Шпаргалки для экзамена по Философии(НТУУ"КПИ", Украина)

                        Хотя бытие вещей совершенно непонятно, но есть один вид бытия отлично нам знакомый - это наше собственное бытие. Здесь то и открывается доступ к бытию как таковому, он идет через наше существование. Но это существование нечто внутреннее и невыразимое в понятиях: “существование есть то, что никогда не становится объектом”, ибо мы никогда не можем взглянуть на себя со стороны.

                        Экзистенциализм - это философия, единственный предмет которой - человеческое существование, точнее переживание существования. Среди всех способов бытия существования Экзистенциалисты ищут такой, в котором существование раскрылось бы наиболее полно - это страх. Страх - это исходное переживание, лежащее в основе всего существования. В конечном счете это страх перед смертью.

                        Для Сартра все вещи, кроме человека есть ”бытие в себе”, а человеческое. существование есть “бытие для себя” или ничто. Поскольку всякое бытие возникает из бытия и не может превращено ни в что, то для человеческого существования, понимаемого как переживание, не может найтись такого бытия, из кот оно могло бы возникнуть и куда уйти. Значит, бытие человека есть ничто. Осознавая свое ничтожество, человек испытывает страх “человек есть его страх”.

                        Ясперс полагает, что человеческое существование раскрывается лишь в “пограничных ситуациях” - страдание, борьба, смерть.

                        Свобода.  Человек сам свободно выбирает свою сущность, он становится тем, кем он себя сделает.  Чел - это постоянная возможность, замысел, проект. Он свободно выбирает себя и несет полную ответственность за свой выбор. Свобода составляет само человеческое существование, человек и есть свобода.

                        Однако свобода понимается ими как нечто неизъяснимое, не поддающееся выражению в понятиях, иррациональное. Это внутренне состояние, настроенность, переживание индивида. Свобода противопоставляется необходимости. Такая свобода, противопоставляется необходимости и отрешенная от общества, - есть пустой формальный принцип. Свобода - это свобода выбора отношения к окружающей действительности. Раб может быть свободным, соответственно, самоопределяя отношение к своему бытию. Свобода становится неотвратимым роком. “Человек осужден быть свободным” свобода есть мучительная необходимость.

                        Характерной чертой человеческого существования является то, что он не сам выбирает условия своего существования, он заброшен в мир и подвластен судьбе. От человека не зависит время его рождения и смерти. Это приводит их к мысли, что помимо человеческого существования существует потусторонняя реальность, которая понимается как способ существования человека, состоящий в озабоченности человека, направленной куда-то вне его. Внешний мир представляет среду, мир заботы человека, окружающий человеческое существование и находящийся в неразрывной связи с ним. Пространство и время есть способы человеческого существования. Время - это переживание существованием своей ограниченности, временности. Представление о времени до моего рождения и после смерти - произвольная экстраполяция. Говорить о том, что будет после моей смерти бессмысленно.

33. Релігійна філософія. Неотомізм.

Головними представниками цього напряму є Марітен, Жільсон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Руссерля, Хайдеггера, Ясперса.

Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні про­дуктом творчої діяльності Бога та об'єктом його управління.Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надпри­родне буття і буття, створене Богом. Абсолютне буття – Бог. Він створив усе із нічого. Розум людини, на думку неотомістів, неспро­можний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існу­вання. Віра і розум пребувають у гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога). Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істин ності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.Фома Аквінський (1125/26 –- 1274 рр.) – один з найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінськии намагався обгрунтувати основні принципи хрис­тиянської теології, спираючись на вчення Арістотеля. При цьому вчення Арістотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.

Під буттям Фома Аквінськии розуміє христи­янського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф. Аквінського існує чотири рівні буття.

Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали. На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав «рослинною душею» – це рослини.  Третій рівень – тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того, що душа не пов'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом із загибеллю тіла. Великого значення надавав Фома Аквінський розуму.

Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний ро­зум – це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.

Вчення Фоми Аквінського про людину ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізнання його.

34.Розвиток філософської думки в Україні. Загальна характеристика.

35.києво-Могилянська аадемія і її вплив на розвиток філософської думки українського та інших словянських народів.

