Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана

жорсткішим за крицю, і в той же час ефір не повинен був чинити ніякого

опору тілам, що рухаються в ньому. Цей парадокс був непояснимим. Щоб його

усунути, почали розглядати ефір уже не як фізичну, а як певну гіпотетичну

субстанцію, що дозволяє лише визначити системи координат, в яких є

справедливою звичайна форма рівнянь Максвелла. Це зняло парадокс, але

натомість з'явилася нова перешкода — не вирішувалося питання, чому ефір

може служити абсолютно непорушним тілом відліку.

Розвиток уявлень про ефір, що нагадує процес добування квадратного кореня

з числа 2, зрештою привів до повної відмови від цієї теорії як від

заблудження. Що ж до логічних моделей типу гіпотези Адамса — Левер'є про

існування невідомої планети за орбітою Урана або періодичного закону

Менделєєва, то вони давали повне, без ірраціональних залишків вирішення

проблемної ситуації, не потребували додаткових уточнень, що йшли в

нескінченність. Таким чином, поява ірраціональних залишків при

конструюванні логічної моделі може служити певним теоретичним (формальним)

показником нежиттєвості даної «моделі», показником неможливості отримати

істинне знання про об'єкт засобами даної теорії.

Отже, в межах певної, такої, що вже склалася, системи знань можна вільно

орієнтуватися за допомогою специфічної (що виражає якісну специфіку даної

предметної галузі) «логіки» цієї системи, можна навіть відкривати нове

(нові, ще невідомі елементи, які належать до даної галузі). Проте неминуче

настає момент, коли специфічна «логіка» даної предметної сфери виходить за

її межі й зустрічається з об'єктом іншої специфіки. Формальним показником

такої ситуації е поява ірраціональних залишків при спробах «включити» ці

об'єкти в традиційну систему пояснення. Настає криза традиційної системи

пояснення і тлумачення реальності. Нові факти вимагають для свого осягнення

нових, нетрадиційних підходів і методів.

Одначе як це зробити? Звернення до традиції тут не тільки не допомагає, але

й гальмує пізнавальні зусилля. Штовхаючи до звичних стереотипів і формул,

традиція лише віддаляє шлях істини, а невідоме лякає своєю неприступністю,

невизначеністю, нетрадиційністю. В період однієї з останніх подібних криз

(кризи природознавства і філософії на початку XX ст.) Ф. Содді і Б.

Резерфорд, проводячи досліди з торієм, одержали повий хімічний елемент —

торій X. Подібне відкриття, що свідчило про реальність перетворення одних

хімічних елементів у інші, виявилося докорінно новим і тому викликало у

вчених серйозні вагання з приводу доцільності публікації результатів свого

дослідження. Вагався з визнанням факту перетворення хімічних елементів і П.

Кюрі, хоча факти настійно вимагали такого визнання. Водночас історія науки

переконливо свідчила про стіну ворожості й нерозуміння, яка завжди

виростала перед принципово новими ідеями і їх авторами.

Так, Г. А. Лоренц різко виступив проти квантової механіки, хоча її

виникнення тісно було пов'язане з його власними дослідженнями. Навіть у Е.

Шредінгера, одного з творців квантової теорії, в розмові з Н. Бором

вирвалася фраза: «Якщо ми збережемо ці кляті квантові стрибки, то я взагалі

жалкую, що мав справу з атомною теорією» .

Але якщо вагаються навіть першовідкривачі, то немає нічого дивного, що

прихильники традиційних уявлень просто відкидають нове з порога. Так,

відвертим глузуванням було зустрінуте сучасниками М. І. Лобачевського його

видатне відкриття - неевклідова геометрія. Анонімний автор рецензії на

книгу Лобачевського «Про начала геометрії» єхидно запитував: «А чому не

уявити, наприклад, чорне білим, круг—чотирикутним, суму всіх кутів у

прямолінійному трикутнику меншим від двох прямих і один і той же визначений

інтеграл рівним то — , то ? Дуже, дуже можна, хоча для розуму все це і

незрозуміле... Чому б замість назви «Про начала геометрії» не написати,

наприклад, «Сатира на геометрії», «Карикатура на геометрії» і що-небудь

подібне?» .

«Навряд чи вартою уваги» назвав книгу Лобачевського і видатний російський

математик М. В. Остроградський. Не дивно після цього, що відомий німецький

математик XIX ст. К. Гаусе, який сам дійшов деяких висновків неевклідової

геометрії, утримався від їх публікації. «Можливо навіть,— писав Гаусе в

одному з приватних листів,— що я не наважусь на це за все своє життя, тому

що я боюсь га-ласу беотійців, який здійметься, коли я висловлю свої думки

цілком “.#

Вище вже зазначалось, що емпіричний погляд на істину як на знання,

«підтверджуване» (чи «заперечуване») фактами, виявляється здатним

відобразити лише окремі сторони істини (її абсолютність або відносність).

