Шпаргалка по философии (вступительные экзамены в аспирантуру НТУУ КПИ)

атрибуты и модусы составляют одно целое.

55. Новый социальный идеал философии Просвещения.

XVIII век называют эпохой Просвещения (П): научное знание, ранее

бывшее достоянием узкого круга ученых, распространяется вширь, выходя из

университетских лабораторий в светские салоны Парижа и Лондона. Увереность

в мощи человеческого разума, в его безграничных возможностях, в прогрессе

наук – вот пафос эпохи П.

Эти умонастроения возникли еще в XVII: Бэкон, Декарт, Гоббс – предтечи

П. Критика средневековой схоластики, аппеляции к разуму вместо авторитета и

традиции, начатые ими были продолжены и углублены в XVIII ст, осознававшем

себя как эпоху разума и света, возрождения свободы, науки и искусств. Есть

и новые нотки: значительно сильнее стала связь науки и практики и во-

вторых критика, котороя в эпоху Возрождения была направлена против

Средневековой схоластики, теперь обращена против метафизики.

Оптимизм П обоснован тем, что оно отражало интересы крепнущей

буржуазии.

В Англии философия П нашла выражение в работах Дж. Локка, Дж. Толанда,

потом Д. Юм. Во Франции Ф.Вольтер, Ж.Ж. Руссо, Д.Дидро, Ж.Д’Аламбер. В

германии Г.Лессинг, И.Гердер, молодой Кант.

Первой величиной среди плеяды английских философов был Локк (1632-

1704). Основное сочинение «Опыт о человеческом разуме».

Эпоха Просвещения явилась важнейшим поворотным пунктом в духовном

развитии Европы, повлиявшим практически на все сферы жизни. Просвещение

выразило себя в особом умонастроении, интеллектуальных склонностях и

предпочтениях. Это прежде всего цели и идеалы Просвещения — свобода,

благосостояние и счастье людей, мир, ненасилие, веротерпимость и др., а

также знаменитое вольнодумство, критическое отношение к авторитетам всякого

рода, неприятие догм — как политических, так и религиозных. Просветители

происходили из разных классов и сословий: аристократии, дворян,

духовенства, служащих, представителей торгово-промышленных кругов

Общественнно правовой идеал П.

В работах Локка содержалась не только сенсуалистическая критика

метафизки, не только эмпирическая теория познания: он разрабоал так же

принципы естественного права, предложил тот естественно-правовой идеал, в

котором выразились потребности набирающего силу буржуазного класса.

К неотчуждаемым правам человека принадлежат 3 основных права: на жизнь

свободу и собственность. Право на собственность у Локка (Л) в сущности

тесно связано с высокой оценкой человеческого труда. Л, как и представители

классической буржуазноц политэкономии, убежден, что собственность человека

есать результат его труда. Как и большинство просветителей Л исходит из

изолированных индивидов и их частных интересов; правопорядок должен

обеспечивать возможность получения выгоды каждым, с тем чтобы при этом

соблюдалась свобода и частные интересы остальных.

Человек в философии XVIII в предстает с одной стороны как отдельный,

изолированный индивид, действующий в соответствии со своими частными

интересами. С другой стороны отменяя преждние добуржуазные формы общности,

философы предлагают вместо нее – юридическую всеобщность, перед которой все

индивиды равны. Во имя новой всеобщности просветители требуют освобождения

от конфессиональных, национальных и сословных границ.

Рассудительность, честность, трудолюбие и великодушие – вот основные

достоинства просветительской драмы и романа. Этот новый герой – «гражданин

мира», ему чужда слепая приверженность своему узкому мирку (каким бы он не

был), он находит «хороших людей» в любом городе, в любом сословии,

вероисповедании.

Главная коллизия, которую пытается разрешить философия П, состоит в

несовместимости «частного человека», то есть индивида, который

руководствуется собственными интересами, и «человека вообще» - носителя

разума и справедливости. Начиная с Гобса и кончая Кантом философы заявляют,

что собранные вместе «частные индивиды» могут только вести между собой

«войну всех против всех».

Человек живет в среде, в которой действуют жестокие, почти животные

законы. Миром правят богатство, власть, общественное положение. На этом

уровне в жизни человека все решает случай. Но через этот хаос случайностей

постепенно начинает проступать разумное начало. Это внутреннее достоинство

человека. В столкновении случая и разума побеждает разум. Разум служит

основой права человека быть равным другому, быть свободным в своих

отношениях и действиях, разрабатывать меры по обеспечению гражданчких и

политических свобод. Разум выступает как абстрактное начало, как формальный

закон.

