Реферат: Органы прокуратуры, их значение и роль в осуществлении контрольно-надзорных функций
В Іспанії, Албанії, Болгарії, Хорватії прокуратура входить до
складу судової влади, а у Швеції прокуратура хоча і є частиною виконавчої влади
– не підпорядкована міністру юстиції. Повне підпорядкування прокуратури законодавчій
владі має свою перевагу у високому ступені незалежності прокурорів від
будь-яких органів. Але поряд з цим має також і недоліки в надмірній юридичній
владі прокурорів[21].
За Конституцією України прокуратурі приділяється окремий розділ
сьомий, а це означає, що прокуратура не входить у будь-яку гілку влади і
становить систему державних органів, діяльність яких створює самостійну форму
державних функцій.
Тому будь-які реформування прокуратури насамперед не повинні
суперечити конституційному статусу прокуратури.
Генеральний прокурор України призначається на посаду Верховною
Радою України за поданням Голови Верховної Ради України, а також він звітує
перед Верховною Радою про свою діяльність і несе перед нею відповідальність. У
цьому прокуратура є залежною від парламенту. Тобто парламент як орган
законодавчої гілки влади перетягує на себе контрольно-наглядові функції.
Державні інспекції.
Наприклад, податкова інспекція.
Податкова інспекція виконує
функцію контролю за дотриманням податкового законодавства, слушністю нарахування,
повнотою і своєчасністю сплати в бюджет податків, зборів і інших платежів і не
обкладає податком прибутків і внесків у державні цільові фонди, установлених
законодавством України[22]
.
Головною задачею державної контрольно-ревізійної служби України є
здійснення державного контролю за витратою засобів, матеріальних цінностей,
їхнім заощадженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в
міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних
заснуваннях, а також у підприємствах і організаціях, що дістають кошти з
бюджетів усіх рівнів і державних валютних фондів, висування пропозицій по усуненню
недоліків і порушень і попередження їх у наступному[23] .
Ми роздивилися найбільше значимі функції основних
контрольно-наглядових органів України. Хотілося б зауважити, що були
перераховані тільки контрольно-наглядові функції цих органів, хоча деякі з них
володіють і деякими додатковими функціями. Так наприклад, ще одною функцією Конституційного
Суду України є офіційне тлумачення положень Конституції України і законів
України[24].
Крім того, спостерігається часткове перетинання і накладення
функцій деяких контрольно-наглядових органів. Так наприклад, відбувається
переплетення функцій державної податкової інспекції і контрольно-ревізійної
служби України в питаннях контролю за фінансово-господарською діяльністю
підприємств, організацій, заснувань.
Важливої є і проблема розмежування сфер суспільних відносин, де
могло б здійснюватися контрольно-наглядовий вплив і де такий вплив є
неприпустимим, шкідливим і навіть протизаконним.
Насамперед актуальним у наш час є здійснення контрольно-наглядової
діяльності в економічній сфері суспільних відносин. Контроль і нагляд у цій
сфері повинний провадитися за оподатковуванням, збором податків, законністю торгової
діяльності, законності діяльності підприємств, заснувань, організацій.
Що стосується соціальної сфери суспільних відносин, те тут
контроль і нагляд повинні здійснюватися за виконанням закону, захистом прав,
свобод і законних інтересів людини, що закріплені в Конституції України.
У екологічній сфері суспільних відносин контроль і нагляд
необхідні в зв'язку з виконанням законів по захисті природного навколишнього
середовища екологічними службами. У свою чергу самі екологічні служби
(наприклад, екологічна інспекція, екологічна прокуратура) забезпечують контрольно-наглядову
діяльність у сфері виконання екологічного законодавства громадянами,
підприємствами, заснуваннями, організаціями.
Конституційне регулювання
діяльності прокуратури
З
проголошенням України суверенною державою об’єктивно виникла необхідність у
реформуванні державного апарату, зокрема прокуратури. Цей процес прискорився і
набрав більш конкретних форм у зв’язку з вступом України до Ради Європи і
прийняття Конституції України.