Емпіричний підхід може навіть визнати цінність теорії, витлумачену як

здатність оперувати фактами, як вміння «прив'язувати» ті або інші факти, що

суперечать певній усталеній системі теоретичних положень, до цієї системи.

Такий підхід здатний давати певне «прирощення» знання, якщо йдеться про

нові елементи даної, вже усталеної теоретичної системи. Остання обставина

надає емпіричному підходу навіть ореолу «творчого» методу осягнення

реальності. Проте, зустрічаючись з якісно новими сферами реальності і

вперто прагнучи освоїти ці сфери, спираючись на традиційну (специфічну для

цієї теоретичної системи) «логіку», емпіричний підхід неминуче зупиняється

перед зростаючою «парадоксальністю», «ірраціональністю» навколишнього

світу.

Роль «божевільних» ідей в науковому пізнанні. Для подолання опору

консервативного, традиційного мислення, яке не приймає «незвичайну

дійсність», оскільки у світлі традиційних підходів вона видається

безглуздою, ірраціональною, абсурдною, потрібний неупереджений погляд на

невідоме, підхід, який філософ Б. Г. Кузнецов назвав «жорстким

експериментом» (тут зближуються творчі методи науки і мистецтва).#1

Проводячи у зв'язку з цим паралель між творчістю Ф. М. Достоєвського і А.

Ейнштейна, Кузнецов пише: «Коли ми відтворюємо логічний і психологічний

шлях, яким Ейнштейн ішов до теорії відносності, ми бачимо дивовижну

здатність вченого глянути на світ ніби в перший раз, очима, що відкрилися

вперше, без тягара укорінених асоціацій... Старі, звичні асоціації

розірвані. Дійсність, позбавлена звичних асоціацій, засяяла свіжими

барвами, які здаються парадоксальними. Достоєвський досягає цього

результату «жорстким експериментуванням». Він ставить своїх героїв у

найтяжчі, неймовірно важкі становища, і тоді виявляються такі сторони думки

і характеру, які у звичайних умовах неможливо виявити.

Але ж подібному «жорсткому експериментуванню» вчений піддає природу, коли

приходить до парадоксальних, таких, що у звичайних умовах

приховані,експериментальних результатів. Як поводить себе тіло, яке

рухається в умовах «жорсткого експерименту», що надає йому швидкості,

близької до швидкості світла? Воно поводить себе вкрай парадоксальним

способом» .

І справді, щоразу, коли «здоровий людський розум» заводив наукові

#.Цит.за: Каган В.Ф.Лобачевский .С.378.

#1.Кузнецов Б.Г.Эволюция картины мира М.,1961

дослідження у глухий кут, ставив його перед стіною, об яку розбивалися

найвинахідливіпіі раціональні рішення, вихід знаходився в

найнеймовірнішому

напрямку, що його відкривала ідея, яка на перший погляд могла здатися

«божевільною», «абсурдною», настільки вона суперечила традиціям здорового

глузду.

Для подолання однієї з найтяжчих в історії науки криз що сталася на межі

XIX—XX ст., був потрібен цілий спектр найсміливіших

припущень—«прирівнювання енергії частки і частоти хвилі,—зазначав цей

момент німецький фізик М. Борн,— вже само по собі абсурдне». Так само і

твердження А. Ейнштейна про відносність простору і часу спочатку

розглядалося багатьма як абсурдне. Проте саме такі — «абсурдні» на перший

погляд — ідеї і надали нового життя фізиці на початку століття.

Один з провідних сучасних американських фізиків-теоретиків Ф. Дайсон

наводить слова Н. Бора, які той сказав при обговоренні нової ідеї

швейцарського фізика В. Паулі:«Всі ми згодні, що ваша ідея божевільна.

Питання, що нас розділяє, полягає в тому, чи достатньою мірою вона

божевільна, щоб мати шанси бути істинною. На мій погляд, вона недосить

божевільна для цього». Навівши ці слова Бора, Дайсон продовжує: «Те ж саме

заперечення — недостатня божевільність — може бути віднесене і до всіх

інших спроб створити радикально нову теорію елементарних часток, які мали

місце до цього часу.Це особливо стосується тих, хто заперечує будь-які

основи.

Визнання в XX ст. наукової правомірності «божевільних» ідей свідчить про

те, що наука, нарешті, подолала сліпе довір'я до емпіричної очевидності й

пересторогу проти всього, що на перший погляд суперечить здоровому глузду —

цю своєрідну «дитячу хворобу» ранніх етапів її розвитку. Не можна,

звичайно, вважати, що в попередні століття розвиток науки відбувався

виключно в рамках «здорового людського розуму». Нові ідеї завжди були

парадоксальними.

