Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана

об'єкта потрібний певний період «зживання» дослідника з новим предметом чи

проблемою. І тільки після того, як таке «зживання» відбулося (а воно має

міс- це ще в рамках досвідного знання), приходить довгоочікуване рішення.

Так, Менделєєв довго і безрезультатно розробляв періодичний закон

хімічних.елементів, але протягом цих шукань настільки «зжився» з

досліджуваною пробле мою, що її рішення прийшло до нього навіть не в момент

активної роботи, а уві сні, без .свідомо стимульованих зусиль.

Проблема інтуїції. Таке безпосереднє, раптово (без видимої витрати

зусиль) здійснюване відкриття, якому передує тривалий період «зрощування»

суб'єкта з об'єктом, є інтуїцією (від лат. intuitus—споглядання,. бачення).

Інтуїція, таким чином, є завершальним моментом процесу здійснення у сфері

практичної (предметно-діяльнісної) взаємодії суб'єкта і об'єкта. У цьому

процесі можна виділити такі послідовні етапи: 1) відчуття чужості об'єкта

(коли структури суб'єкта і об'єкта ще неадекватні одна одній); 2) досвідно-

діяльнісне відображення об'єкта, вміння подолати його опір (момент

становлення спільної структури суб'єкта і об'єкта, що інтегрують); 3)

інтуїтивне знання власної структури об'єкта, фіксоване у вихідних

принципах, аксіомах, базисних положеннях нової теоретичної системи (момент

завершення інтеграції, в результаті якого стає можливим своєрідне

«відчування» структури об'єкта, подібне відчуванню суб'єктом своїх власних

внутрішніх станів).

Коли дев'ятирічний син А. Ейнштейна одного разу запитав у батька, чому

той такий знаменитий, Ейнштейн відповів: «Бачиш, коли сліпий жук повзе по

поверхні кулі, він не помічає, що пройдений ним шлях зігнутий, мені ж

поталанило помітити це». «Поталанило помітити»—в цих словах відображена

своєрідність виникнення всякого нового знання. Його безпосереднім джерелом

не є логічне міркування у відповідності з гегелівською формулою «звідки» і

«куди» (де «звідки» постає як «необхідність поняття, його доведення і

дедукція», а «куди» як таке визначення, «внаслідок якого окрема ланка

спекулятивного кругообігу, як живий зміст методу, є в той же час початок

нової ланки»).

Безпосереднім джерелом нового знання є досвід. Тому саме на рівні

досвідного (а не теоретичного) пізнання стає можливим вільний вибір

вихідних принципів нової теорії. Адже саме сфера досвіду (жорстко не

обмежена логічним «звідки» і «куди») виявляється досить широкою для вибору

і водночас досить вузькою (внаслідок тісного зв'язку з матеріальною,

практичною дією), щоб не дати вибору перетворитися на неосяжно безмежну

сваволю.

Визначеність (відповідність об'єктивному змісту пізнаваного об'єкта) —

характерна риса як теоретичного, так і досвідного знання. Проте, якщо на

рівні теоретичного пізнання необхідну визначеність знанню надає логіка, то

на рівні досвідного пізнання ця визначеність досягається через інтуїцію,

яка виконує тут функції основного пізнавального засобу.

Як логіко-дискурсивний, так й інтуїтивний способи пізнавального осягнення

реальності спрямовані на розкриття чогось «прихованого» від безпосереднього

погляду, але розкриття здійснюється по-різному. Логічне передбачення, на

думку М. Борна, є «аналітичним передбаченням». У його основі лежить аналіз,

тобто розчленування «видимої» частини досліджуваного явища на складові

елементи з метою-встановлення їх тотожності (чи близької подоби) чомусь

добре відомому. Оскільки закономірності зв'язку цього добре відомого

зафіксовані у відповідній теорії, то на основі встановленої тотожності

робиться висновок про справедливість теорії і щодо «прихованої» частини

явища.

Аналітичне передбачення — високоефективний спосіб наукового пізнання.

Проте, вказуючи на такі його приклади, як гіпотеза Адемса — Левер'є і

передбачення Гамільтеном конічної рефракції, і називаючи їх «дивовижним

подвигом математичного мистецтва і терпіння», М. Бори зауважував: «Не

применшуючи їх значення, слід сказати, що це не розширювало кругозір

теорії» Що ж до інтуїції, то вона дає іншого роду передбачення —

синтетичне. Синтетичне передбачення, згідно з Берном, базується на

гіпотетичному припущенні, що реальний образ частково відомого явища

відрізняється від того, який він здається. Базою синтетичного передбачення

є не аналіз, а синтез. Інтуїтивне передбачення завжди спрямоване на

специфічність досліджуваного явища, на те, що робить його специфічною

(відмінною від усього відомого досі) цілісністю.