Але тут
треба мати на увазі, що реформа – це не революція. Реформа – від латинської
означає перетворення, зміну, нововведення, що не знищує основ існуючої
структури. КонституцІя України, хоч і внесла деякі суттєві зміни в організацію
і діяльність прокуратури, але не зачепила основ прокуратури як самостійної
інституції з ії специфічними функціями та повноваженнями. І такий підхід певною
мірою відповідає історичному досвіду.
За Конституцією України прокуратурі
приділяється окремий розділ сьомий, а це означає, що прокуратура не входить у
будь-яку гілку влади і становить систему державних органів, діяльність яких
створює самостійну форму державних функцій.
Тому будь-які реформування прокуратури
насамперед не повинні суперечити конституційному статусу прокуратури.
У проекті Загальної концепсії правової реформи
в Україні реформуванню прокуратури відведена глава 2 (яка так і називається
“Реформа прокуратури”) зазначено, що метою реформування прокуратури є
приведення організації і порядку діяльності органів прокуратури у відповідність
до ії конституційних функцій, створення необхідних правових умов для
вдосконалення діяльності по захисту інтересів громадян і держави, визначення
гарантій правового статусу прокуратури як єдиної самостійної системи, а також
принципів і механізмів взаємодії прокуратури з іншими органами державної влади.
Відомо, що
місце та роль державного органу в системі державної влади визначається його
цілями (завданнями), функціями та порвноваженнями. Головні функції прокуратури
Украіни сформульовані в новій Конституції України сформульовані в новій
Конституції Україні. В ст. 121 значиться, що прокуратура України становить
єдину систему, на яку покладається :
1) підтримання
державного обвинувачення в суді
2) представництво
інтересів[25]
громадянина або держави в суді у випадках, визначенних законом
3) нагляд
за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність,
дізнання, досудове слідство
4) нагляд
за додерженням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а
також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням
особистої свободи громадян.
Розглянемо
всі ці функції прокуратури детальніше
ПІДТРИМАННЯ
ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ В СУДІ
Підтримання державного обвинувачення в суді є
найважливішою функцією прокуратури на всіх етапах становлення і розвитку цього
інституту не тільки в Україні, але і в інших державах. Ця функція одна із
пріорітетних напрямів в Основному Законі. Вона є одним із основних принципів
судочинства (п.5 с.3 стр. 121 Конституції України) Зазначені конституційні
положення покладають на прокуратуру обов’язок керуватися у своїй діяльності не
тільки нормами законів, які регулюють діяльність прокурора, але й нормами, які
регламентують судочинство[26].
Проблеми процесуального права останнім часом
набувають особливої актуальності, що обумовлено завданням побудови правової
держави, неухильного дотримання встановлених процесуальних гарантій прав і
свобод громадян України. Розробляються питання щодо процесуальної регламентації
діяльності органів державної влади, прокурорського нагляду тощо.
Згідно зі стратегією правової політики нашої
держави її мета полягає в оновленні законодавства , його кардинальному погляді
з тим, щоб воно якомога повніше відповідало завданням формування правової
держави.
Статтєю 129 Конституції до основних засад
судочинства віднесено підтримання в суді державного обвинувачення, що
відповідно до ст. 121 Конституції покладається на прокуратуру
Таким
чином, суди звільнено від протиприродної функції підтримання обвинувачення і
доведення вини особи. Тому при віддані особи до суду слід у всіх справах, що
надійшли до суду з обвинувальним висновком, визнавати обов’язковою на підставі
п. 1 ст. 253 Кримінально-процесуального кодексу Украіни участь у судовому
засіданні державного обвинувача-прокурора (1 листопада 1996р. Пленум Верховного
суду України прийняв постанову “Про застосування Конституції України”.). Не
ставлячи під сумнів правомірність данної вказівки вищого органу судової влади,
поставимо запитання: чи можливо зробити це практично сьогодні?