Коли йдеться про пізнання нових елементів вже пізнаної у своїх

фундаментальних закономірностях сфери реальності, тут немає нічого

незвичайного. Це-творче пізнання, оскільки пізнається щось нове, але

детермінується воно вже відображеними в людській свідомості

закономірностями реальності. Коли ж йдеться про так звані божевільні ідеї,

то, хоча й тут мовиться про творчість, остання має принципову особливість.

Творчість в останньому випадку долає наявні (дійсні, вже пізнані й

опредметнені в мові) детермінації.

Саме тому виникнення «божевільних» ідей здається якимось зовсім

недетермінованим актом. Насправді ж воно також детерміноване, але

детермінуючі чинники належать тут або ще не відкритій сфері реальності, або

ж такому стану реальності, який ще не склався в дійсності й існує поки як

можливість. Тобто детермінуючі чинники тут належать не теперішньому, а

майбутньому, не дійсності, а можливості.

Отже, вибір нової теорії, що повинна відображати якісно нову сферу

реальності, є вибором напряму пошуків нових, нетрадиційних ідей; тому цей

вибір є свободним, оскільки він не детермінується тими чи іншими чинниками

наявної (традиційної) системи знання. Проте, будучії свободним, цей вибір

не є довільним. Він завжди визначається цілком об'єктивними чинниками, які,

щоправда, мають специфічний характер — їхнє буття є майбутнім буттям,

буттям можливостей.

Вище вже йшлося про «механізми» контакту людської свідомості з

можливостями, з майбутнім. Тут хотілося б лише сказати про роботи

російського вченого М. О. Бернштейна, автора концепції так званої

фізіології активності . Якщо проаналізувати, на чому базується формування

рухових дій, пише Бернштейн, то виявиться, що кожний значущий акт являє

собою рішення (або вже спробу рішення) певного завдання дії. Але завдання

дії, іншими словами, результат, що його організм прагне досягти, є щось

таке, що повинно стати, але чого ще немає. Таким чином, завдання дії є

закодоване так чи інакше в мозкові відображення або модель потрібного

майбутнього. Вочевидь, життєво корисне або значуще діяння не може бути ні

запрограмоване, ні здійснене, якщо мозок не створив для цього спрямовуючої

передумови у вигляді названої зараз моделі потрібного майбутнього,

Поняття «моделі потрібного мпйбутнього»#, сформульоване Бериштейном, дає

змогу вказати на певні фізіологічні передумови, що беруть участь у

формуванні свободної дії людини. «Заглядування в майбутнє або... модель

майбутнього змушує визнати, що в мозкові існують свого роду єдності

протилежностей, дві категорії (або форми) моделювання сприйнятого світу:

модель минуло-теперішнього, або того, що стало, і модель прийдешнього.

Друга плине безперервним потоком і перетворюється в першу. Вони необхідно

відмінні одна від одної насамперед тим, що перша модель однозначна і

категорична, тоді як друга може спиратися тільки на екстраполювання з тією

чи іншою мірою ймовірності» . І далі: «Рушійне завдання, яке визначає для

себе індивід, формулює категорично єдиний вихід з наявної ситуації, якою б

не була його апріорна ймовірність у таблиці самій по собі (хоча б вона там

дорівнювала нулю)». Отже, поле людського вибору майбутнього виявляється

надзвичайно широким, навіть можливий вибір можливості, яка в природі, «в

таблиці самій по собі» (Бернштейн), взагалі не реалізувалася б стихійно.

ДОСВІДНО-ПРАКТИЧНІ ДЖЕРЕЛА ПІЗНАННЯ. ЛОПКО-ДИСКУРСИВНИЙ ТА ІНТУЇТИВНИЙ

РІВНІ ПІЗНАВАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Досвідний рівень пізнання. Перехід від старої теорії до нової-це, по

суті, перехід до нових, несумірних з притаманними старій теорії вихідних

принципів. Такий перехід, зрозуміло, не може здійснюватися логічним шляхом,

оскільки суперечність між вихідними посиланнями нової і старої теорії є

насамперед логічною суперечністю. Тому вироблення нових вихідних принципів

теорії є вільним, таким, що виводить думку за межі старої теорії, вибором.

І джерело виникнення всіх вихідних принципів (аксіом, базисних положень

тощо) — практика.

Оскільки вихідні принципи теорії є за формою теоретичними положеннями,

#.Бернштейн Н.А. Очерки по физиологии движений и физиологии. активности

1966

вони не можуть бути безпосереднім продуктом практики (вона ж бо

матеріальна, а не теоретична діяльність). У той же час вихідні принципи не

можуть бути і продуктом теоретично-логічної діяльності, позаяк за своєю

суттю (як вихідні принципи) вони передують усякій теоретичній діяльності, є

її відправним пунктом. Однак річ у тому, що, крім теоретичного, існує ще

«дотеоретичний», досвідний рівень пізнання. Саме на цьому рівні й

відбувається становлення вихідних положень усякої теорії.