Інтуїція, на відміну від логіко-дискурсивного осягнення об'єкта, є свого

роду відчуванням справжньої сутності об'єкта, вона ніби проникає

«всередину» об'єкта і безпосередньо «чує» його єство. Знання, отримуване

інтуїтивно внаслідок такої його ««безпосередності», набуває характеру

очевидної істини, тобто такої, що не вимагає логічного обгрунтування.

Очевидність ця може мати характер як чуттєвої наочності (якщо інтуїтивний

контакт з об'єктом здійснюється у сфері матеріальної діяльності), так і

інтелектуальної наочності (якщо породжуюча її діяльність лежить у сфері

ідеальної діяльності), у зв'язку з цим розрізняють чуттєву й інтелектуальну

інтуїцію. Надаючи своїм результатам характеру очевидної істини, інтуїція

тим самим обов'язково супроводжується почуттям глибокої певності в

істинності своїх результатів.

Мільярди раз повторений на досвідному рівні пізнавальний контакт людини з

земними тілами був інтуїтивно зафіксований в аксіомах евклідової геометрії,

які набули характеру очевидних істин. Розширення меж досвідного контакту

людини з дійсністю неминуче виводить його (контакт) на якомусь етапі за

суто земні рамки, приводить до нових, відмінних від земного досвіду

результатів. Внаслідок цього з'являються нові, також фіксовані інтуїцією і

тому не менш очевидні істини. Зрозуміло, що сама очевидність набуває тут

нового (нетотожного наочності) характеру.

Подібного роду очевидні, хоча й не наочні істини лягли в основу створених

Лобачевським і Ріманом неевклідових геометрій. Таким чином, як у своєму

функціонуванні, так і у змісті своїх результатів інтуїція визначається

специфічно людською формою діяльності-практикою. Цей факт незаперечне

свідчить про людський характер інтуїції як форми пізнавальної діяльності.

На соціальний, тобто суто людський, характер інтуїції вказує і російський

психолог Я. О. Пономарьов, який розглядає її як «міст» зі сфери психічних

взаємодій до сфери соціального. Слід зазначити, що неспроможність багатьох

конкретних інтуїцій полягає в помилковому зближенні її з суто біологічними

чинниками. Саме таке ототожнення становило наріжний камінь поглядів одного

з зачинателів ґрунтовного вивчення інтуїції — французького філософа Анрі

Бергсона (1859—1941).

Однією з форм інтуїтивного осягнення реальності є так зване «перенесення

в ситуацію», яке дозволяє безпосередньо (на рівні досвідного знання)

вступати в контакт з тим чи іншим об'єктивним станом речей. Вище вже

наводнися приклад такого «перенесення в ситуацію» («жорстокий експеримент»

Ейнштейна — перенесення в ситуацію тіл, що рухаються з швидкістю, близькою

до швидкості світла). Зазначене «перенесення в ситуацію» дає високий

пізнавальний ефект у таких важкодоступпих для «безпосереднього»

пізнавального контакту сферах, як вивчення давно минулих історичних подій.

Яскравим прикладом такого роду інтуїтивного пізнання були подорожі

відомого норвезького вченого Т. Хейєрдала по Тихому, Індійському і

Атлантичному океанах. Подорожуючи на плоту від берегів Південної Америки до

островів Тихого океану, Т. Хейєрдал переконливо довів справедливість

висунутої ним «божевільної» ідеї про південно-американське походження

високої культури, пам'ятники якої розкидані по островах Океанії. Після

Хейєрдала було здійснено чимало подорожей, які відтворювали плавання X.

Колумба, Еріка Рудобородого та інших відомих мандрівників. Це пролило нове

світло на цілий ряд обставин, дозволило по-новому оцінити знамениті події

минулого.

Інтуїція становить ядро усякого справді творчого мислення, яке

визначається як «мислення, стимульоване завданням, розв'язання якого не

може бути безпосередньо отримане шляхом логічного висновку з існуючих

засновків, а передбачає утворення нових способів діяння або своєрідне

використання вже існуючих способів, що призводить до виникнення нових

знань». І хоча, як зазначає Я. О. Пономарьов інтуїція не тотожна творчості

(вона лише її момент, хоча і найважливіший), інтуїцію, як і творчість у

цілому, не можна звести до діяльності, що здійснюється алгоритмічно. Там,

де є такий алгоритм, зауважує Пономарьов, там творчості немає.