Французкий материализм приветствовал необходимость природы (то ест она

есть разум???) как единственную силу управляющую миром и людьми,

составляющими общее начало в хаосе и случайности индивидуальных поступков.

Немецкие просветители склонны были отождествлять эту необходимость с

пантеистически трактуемым мировым разумом, который в человеческом сознании

предстает прежде всего как нравственный закон, а в общественной жизни - как

право.

56. Проблемма человека и путей его социального освобождения в философии

французкого материализма XVIII ст.

В полемике с христианским догматом об изначальной греховности

человеческой природы, согласно которому именно человек есть источником зла

в мире, французкие материалисты утверждали, что человек по своей природе

добр. Поскольку нет ничего дурного в стремлении человека к самосохранению,

полагали они, то нельзя осуждать и все чувственные склонности, которые суть

выражения этого стремления: любить удовольствие и избегать страдания –

такова природная сущность человека, а все природное по определению –

хорошо.

Такова мировозренческая подоплека сенсуализма просветителей. Не

случайно Гальвеций и Кондильяк отождествляли чувство и разум; а Дидро, не

соглашаясь с полным их отождествлением, тем не менее считал разум «общим

чувством». В защиту человеческой природы выступил так же Руссо: только

искажение и ущемление цивилизации природного начала в человеке приводит к

злу и несправедливости. Руссо защищал тезис, о том что люди в отличие от

стадных животных, живут в диких условиях поодиночке (робинзон), и они

отличаются кротким нравом, доброжелательностью и справедливостью.

Особеностью французского материализма XVIII была ориентация на

естествознание, прежде всего на механику. Именно механистическая картина

мира легла в основу представлений Гольдбаха, Гельвеция и Ламетри о мире

человеке и познании.

Ламетри (1709 - 1751), французский философ, врач. Первым во Франции

дал последовательное изложение системы механистического материализма и

сенсуализма. Заболев горячкой и наблюдая во время болезни за собственными

мыслями и ощущениями, он занялся изучением вопроса о взаимоотношении души и

тела и пришел к заключению, что душа – всего лишь функция сердца и мозга. В

сочинении "Человек-машина" (1747) рассматривал человеческий организм как

самозаводящуюся машину, подобную часовому механизму. Ламетри доказывал, что

человек есть не что иное, как сложно организованная материя. Те, кто

считает, будто мышление предполагает существование бестелесной души, не

показали, что тело неспособно к мышлению. Идеи возникают только тогда,

когда тело получает впечатления посредством органов чувств. Низшие животные

также имеют органы чувств, а человек отличается от животных только

количественно – большей степенью чувствительности и ума. Душа прекращает

существование после смерти тела. Чувственное наслаждение является целью

жизни, а у добродетели не может быть иного основания, кроме любви человека

к самому себе.

Согласно Гольбаху реально не существует ничего, кроме материи. Он

утверждал первичность и несотворимость материального мира, природы,

существующей независимо от человеческого сознания, бесконечной во времени и

пространстве. Гольбах признавал наличие объективных закономерностей

материального мира, считая, что в основе их лежит постоянная и нерушимая

связь причин с их действиями. Человек является частью природы и поэтому

подчинён её законам. Свободу воли Гольбах отрицал ввиду причинной

обусловленности поведения людей. Отстаивая познаваемость материального

мира, Гольбах, исходя из материалистического сенсуализма, считал источником

познания ощущения; познание является отражением действительности; ощущения

и понятия рассматриваются как образы предметов.

Д. Дидро (1713-1784) В своих работах он обосновывается принципы

последовательного материализма, в соответствии с которыми единой

реальностью может быть лишь материя и движение. В единый процесс эволюции

мира Дидро вмещает существование человека, общества.

Вся природа, в соответствии с взглядами Дидро, находится в постоянном

движении и эволюционировании. Все, что существует, когда-то возникло и

исчезнет, превращаясь на что-то другое. Разнообразие существующих

материальных форм есть главной причиной процесуальности мира.

Дидро отстаивает учение об единстве материи и сознания, высказывает

мысль, что в потенциальном виде ощущения есть всеуниверсальным свойством

материи. Рассматривая возникновения сознания, ума как исторических явлений,

Дидро создает первую эволюцинистическую концепцию становления биологических

видов. Однако он рассматривал эволюцию лишь в виде накопления свойств,

признаков, которые суммарно дают феномен нового биологического вида. Свою

гносеологическую концепцию Дидро строит, руководствуясь принципами

сенсуализма (прежде всего — локковского). Он выделяет три вида познания:

наблюдение, обдумывание, опыт. Наблюдение собирает факты, обдумывание —

комбинирует их, опыт — проверяет результаты этих комбинаций. Не разделяя

мысль о том, что мы можем свести мышление человека к ощущениям, Дидро

разрабатывает концепцию психической деятельности, в соответствии с которой

суждение, чувство не сводятся к элементарным чувствам, а последние - это их

условие, а не сущность, условие возникновения психики, а не самая психика.