Визначну роль у духовному відродженні українського народу ві­діграла Кисво-Могилянська академія, що була заснована в 1632 р. Довгий час Академія була осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки в Україні, вона задовольняла освітні по­треби Росії, Білорусії. Особливе значення мало вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовою оригіналу праць грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом серед студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення. Філософія вивчалась 2–3 роки, при­чому професори використовували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислителів, як античності, середньовіччя, так і Нового часу. Серед діячів Академії XVII–XVIII ст. провідне місце в розвитку філософської думки посідали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, І. Галятовський, С. Яворський, Г. Бужинський, Ф. Прокопович, Л. Барановський та ін.

36.філософські роздуми Г Сковороди про людину і світ

Григорій Савич Сковорода – видатний філо­соф, поет, просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. За Сковородою, Бог і природа – єдине ціле. Це дві натури одно­го Всесвіту. Матеріальне змінюється, людина сприймає його орга­нами відчуттів. Сама по собі фізична натура – «мертва стихія», во на піддається руйнуванню і переходить з одного стану в інший Таким чином, Сковорода близько підходить до поняття про незни-щуваність матерії, неперервність її руху. Незважаючи на суттєві ма­теріалістичні та діалектичні моменти світогляду мислителя, його філософію не можна тлумачити однозначно як матеріалістичну. Пантеїзм доповнюється своєрідним поглядом на реальність навко­лишнього світу, його предмети і явища. Явища – це видима тлінь «одяг», який постійно змінюється і оновлюється, за ним ніби ховаг ться сутність, яку він називає вічністю. Визнаючи мінливість зов нішньої природи, мислитель утверджував ідею вічності внутрі­шньої натури, яку ототожнював з Богом як початком і причиною, що визначає закономірність розвитку всього сущого. Тут в дусі неоплатонізму розкрито співвідношення духовного і матеріального.

Вивчення праць Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світогляду перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Багато науь вивчає природу і приносить користь людям для задоволення їхніх тілесних потреб, але не тілесне, не матеріальне є головним у світі і і людині. Тому науки про матеріальний світ навчають головного – як бути щасливим. Хто хоче бути щасливим, той насамперед пови нен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духов­ність, або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Власна ж природа людини не вибирається, вона – від Бога. Отже, у кожної людини своя природа, яку не можна змінити, її можна лише пізнати і обрати такий життєвий шлях, який співзвуч ний її серцю, тобто внутрішньому духовному світу. Звідси вчення Сковороди про «сродну» працю, його інтерес до вчення тих Філософів, у яких етика має велике значення.

37.Проблема визволення людини і нації у поглядах мислителів Кирило-Мефодіївського братства(Шевченко Костомаров та ін)

Визначну роль у суспільно-політичному житті України зігралі Кирило-Мефодіївське товариство – таємна антикріпосницька організація, що була створена в Києві в січні 1846 р. Його заснов никами були М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. У квіти до нього вступив Т. Шевченко. Члени товариства різнилися своїми поглядами, але одностайні були щодо необхідності ліквідації кріпосництва, національного визволення українського народу. В програмних документах «Статут і правила товариства», а також у «Книзі буття українського народу» розвивались ідеї щодо само бутності українців, необхідності встановлення справедливого сус­пільного ладу, де всі люди будуть рівними, а земля буде власністю народу. Ліберальне крило товариства, на противагу радикалам, не вважало за можливе революційні дії проти царизму, просвітники наполягали на необхідності йти в народ, до селян, пропагувати ідеї народного правління. Царський уряд жорстоко розправився з товариством у 1847 р.

38.Розвиток філософської думки в кінці XIX початку XX ст.(І.Франко, Л.Українка, Н.Драгоманов, М.Грушевський)

І. Франко (1856–1913 рр.) – класик української літерату­ри, видатний мислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Брав активну участь у національно-визвольному русі на Галичині, був у складі керівництва укра­їнської радикальної партії, яка прагнула змінити спосіб вироб-ництва на колективних засадах власності, наданні землі селян ству.

Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідо­мий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у піз­нанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав вели­кого значення економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії. Він був великим просвітите­лем-гуманістом українського народу, переклав на українську мову частину творів К. Маркса і Ф. Енгельса, пропагував вчення Ч. Дарвіна та його послідовника – матеріаліста Е. Геккеля. В ціло­му погляди 1. Франка можна розцінити як матеріалістичні. Це був мислитель з енциклопедичною освіченістю, глибокий історик свого народу.