Кульмінаційний акт творчості характеризується саме відсутністю такого

алгоритму.#

Безпосередність, очевидність результатів інтуїції, безперечно, зближує

наукову творчість з художньою. В науковому мисленні, згідно з Ейнштейном,

завжди присутній елемент поезії. Справжня наука і справжня музика вимагають

однорідного мислительного процесу. І справді, подібно до того, як наукове

дослідження нових фактів вимагає активного проникнення вченого «всередину»

цих фактів, так і всякий художній твір, вводячи читача (глядача та ін.) в

ситуацію свого змісту, вимагає активного засвоєння цього змісту.

Недаремно багато видатних учених підкреслювали велике значення для

визначення істинності тієї чи іншої наукової теорії не тільки логічних, але

й естетичних критеріїв (критерію «внутрішньої, досконалості» в Ейнштейна

або «математичної витонченості» в А. Пуанкаре).

Естетичним критеріям належить особлива роль при визначенні напряму

свободного вибору вихідних принципів нової теорії з певного числа

формально можливих. «У Ейнштейна,— пише Б. Г. Кузнецов,— математична

витонченість набуває онтологічного смислу, витонченість теорії відображає

її близькість до дійсного світу... При виборі наукової теорії з числа

багатьох теорій, що відповідають спостереженням (спостереження, згідно з

Ейнштейном, не визначають теорію однозначним способом), свідомість діє

активно і виходить з критеріїв внутрішньої досконалості, зокрема — з

максимальної витонченості теорії, з мінімальної кількості її незалежних

засновків» .#

За свідченням Д. Даніна, англійський фізик П. Дірак висловив думку, що

красу фізичної теорії слід визнати одним з критеріїв її істинності. Той же

Дірак говорив, що основні ідеї класичної механіки і закони, що керують

засто

#.Пономарев Я.А. Психология творческого мышления .М.,1960

#Кузнецов БГ. Эйнштейн .М.,1963 С.118.119

суванням цих ідей, утворюють просту і витончену схему. Здавалося б, ця

схема не може бути поліпшена без втрати всіх її привабливих властивостей.

Проте виявилося можливим ввести нову схему, названу квантовою механікою,

яка більш придатна для опису явищ атомного масштабу і певною мірою більш

витончена і задовільна, ніж класична схема.

Пізнавальний процес як взаємодія логіки й інтуїції. Говорячи про логіко-

дискурсивне та інтуїтивне осягнення реального світу, вказуючи при цьому на

їх глибоку відмінність, багато авторів виявляють тенденцію до їх

абсолютного протиставлення. На нашу думку, таке протиставлення має рацію

лише як протиставлення двох різних способів отримання знання про внутрішню

структуру досліджуваних об'єктів. «За допомогою логіки доводять, за

допомогою інтуїції винаходять» —у цьому висловлюванні Л. Пуанкаре вдало

(хоч і не зовсім точно) вказано межу між логікою та інтуїцією.

Інтуїція дає початкове знання про об'єкт («винаходить»), логіка ж

розгортає з цього початкового знання низки висновків, роблячи явним те, що

неявно, приховано вже містилося в цьому початковому знанні («доводить»).

Неточність Пункаре полягає в дещо спрощеному розумінні ним «доведення» як

нетворчого акту. Насправді ж логіка «винаходить» не в меншій мірі, ніж

інтуїція. Прикладом цього може слугувати майже увесь зміст математичного

знання або відкриття більшості елементарних часток.

Відмінність між логічним та інтуїтивним відкриттям полягає в тому, що

перше відкриває елементи вже відомої людині сфери буття, друге- самі ці

сфери буття, створюючи фундамент для логічних відкриттів. До речі, інтуїція

також і «доводить», тільки доведенням інтуїтивних положень слугує не

логічне міркування, а очевидність.

Протилежність між логікою та інтуїцією, що особливо рельєфно виявляється

при зустрічі пізнання з новою сферою буття, серед дослідників проблеми

інтуїції, як уже зазначалося, фіксувалась як абсолютна протилежність. В

основі такої абсолютизації лежала неможливість зведення інтуїції до логіки.

Численні спроби такого зведення незмінно закінчувалися невдачею.