За
данними дослідження, до недавнього часу на підтримання державного обвинувачення
в останній ланці прокурорської системи – міських та районих прокуратурах
становили приблизно 25%. При цьому обвинувачення підтримувалося лише по 40%
справ, переданих до суду з обвинувальним висновком. Підтримання державного
обвинувачення по усіх справах потягне за собою збільшення затрат робочого часу
в міських та районних прокуратурах на виконання цієї функції у 2,5 раза і
становитиме при цьому близько 65%.
Упрактичному
плані це означає, що штати міських і районих прокуратур повинні бути збільшені
на 2–3 одиниці, і в цілому кількість прокурорських працівників у кожній районній,
міській прокуратурі має бути не меньша від числа суддів відповідного суду. В
іншому разі зриви судових процесів з причини відсутності прокурора стануть
об’єктивно неминучими[27].
Участь
прокурорів у судах набуває якісно нового характеру. Нині її конституційним
обов’язком є підтримання державного обвинувачення. Публічні виступи прокурорів
у судах мають бути не тільки бездоганними з погляду права, а й відповідати
вимогам ораторського мистецтва. Уже сьогодні є начальна потреба підготувати і
видати найкращі промови наших державних обвинувачів, мати їх відеозаписи.
Останнім
часом ускладнилась участь прокурорів у розгляді справ у судах. Значне зростання
злочинності, демократизація судочинства поставили нові вимоги до підтримання державного
обвинувачення. Публічне обвинувачення в суді – це нацгостріше реагування
прокурора на злочинне порушення закону. За останнє п’ятеріччя прокурорами було
підтримано обвинувачення у 285 тисячах кримінальних справ.
Отже,
прокуратура як самостійний незалежний державно-правовий інститут своєю
діяльністю має сприяти реалізації головної ідеї нової Конституції України –
захисту прав та інтересів кожної особи нашої держави.
Чинне
законодавство покладає на прокурора обов’язок підтримання в суді державного
обвинувачення (чи відмовитись від нього, якщо воно не підтверджується данними
судового слідства). Існуюче тепер формулювання суперечить суті прокурорського
нагляду, хоча фактично він здійснюється і в кримінальному судочинстві.
Одним
з дискусійних питань в теорії обвинувачення є питання про процессуальне
становище прокурора в суді, про те, яку функцію він там виконує: чи є
обвинувачем, чи лише наглядає за виконанням судом законодавства, чи виконує ту
й другу функцію водночас. В умовах демократизації суспільства і реалізації ідей
продокорінну судову та прокурорську реформу відповідь на це запитання має
велике практичне значення .
У
кримінально-процесуальній літературі трапляються різні точки зору з цього
питання. Одна група вчених розглядає прокурора в процесі лише як обвинувача,
сторону, вважаючи, що підтримання державного обвинувачення в суді є не що інше,
як одна з функцій нагляду за законністю.На думку вчених, прокурор у стадії
судового розгляду кримінальних справ займає подвійне становище: є не лише
стороною, а й органом охорони законності. Двоєдиність процесуального становища
прокурора вони вбачають у тому, що він реалізує нагляд у двох формах: підтримує
обвинувачення і дає висновок, тобто виконує в судовому розгляді дві
процесуальні функції обвинувачення і нагляду за законністю. Численна група
вчених додержується погляду, що прокурор виступає в суді завжди як представник
органу найвищого нагляду за точним виконанням законів, не зв’язаний
односторонніми інтересами будб-кого з учасників і покликаний своєчасно вживати
заходів до усунення будь-яких порушень закону, ким би вони не допускалися.
Підтримання державного обвинувачення в суді, на їх думку, лише одна з форм
здійснення цього нагляду.
Аналіз
чинного законодавства, на жаль, не дає чіткого визначення правового статусу
прокурора в судовому розгляді. За ст. 264 КПК України, де сказано, що прокурор
підтримує перед судом державне обвинувачення, зміст його діяльності
визначається так: участь у дослідженні доказів, дача висновків з питань, що
виникають під час судового розгляду, подання судові своїх міркувань з приводу
застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного. Керуючись
вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, заснованим на розгляді всіх
обставин, прокурор може відмовитись від підтримання обвинувачення, предявленого
підсудному, виклавши судові мотиви відмови. Прокурор не наділений у судовому
розгляді владно-розпорядчими повноваженними, він не може самостійно усунути
виявлені порушення, а робить це через суд.