Вместе с Гельвецием и Гольбахом Дидро обосновывает учение о решающей

роли среды для формирования личности. Он считает, что сознательное

преобразование окружающей среды есть главным условием улучшения человека,

общества. Поэтому сознание законодателей Дидро оценивал как решающий фактор

общественного прогресса. Опираясь на теорию "общественного соглашения", он

активно доказывает право народа физической силой изменять систему

государственного устройства общества

Материалистическое решение вопроса об отношении сознания к материи,

обусловили сенсуалистическую трактовку познавательного процесса.

Испточником всех знаний материалисты считали ощущения, порождаемые в

человеке воздействием материальных предметов на его органы чувств.

Признание подобия мира и человеческой жизнедеятельности предопределяет

гносеологический оптимизм материализма в XVIII в. Его представители

убеждены в неограниченности познавательных возможностей человека.

57. Німецька класична філософія. Загальна характеристика.

Представники: І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л. Фейербах.

Кін. 18-1а половина 19 стор.

Суттєві риси та принципи:

1) розуміння ролі філософії в історії людства і світової культури;

філософія покликана критично самопізнати людську життєдіяльність,

предмет філософії – людська історія та людська сутність.

2) Філософії надано вигляд широко розробленої та диференційованої системи

дисциплін, ідей, понять та категорій. Нім. Клас.філ. – високо

професійна, надзвичайно абстрактна та узагальнена система

філософського освоєння дійсності.

3) Розроблена цілісна діалектична концепція розвитку.

4) Вироблені певні загальні принципи підходу до проблеми історичного

розвитку; запропановано досліджувати його науково-теоретичними

засобами; виділені деякі загальні закономірності.

5) Концентрується увага навколо принципу свободи та інших гуманістичних

цінностей.

Основні проблеми, що досліджувались: проблема науковості філософії,

онтології, гносеології, філософської антропології, філософської історії, ф.

Права, ф. Релігії, етики, естетики і т.і.

Виходили з принципів: розрізнення закономірностей, розвитку природи,

культури, п. Активності суб’єкта, п. Історизму.

58. І. Кант – родоначальник німецької класичної філософії. Вчення Канта про

пізнання.

У творчості І. Канта – 2 періоди: докритичний і критичний.

1й. (до 70х років 18ст.) – захоплення природничими науками,

натурфілософською проблематикою.

2й – власне кантівська філософська система вивчення пізнавальної

діяльності, її закономірностей та меж.

Праці: “Критика чистого розуму”, “Критика практичного розуму”, “Критика

здатності судження”

Знання за Кантом є судженнями – поєднанням уявленнь та понять у свідомості

і через свідомість. 2 види: досвідне (апостеріорне) і незалежне від досвіду

(апріорне). Джерело останнього – сама структура людських пізнавальних

здібностей. Так Кант спробує вирішити важливу проблему гносеології –

проблему взаємозв’язку та взаємопереходу суттєвого та раціонального у

пізнанні.

Процес пізнання починається з досвіду:

Суб’єкт (( “річ у собі”. Речі у собі, діючи на органи чуття, викликають

відчуття, які не дають ні якого знання про речі як такі. Існує 2 світи –

світ явищ, що існує у досвіді, просторі і часі, та світ речей у собі, не

дослідженний для пізнання, за межами свдомості.

3 етапи пізнання: чуттєве споглядання, розсудок та розум.

1) розміщені та упорядковані у просторі і часі дані відчуттів (явища) –

самі по собі не дають знань.

2) Розсудок – здатність мислити предмет чуттєвого споглядання, одночасно

мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень. Поняття, які

дає розсудок:

- емпіричні, якщо вних містяться відчуття;

- чисті (до яких не приєднуються відчуття, містять лише форму

мичлення про предмет взагалі) – є категоріями філософії. Виділив

12 категорій – єдність, множина, цільність; реальність,

заперечення, обмеження; ...

3) розум – є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо не пов’язане з

досвідом, утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї (психологічні

ідеї – мікросвіт людського “я”,космологічні ідеї – макрокосм,

теологічні ідеї).

У розумі при спробі мислити світ як єдине ціле виникають суперечності

(антиномії) – завдяки тому, що поняття абсолютного для світу речей у собі

переносяться на світ досвіду і явищ.