Подібно до того, як анатомічний розтин живого організму, вбиваючи його,

не може виявити сутність життя (хоча і дає певну важливу інформацію про

деякі моменти життєвого процесу), так і логічний аналіз інтуїції здатний

дати нам лише статичну сукупність елементів, єдність яких і складає

інтуїцію. Однак сама ця єдність (інтуїція) за умов логічного «розвитку» не

може бути відтворена у формі «живого», «цілісного» процесу. Оскільки

звичайно факт не-зводимості інтуїції до логіки осмислюється з позиції, що

ототожнює мислення взагалі з дискурсивним (логічним) рівнем мислення,

інтуїція ніби виноситься за межі мислення і абсолютно протиставляється

йому. У зв'язку з цим деякі мислителі зробили висновок про непізнаваність

інтуїції.

Логіка та інтуїція являють собою лише різні моменти людського мислення.

Логіка без інтуїції прирікає мислення на беззмістовність, призводить до

обезсмислювання науки, оскільки з неї вилучаються інтуїтивно пізнавані

«необумовлені» вихідні принципи. Інтуїція ж без логіки перетворює мислення

на «відображення безпосередньо даного». Таке мислення виявляється нездатним

для ідеальної перебудови наявного з метою його практичного перетворення,

тобто робить неможливою практику як специфічно людський спосіб буття у

світі. І в тому, і в іншому випадку мислення руйнується, втрачаючи свої

специфічно людські риси.

Інтуїція і логіка виступають не просто як елементи людського мислення, а

як взаємопроникаючі його моменти. Тому неправильно було б різко

розмежовувати досвідне пізнання як сферу панування інтуїції і теоретичне

пізнання як сферу панування логіки. Доцільно говорити лише про переважання

інтуїції чи логіки у вказаних сферах.

У найстрогіше логічне доведення органічно вплетена інтуїція. Вона стає тут

елементом, що об'єднує в цілісність увесь ланцюг елементів доведення

(інтуїтивним є і перехід від однієї ланки ланцюга до іншої). Наявність

інтуїції в будь-якому логічному міркуванні виявляється у факті

недостатності однієї лише формальної сторони доведення. Кожному викладачеві

відомо, що мало просто послідовно викласти хід доведення того чи іншого

положення. Для слухачів таке доведення виступає лише як механічна

сукупність ланок логічного ланцюга. Необхідні певні зусилля, щоб ці ланки

(кожна окремо добре відома слухачам) злилися в їх головах в єдиний,

цілісний ланцюг — висновок.

Слід зазначити, що й осягнення такої цілісності отримується інтуїтивно.

Проблема інтуїції стає тут проблемою розуміння, яка набула нині глобального

значення, далеко вийшовши за межі суто навчальних питань. У філософському

плані ця проблема нині інтенсивно опрацьовується представниками

герменевтики, в нашій же філософській літературі вона тільки-но починає

розроблятися. До недавнього часу не тільки дослідженню, але й самій

постановці проблеми розуміння заважали настанови на заперечення будь-якого

інакомислення, утвердження «класової непримиренності» до будь-яких проявів

«непролетарської» ідеології.

Не існує й інтуїції, «вільної» від логіки. Логіка присутня в будь-якому

інтуїтивному знанні в наявному вигляді. Адже логічне конструювання

теоретичної системи на базі інтуїтивно отриманих вихідних принципів є не

чим іншим, як втіленням тієї неявної логіки, яка в «згорнутому» вигляді

містилася у вихідних принципах. Більше того, логіка й інтуїція являють

собою, по суті, один і той же рух пізнання, але тільки в протилежних

напрямах. Висловлюючись мовою математики, їм притаманні «різні знаки».

Вище вже йшлося про те, що вихідні принципи теорії не можуть бути

результатом логічних міркувань і пізнаються лише інтуїтивно. Та це

справедливо лише тоді, коли йдеться п|ро логічні засоби даної теорії, які

цілком можливо отримати логічними засобами іншої, більш потужної

теоретичної системи. Так, класична механіка (зі своїми вихідними

принципами) може бути виведена з квантової механіки як граничний випадок

останньої. Таким же чином параболічна (евклідова), гіперболічна

(Лобачевського) і еліптична (Рімапл) геометрії можуть бути отримані

логічними засобами геометрії Рімапа в широкому розумінні.

Реальний рух пізнання, звичайно, йде від теорії меншої загальності до

теорії більшої загальності. При цьому нова теорія не виключає попередню, а

включає її в себе, по-новому організуючи її зміст. «Кожна епоха в

науці,—зауважує Б. Г. Кузнецов,— відрізняється від попередньої не заходом

вчорашнього сонця, а появою нового, більш яскравого світла. В новому

освітленні старе джерело світла не згасає і не зникає. Воно тепер освітлює

лише частину картини світу. Стара теорія стає окремим випадком більш

загальної і точної». Тому цілком природно, що засновки, з яких можуть бути

отримані логічним шляхом вихідні принципи теорії, завжди лежать за її

межами, у сфері нової, більш загальної теорії.