Як
бачимо, процесуальної переваги над судом нема.
Представництво прокуратурою інтересів
громадянина або держави в суді.
Конституція
України (п. 2 ст. 121) визначила одну з функцій прокуратури як представництво
інтересів громадян або держави в суді у випадках, встановлених законом. Цю
функцію не можна вважати принципово новою, оскільки і до прийняття Конституції
прокурор мав право звертатися до суду (арбітражного суду) з заявами про захист
прав та законних інтересів громадянина та держави і представляти їхні інтереси
в суді (статті 20,35 Закону України “Про прокуратуру”) Більш того, відповідно
до п. 9 перехідних положень Конституції дана функція зберігається за прокурором
у повному обзязі до введення в дію законів, які регулюють діяльність державних
органів щодо контролю за додержанням законів. Лише після цього вона повинна
зазнати істотних змін шляхом перетворення двох функцій – загально-наглядової та
участі прокурора в розгляді справ у судах. Якою ж повинна бути ця трансформона
функція, щоб відповідати конституційним вимогам?
Відповідь
на це непросте питання треба починати з аналізу правової природи прокурорського
представництва, щоб з’ясувати, чим же воно є: новим правовим інструментом або
різновидом представництва в праві, під яким розуміють правовідносини, за якими
одна особа (представник) на підставі повноважень, які в нього є, виступає від
імені іншої (яку представляє), беспосередньо створюючи (змінюючи, припиняючи)
для неї права та обов’язки.
Очевидно,
що під наведені ознаки підпадає і прокурорське представництво. Рядом з тим воно
має ряд специфічних рис, які відрізняють його від представництв інших видів.
Перша особливість полягає в тому, що представництво грунтується безпосередньо
на Конституції, тоді як представництва інших видів випливають з інших підстав:
доручення, адміністративного акту, закону.
Хоч
прокурорське представництво подібне до представництва за законом, ця ознака не
є вирішальною, оскільки Конституцію – закон найвищої юридичноі сили – не можна
ставити в один рівень із звичайним законом. Крім того прокурорське
представництво відрізняється й за іншими істотними ознаками: складом
представників, колом тихчиї інтереси вони представляють, обсягом повноважень,
формами їхньої реалізації.
Таким
чином, треба конститувати, що Конституція поклала початок правовому
представництву нового типу – прокурорському представництву.
Правова
природа представництва прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді
характеризується тим, що правовідносини, які складаються між прокурором і
особою, котру він представляє, не визначаються ні матеріально-правовим, ні
процесуальним інтересам до вирішення справи[28].
Інтерес
прокурора до результату судочинства є процесуальним з чисто технічної точки
зору. Отже, з урахуванням особливого правового статусу прокуратури як
державного органу, покликанного здійснювати нагляд за законністю, для
представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурору не потрібні
не довіреність, ні поручительство, ні письмове прохання від останніх. Навряд чи
можна погодитись з тим, що без спеціального дозвілу, прохання, поручительства
від особи, яку представляє прокурор, він не вправі порушити цивільну справу в
суді. Не підтримується й такі погляди авторів коментарю АПК України, згідно з
якими при поданні позовної заяви до арбітражного суду прокурор повинен мати
письмове прохання осіб, в інтересах яких він звертається до суду. Вважають, що
такі точки зору є помилковими.
Участь
прокурора у цивільному та арбітражному процесах зумовлюється здійсненням ним
конституційного завдання – представництва інтересів громадянина або держави в
суді у випадках, визначенних законом. А для захисту їх інтересів чинне цивільне
та арбітражне процесуальне законодавство передбачає достатню кількість
процесуальних засобів, акумульованих в обов’язковій і факультативній участі
прокурора в процесі (ст.13,18 ЦПК, ст.2, 29 АПК України). З урахуванням цього,
більша частина вчених – процесуалістів, вважають, що незалежно від форм участі
в процесі прокурор завжди посідає самостійне становище. Звідси випливає, що для
представництва інтересів інших осіб у суді йому не потрібні ні довіренність, ні
письмове прохання, ні поручительство. А визнання участі прокурора у цивільному
та арбвтражному процесах представництвом є випадком формальної недосконалості.
