачення явищ

дійсності художником, який мислить і оцінює їх крізь призму своїх почуттів,

своєї пристрасності. Кожний контекстуальний антонім у І.Муратова передає не

тільки особливості явища, дії, а й почуття автора, відтіняє певним чином

характер поета. У вмілому використанні, збагаченні існуючих антонімічних

рядів, у віднайденні нових контекстуальних антонімів особливо яскраво

виявляється мовна майстерність І.Муратова.

Як висновок, можна зазначити, що:

1) у поезії І.Муратова виявлено три типи антонімів: градуальні,

антоніми-комплементативи, антоніми-контративи;

2) найбільш уживаними серед них є градуальні (близько 80%) антоніми,

до яких належать слова, що реалізують контрарну протилежність. Цей тип

антонімів включає вісім тематичних груп, серед яких:

а) домінують антонімічні пари на позначення психічної та фізіологічної

характеристики людини та її стану. У ній поет надає перевагу градуальним

опозиціям горе (печаль, мука, сум, біль, тривога) – щастя (радість,

відрада), любов – ненависть;

б) мало поступаються першій групі антонімічні пари, що позначають

координаційні поняття. Опорним образом цієї групи є градуальна опозиція

день – ніч;

в) невеликою кількістю слів представлені інші тематичні групи, що

включають:

. градуальні антоніми, які реалізують етичну й естетичну оцінку явищ. У цій

групі виділяється опозиція старий – новий;

. антонімічні слова, що характеризують явища природи та стани погоди з

опорним образом сонце – туман (мряка);

. градуальні опозиції на позначення кількості, порядку розташування

предметів, часу подій, серед яких домінуюча – мить – вічність (ера,

безмежність);

. антонімічні пари, що позначають фізичні якості, властивості чи стани

предметів з опорною опозицією тиша (мовчання, безгоміння) – крик (рев,

гук);

. градуальні опозиції, що характеризують соціальні явища з домінуючим

антонімічним образом володар (ґазда) – раб (хлоп, невільник);

. антоніми на позначення оцінки характеру та поведінки, зовнішнього вигляду

та фізичних якостей людини, серед яких виділяється опозиція юність –

старість;

3) менш чисельними, ніж градуальні є комплементарні антоніми (близько

10%), які включають антонімічні пари, що характеризуються кожне своїм

значенням і доповнюють одне одного до вираження всього родового поняття.

Антоніми-комплементативи, що використовує І.Муратов, поділяються на три

групи за морфологічними ознаками: іменникові, прикметникові та

прислівникові. У визначених групах наскрізний опорний образ – життя (живий,

безсмертний) – смерть (мертвий, смертний, потойбічний);

4) антоніми-контративи, як і антоніми-комплементативи, представлені у

поезії І.Муратова порівняно невеликою групою антонімічних пар (близько

10%). Цей тип антонімів включає слова, які представляють векторну

протилежність і діляться у І.Муратова на п’ять тематичних груп:

а) антоніми, що характеризують соціальні явища (зло – добро);

б) антоніми на позначення руху предмета у просторі (прийшов – пішов);

в) антоніми, що відтворюють різного роду конкретні дії (відчини –

зачини);

г) антоніми, які характеризують явища природи (дмуть – перестануть);

д) антоніми, що виражають різні емоції, почуття (захолодив – зігрій).

У поета переважають антоніми, що виражають почуття, внутрішній стан,

емоції, а не матеріальні явища;

5) поетичній мові І.Муратова властиве вживання контекстуальних

антонімів, переважно іменникових (вогонь – крига, мир – смерть).

Характерним є використання кількох пар контекстуальних антонімів для

розбудови тексту, для вираження чи зняття внутрішнього напруження. Діапазон

порівнюваних, зіставлюваних та протиставлюваних понять надзвичайно широкий

і водночас існує коло домінуючих тематичних груп і образів в кожному із

типів антонімів.

3.2. Стилістичне використовування І. Муратовим

лексичних антонімів у поезії

Семантична природа антонімів, що передбачає вираження протилежностей,

дозволяє широко використовувати їх як яскравий виразний засіб у художній

мові. Антоніми, що використовує Муратов, відтворюють його темперамент, бо

саме за допомогою антонімів поет може звести і протиставити полярні почуття

і настрої. Митець бачить життя у контрастах, що свідчить не про протиріччя,

а про цілісність сприйняття ним дійсності.