М. Драгоманов (1841–1895 рр.) – мислитель і громадський ді­яч, історик і публіцист. Остаточно світогляд Драгоманова сформу­вався після еміграції за кордон з причин «неблагонадійності». На його погляди мали вплив твори російських революційних демокра­тів, соціалістів-утопістів. Свої погляди Драгоманов називав позити­візмом, у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях. Критично розцінював християнство. Драгоманов вірив у безмежні можливості людини пізнавати світ, відкривати його закономірності. На його розуміння суспільства вплинув певним чином марксизм, хоч вчений і звертав увагу на неприпустимість перебільшення еко­номічного фактора. Соціологічні погляди Драгоманова базувались на визнанні голо­вною одиницею суспільства людської особи. Тому критерієм прог­ресу суспільства він вважав покращення життя людини. Разом з тим вчений творить оригінальну соціалістичну концепцію, згідно з якою наголошує на понятті «громада». Основною формою організації сус­пільства проголошується вільна спілка громадян, об'єднаних спіль­ною мовою. Народи з окремою мовою становлять нації. Звертає на себе увагу близькість поглядів Драгоманова до поглядів Прудона щодо мирної еволюції суспільства. Громадянський ідеал Драгоманова мав гуманістичний характер, відповідав ідеалам і прагненню українського народу до самостійної державності.

М. Грушевський (1866–1933 рр.) – український історик і громадський діяч. Основні твори – «Історія України-Руси», «Нарис історії київської землі» та ін. Це був учений, що мис­лив широкими історично-філософськими категоріями. В центрі його уваги стояло питання національного визволення українсь­кого народу, яке він пов'язував із загальнодемократичними пе­ретвореннями. Вчений підняв багато цікавого фактичного ма­теріалу, змальовуючи самобутню історію українського народу. Історичні праці Грушевського мають неабияке значення для розбудови української держави і відродження самосвідомості народу в сучасний період.

39, Категорії буття та її філософський зміст. Основні форми буття.

Буття належить до числа тих системотворчих понять, які покла­дені в основи філософії багатьма мислителями як минулого, так і сучасного.

Пер­ший аспект проблеми буття: а) Що існує? – Світ. Всесвіт; б) Де існує? – Тут і скрізь, всюди; в) Як довго він існує (Коли)? – Тепер і завжди. Суть проблеми полягає в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінного буття окремих речей, ста­нів, людських та інших істот.

Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування світу «тут» і «тепер» до питання про його ієну вання «скрізь» і «завжди». Звідси випливав другий аспект проб леми буття – питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті має бути така: існу­вання всього, що є, було і буде, є об'єктивною передумовою єд­ності світу. Нарешті, третій аспект проблеми буття пов'язаний з тим, що світ у цілому і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню логіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремих індивідів і поколінь людей.

Філософський смисл поняття буття тісно пов'язаний з по­няттями небуття, існування, простору, часу, матерії, станов­лення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями. Повсякденна мовна практика також робить свій внесок в осми­слення проблеми буття. Слова «буття», «є, існує» в минулому, сучасному і майбутньому існуванні належать до найбільш уживаних слів української, німецької, французької, англійської мов.

В категорії буття об'єднуються такі основні ідеї:

-                 світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність;

-                 природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існу­ють, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу;

-                 за об'єктивної логіки існування і розвитку, світу наявності різних форм свого існування утворює сукупну об'єктивну ре­альність, дійсність, яка представляється свідомості і виражаєть­ся у дії конкретних індивідів та поколінь людей.

Для розуміння сутності буття доцільно виділити такі якісно відмінні і в той же час взаємопов'язані його форми:

-                 буття речей, тіл, процесів, яке в свою чергу поділяється на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого і буття речей і процесів, створених людиною;

-                 буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей та на специфічно людське буття;

-                 буття духовного (ідеального), яке поділяється на індивідуалі­зоване духовне і об'єктивоване (позаіндивідуальне) духовне;

-                 буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття су­спільства.

-                 Майбутнім бакалаврам економічного профілю особливу увагу слід звернути на сутність соціального буття.

40.Наукрве поняття матерії , його світоглядне та метологічне значення. Сучасна наука про будову матеріального світу.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16