У
тому вигляді, в якому за Конституцією України склалась частково виконуванна
раніше прокуратурою функція – участь у цивільному процесі, здійснюване нею нині
представництво не є різновидом ні загальноцивільного (ст.62 ЦК України), ні
процесуального (ст.110-117 ЦПК) представництва. Це представництво ,
запроваджене законодавцем з метою посилення гарантій захисту конституційних
інтересів громадянина або держави у порядку цивільного та іншого судочинства.
Інтерес до процесу у прокурора завжди має не особистий , а посадовий, державний
характер, інший ніж у сторін і третіх осіб. Його заінтересованість у справі
визначається особливим місцем прокуратури в системі органів влади.
Головною
ознакою прокурорського представництва в суді є наявність у прокурора інтересу
до розгляду справи, тобто загальним критерієм при цьому є наявність спору про
цивільне право. Цей інтерес визначається інтересами тих осіб, які беруть участь
у справі , від імені і на захист яких прокурор здійснює свою діяльність
(громадянин – держава).
У
юридичній літературі поняття “інтерес” розглядається як об’єктивна у праві
воля, а у філософській – як причина дій людей, їх груп, громадської поведінки.
Але є і такий погляд, під терміном “інтереси громадянина” треба розуміти
сукупність прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, передбачених другим
розділом Конституції України, законами та іншими нормативно-правовими актами. А
поняття “інтереси держави” охоплює її конституційний устрій, суверенітет,
тереторіальну цілісність, недоторканість кордонів, економічну (майнову) та
екологічну безпеку[29].
Таким
чином , аксіома принципу, згідно з якими держава відповідає перед людиною за
свою діяльність (ч.2 ст.3 Конституції України), а кожен зобов’язаний неухильно
додержуватися Конституції і законів України, не посягати на права і свободи ,
честь і гідність інших людей (ч.1 ст.68 Конституції), стає головним елементом
реалізації представницької функції прокуратури. Додержання балансу інтересів
особи, суспільства і держави, їх взаємна відповідалність є необхідною
передумовою інституту прокурорського редставництва. І якщо, наприклад, прокурор
звернувся до суду на захист конкретного інтересу громадянина, відповідачем у
справі повинні виступати держава або її органи. Якщо ж він звернувся до суду в
інтересах держави або її органів, відповідаючим, як правило , має бути
громадянин. Уявляється за недоцільне представництво прокурором у суді справ в
інтересах одного громадянина рпоти іншого, а також порушення в арбітражному
суді справ в інтересах одного державного підприємства проти іншого. Також
прокуратура не повинна представляти в суді інтереси відповідача – держави. Для
цього остання має розгалуджену мережу органів управління та контролю.
У
п.2 ст.121 Конституції України, що регламентує представницьку функцію
прокуратури, за своєю природоб є відсильним, хоч данна норма є нормою прямої
дії. У цьому пункті зазначено, що прокуратура представляє інтереси громадянина
або держави в суді у випадках, визначеним законом. Якщо акумулювати ці випадки,
то не важно помітити, що правовідносини, які складаються між представником
(прокуорром) і особою, яку він представляє (громадянином або державою),
належать до різних галузей права і регулюються різними нормами законодавства[30]
Представництво
інтересів громадянина або держави прокуратура здійснює, як правило, у судах
загальної юрисдикції, система яких грунтується на принципах тереторіальності та
спеціалізації. Згідно зі ст.20 закону “Про судоустрій України” систему
загальних судів становлять : Верховний Суд України, Верховний Суд Автономної
Республіки Крим, обласні суди, Київський і Севастопольський міські суди,
міжобласний суд, міжрайонні (окружні) районні (міські) суди, військові суди
регіонів, Військово-Морських Сил і гарнізонів .
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
|