Дослідження показує, що основна стилістична функція антонімів – бути

лексичним засобом вираження антитези – у поетичній мові І.Муратова значно

переважає над іншими. Слід підкреслити, що стилістичні фігури, основою яких

є протиставлення, утворюються за рахунок не тільки лексичних антонімів, але

й контекстуальних. Як стверджує Я.І. Гельблу, “антитеза як явище стилістики

– дуже часто плід індивідуального, авторського слововживання” [Гельблу,

1965, 4-5]. З іншого боку, зображувальні функції антонімів не обмежуються

тільки антитезою. Антоніми можуть виражати, наприклад, підсилення,

постійність дій або станів, їх зміну чи послідовність [Давыдова, 1970, 151-

152]. Такої ж думки дотримується і І.Б.Голуб, у якої читаємо: “Стилістичні

функції антонімів не вичерпуються вираженням контрасту, протиставлення.

Антоніми допомагають письменникам показати повноту охоплюваних явищ, широту

часових меж” [Голуб, 1986, 64]. Л.О.Новиков також вважає, що “протилежності

можуть у тексті не тільки протиставлятися, але й “складатися”,

з’єднуватися, зіставлятися, розділятися, чергуватися, порівнюватися,

доповнювати один одного і т.д.” [Новиков, 1973, 126]. Усе це дає можливість

для вираження в мові за допомогою спеціальних лексичних засобів

найрізноманітніших семантичних відношень: кон’юнкції, диз’юнкції,

зіставлення і протиставлення, чергування, позначення всеохоплюваності,

суперечності, взаємного перетворення протилежностей.

Слід відзначити, що у І. Муратова знаходимо усі зазначені види

семантичних відношень в опозиціях протилежності. Розгляньмо тепер більш

детально стилістичні фігури, яким наш поет надає перевагу.

Антитеза. Одним із надзвичайно емоціональних художніх засобів, який

широко використовує Муратов, є антитеза, тобто протиставлення крайніх точок

протилежностей. Під антитезою розуміють “стилістичну фігуру, що полягає в

зіставленні протилежних явищ, образів, думок чи понять для підсилення

виразності” [СЛТ, 1985, 16]. Основне призначення антитези полягає, з одного

боку, в тому, щоб яскраво протиставити різні за своїми якостями та

властивостями сутності або протилежні прояви однієї й тієї ж сутності, а з

другого, – щоб уточнити їх принципову різницю, зробивши їх семантичним

фокусом фрази: "Повільно течуть на чужині Для мене літа на межі..., Де

недруг між друзів блукає І в норах сичить потайних: Ось плаче над страченим

катом, За жертву його видає..." (42).

Антитеза за своїм характером може бути нерозгорнутою і розгорнутою. За

Л.О.Новиковим, перша – це просте протиставлення пари або декількох пар

антонімів; у другій – антонімічні слова отримують додаткові визначення, їх

зміст, характеристика розкриваються, розгортаються семантично за допомогою

інших слів (у тому числі антонімів) [Новиков, 1973, 249].

Прокоментуймо, спершу, приклади нерозгорнутої антитези: "Було –

спливло. Часів новітніх помело Старе без сліду вимітає" (92), "Відродивсь

– і знову помираю. Давить дим, петлястий, як ласо" (159). Один із

фрагментів демонструє просте протиставлення двох окремих пар антонімів було

– спливло, новітнє – старе, при якому кожна із опозицій семантично не

пов’язана з другою. Вони незалежно одна від однієї виконують свою роль у

тексті. У другому фрагменті протиставляється антонімічна пара відродивсь –

помираю, яка не потребує допомоги інших слів для розкриття змісту

протиставлення.

На відміну від нерозгорнутої розгорнута антитеза включає в себе дві і

більше взаємопов’язані антонімічні опозиції: "Скрипки грають в унісон.

Мовкнуть скрипки. Тишина... Та лишилась первозданна Звуку тінь

недоторканна, Ніби шелест полотна, – Щезло й це! Сама луна. Безгоміння.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19