Вихід за межі неможливий засобами даної теорії, оскільки тут правомірна

лише інтуїція. Рухаючись від даної до більш загальної теорії, а від неї до

ще загальнішої . і т. д., людина реалізує переходи за допомогою інтуїції. І

лише оглядаючи з позицій більш загальної теорії компоненти, що входять до

неї як граничні випадки, можна вивести за допомогою логіки те, що в

реальному історичному русі пізнання осягалося інтуїтивно.

Отримані засобами інтуїції знання пізніше можуть бути опредметнені в

мові, виражені, згідно з Я. О. Пономарьовим, у знакових моделях звичайної

мови, формалізовані засобами метамови і т. п. Вони, таким чином, можуть

зовсім перестати бути інтуїтивним знанням. Однак за походженням вони завжди

залишаться інтуїтивно здобутими знаннями. Тому логіка може обгрунтувати

"вихідні принципи попередніх теорій лише «заднім числом», при зворотному

рухові — від теперішнього до минулого.

Проте, щоб мати можливість такого зворотного руху, необхідно, щоб минуле

вже здійснилось, а це можливо лише інтуїтивно. Таким чином, абсолютне

протиставлення логіки й інтуїції (як і всяка абсолютизація) неправомірне.

Логіка й інтуїція органічно пов'язані, взаємопроникають у реальному процесі

пізнання, і всяка спроба розірвати їх унеможливлює саме пізнання.

Осягнення істини, отже, це не знаходження якогось готового результату.

Таке осягнення є вибором, вільним творчим вибором. Так, закони електрики

(сукупність об'єктивних взаємозв'язків, що утворює сферу електричних явищ)

у своєму функціонуванні знаходять найрізномінітніші природні прояви, які,

однак, обмежені певним колом можливого в природі. Ні електростанції, ні

високовольтні лінії електропередач не народжуються в самій природі. І яким

би повним і глибоким не було відображення людиною природної електрики, коли

б це відображення лише копіювало природний процес, людина ніколи не тільки

не збудувала б жодної електростанції, але й найелементарнішого

громовідводу. Але в тому-то й справа, що, осягаючи істину про електрику,

людина при цьому не просто «знаходить» її в певному об'єктивному стані

речей, не просто «йде услід за порядком природи», але й вносить у цей

порядок щось від себе, стає ніби співавтором природи, а не лише її

слухняним учнем.

Процес осягнення істини, оскільки він здійснюється в ході пізнавальної

діяльності реальної (а не зведеної, як у Гегеля до самосвідомості) людини,

є насамперед активним творчим процесом, а не автоматичним, однозначно

детермінованим природною необхідністю «доведенням» істини. В процесі

пізнання людина не просто «виконує настанови» тієї чи іншої логічної схеми,

що відображає вимоги наявної необхідності, а вільно обирає свій шлях.

Висновок

Розглянувши цей матеріал ми познайомились з пізнанням як творчістю , з

проблемами істини , з суб”єктивними і о”бєктивними характеристиками істини

, з їх абсолютними та відносними характеристиками. Познайомились і

проаналізуали шляхи і способи пізнавального освоєння світу. Освоїли, що

існують досвідно-практичні джерела пізнання.

Розглянули поняття пізнання і визначили, що пізнання - процес

цілеспрямованого , активного відображення дійсності в всвідомості людини

, зумовлений суспільно-історичною практикою людства.він є предметом

дослідження такгоь розділу філософії, як теорія пізнання.

Визначили, що пізнавальний процес відображає не саму реальність , як

таку ,а “конструктивні схеми” речей і прцесів ,що складають її, і тому

відображає не тільки “здійснені” варіанти цих “схем”, але й одночасно і

всю сукупність нездійснених варіантів,тобто-можливості.

Познайомились також з поняттям заблудження (омана).Заблудження- це такий

зміст людського знання , в якому дійсність відтворюється неадекватно і який

зумовлений історичним рівнем розвитку суб”єкта та його місцем у

суспільстві. Заблудження –це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях

суб"єкта.Воно має певні закономірні підстави для свого існування, будучи

необхідним моментом і результатом пізнання та практики.

Визначили ,що в пізнанні бере участь багато факторів:не лише притаманні

людині здібності,а й вироблені в ході історичного розвитку різні евристичні

,методологічні та методичні засоби, дослідницькі програми ,а токож

суспільновироблені цінності та оцінки , в яких виражені певні граничні

орієнтації знань , інтересів, пріоритетів суб”єкта

Страницы: 1, 2, 3, 4