1) скінченість – нескінченість світу;

2) подільність – неподільність світу;

3) існування свободи – все залежить від природи (необхідність);

4) існування Бога – не існування першопричини світу.

Ці антиномії ї спробою осмислити проблеми діалектики.

59.Етика І.Канта.

Перше систематичне викладення етики – в роботі “Основи метафізики

нравів”(1785) – намагання показати єдність практичного і теоретичного

розуму (тобто етики і науки).

“Критика практичного розуму”(1788) – викладені начала кантівської етики. В

завершальному вигляді - “Метафізика нравів”

Нове – автономія моральності – принципова самостійність і самоцінність

моральних принципів. Моральні понаття не виводяться з досвіду, вони

апріорно закладені в розумі людини.

Моральна свобода особистості – в усвідомленні і виконанні обов’язку перед

собою та іншими людьми.

Філісофія релігії прилягає до етики. Теза: мораль не виникла з божественних

настанов. Антитеза: мораль неминуче призводить до релігії. Приймає

Християнство як моральний принцип та програму любові до людини –

намагається обгрунтувати теоретично.

Практичний принцип (“категоричний імператив”): чини так, щоб завжди

ставитися до людства і в своїй особі й в особі всякого іншого так само, як

до мети, і ніколи як до засобу.

60. Ідеалістична діалектика Гегеля.

Вчення Г.Гегеля – вище досягнення німецької класичної філософії. Вперше в

теорії діалектики створив теорію розвитку суперечності та її подальшого

вирішення у синтезі.

Вихідний пункт – тотожність буття та мислення. Мислення – не тільки

суб’єктивна людська діяльність, а й незалежна від людини об’єктивна

сутність, першооснова всього сущого – “абсолютна ідея”. Мислення не є

нерухомим та незмінним, це процес неперервного розвитку пізнання.

Абсолютна ідея проходить 3 етапи:

1) до виникнення природи і людини, поза простором і часом – є системою

логічних понять та категорій

2) породжує природу – “інобуття” абсолютної ідеї

3) залишає створену природу і повертається до самої себе на основі

людського мислення – абсолютний дух.

Цим етапам відповідають складові філософської системи – логіка, філософія

природи та філософія духу.

Діалектичний метод Гегеля: єдність 3-х етапів – розсудок, негативний розум,

спекулятивний розум. Логіка у Гегеля – цілісна система принципів та

категорій, відображення системи розвитку ( теза – антитеза - синтез)

Сформулював принципи діалектики: п. Переходу кількісних змін у якісні, п.

Тотожності протилежностей, п. Заперечення заперечення.

Диалектика природи – два моменти: діалектика філософського тлумачення

природи, діалектика самої природи. Форми природного буття : механіка,

фізика, органіка. Окреслено шляхи загальної класифікації природничіх наук і

основних форм руху в матеріальному світі.

Абсолютний дух – людство і людська історія. Філософія духу : вчення про

суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про

об’єктивний дух (право, мораль держава), вчення про абсолютний дух

(мистецтво, релігія, філософія).

61. Філософія історії Гегеля.

Розуміння суспільно-історичної природи людини, специфіки суспільної

діяльності людини.

Визначення історії: “Всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи,

прогрес який мають пізнати в його необхідності”

В основі історії – святовий дух як суб’єкт, що не усвідомлюється окремими

індивідами; дух діє підсвідомо. Кожен індивід переслідує власні цілі, різні

інтереси. Із зіткнення виникає єдине, що не переслідуєтья жодним індивідом

– історична подія, що є проявом світового духу.

Діалектика суб’єктивності бажань окремих індивідів та об’єктивності

закономірностей та системи суспільних відносин.

Розвиток свободи проходить три стадії - три етапи історії:

1) східний світ – вільна одна людина (деспот).

2) Греко-римський світ – вільна група людей.

3) Німецький світ – вільні всі.

62. Гуманістичний зміст філософії Фейєрбаха.

Був учнем Гегеля, не задовільняла ідеалістична позиція. Але і “класичний

матеріалізм” 17-18 ст., що розглядав людину як природну істоту, що

ппідпорядкована виключно природним законам, його не влаштовував. Створення

нової маьтеріалістичної філософії – “антропологічний” матеріалізм

Своєрідність людської діяльності та історичний розвиток людини виводиться з

природності самої людини. Людська сутність не міститься в окремому

індивіді; сутність людини – воля, мислення, чуттєвість – її родові, тобто

суспільні властивості. Людська сутність проявляється в єдинстві людини з

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16