Досвідний рівень пізнання виростає безпосередньо з практики, зберігаючи з

нею найтісніший зв'язок, який виявляється в тому, що отримане таким шляхом

знання є ніби безпосередньою діяльною моделлю об'єкта. Звичайно, і

теоретичне знання, як уже зазначалось, є діяльним за своєю природою. Проте

діяльне (суб'єктивно-практичне) тут ніби увійшло у фундамент теоретичної

конструкції, воно сховане, недосяжне безпосередньому погляду. Недаремно

суб'єктивне так важко знайти в теоретичному знанні.

Інша справа — досвід. Тут практична природа знання безпосередньо явна.

Саме досвід і виявляє себе передусім як знання тих дій, які необхідно

здійснити на шляху подолання опору нового, ще не пізнаного об'єкта. Таким

знанням (назвемо його «досвідним», на відміну від теоретичного) є знання

селянина, який уміє вирощувати хороший врожай і в той же час не має

уявлення про наукову агрономію.

Досвідний характер часто мають і наукові уявлення, як, наприклад,

уявлення М. Планка про кванти або Е. ІІІрсдінгера «про «псі-функцію».

Спочатку це були знання про способи подолання труднощів на шляху пізнання

фізичних явищ у мікросвіті, які не містили майже ніякої інформації про

причини, що ці труднощі породжували. Звичайно, досвідне й теоретичне знання

ніколи не існують окремо одне від одного, їх скоріше слід розуміти як

функціональні моменти певної цілісності.

Зустрічаючись з принципово новими об'єктами, теоретичне знання даного

історичного періоду виявляється нездатним проникнути в їх суть. Об'єкти

ніби опираються такому проникненню, внаслідок чого дійсність втрачає свій

раціональний характер. З точки зору логіко-дискурсивного пізнання усунення

неадекватності, здолання опору якісно нових об'єктів у більшості випадків

здається «ірраціональним стрибком». Насправді ж ця «ірраціональність» є

лише ілюзією, породжуваною тією обставиною, що сам стрибок здійснюється на

іншому, якісно відмінному від логіко-дискурсивного рівні пізнання — на

рівні досвіду.

У досвіді як формі початкового пізнавального проникнення в новий об'єкт

відбувається своєрідна «інтеграція» об'єкта з пізнаючим суб'єктом, яка і

створює передумови перетворення об'єкта з чужого для людини в олюднений. Як

«олюднення» природи, так і «натуралізація» людини являють собою зміну

структури кожного з названих компонентів. Проте йдеться не про зміну

фізичної (хімічної, біологічної тощо) структури. Атмосферна електрика

(блискавка) залишається у фізичному відношенні тією ж електрикою, незалежно

від того, пізнана вона людиною чи ні. Так само і людина, незалежно від

того, пізнала вона електрику чи ні, залишається не тільки біологічно, але й

соціальне людиною.

Зміна структури, що відбувається в процесі інтеграції, є зміною типу

взаємодії. Електрика, залишаючись і після її пізнання тим же фізичним

явищем, отримує ніби новий—людський—«вимір» (набуває соціальної

властивості). Вона (електрика) включається в практичну діяльність людини як

одне з головних джерел енергії для машин, механізмів і приладів, що

складають «неорганічне тіло» людини. Те ж саме можна сказати про фізичні,

хімічні та інші властивості матеріалів, з яких зроблені машини і механізми.

«Натуралізація» ж людини виявляється в тому, що її об'єктивні потреби

стають щораз універсальнішими, поступово охоплюють усе багатство

навколишнього світу. Здійснювана в досвіді інтеграція суб'єкта і об'єкта і

постає тим початковим пунктом, що є спільним і для процесу “олюднеііня”

природи, і для процесу «натуралізації» людини.

У своїй елементарній формі інтеграція суб'єкта з об'єктом добре знайома

кожному, хто оволодіває тими або іншими навичками, скажімо, водінням

автомобіля чи їздою на велосипеді. При перших спробах оволодіти навичками

водія автомобіля новачок переживає реальне відчуття «опору». Автомобіль

«поводить» себе як норовиста жива істота, що не підкоряється зусиллям

водія. Проте через деякий час новачок стає досвідченим водієм, що так само

реально відчуває своє «злиття» з автомобілем, як раніше відчував його

«опір». Зникає межа між автомобілем і водієм (зрозуміло, не в буквальному

розумінні), водій відчуває наитонші нюанси «поведінки» автомобіля, з

легкістю керує складними маневрами, ніби автомобіль є одним з органів тіла

самої людини.

Отримуване в такий спосіб досвідне знання, на перший погляд, може здатися

тотожним, вихідним принципам теорії. На користь такої думки, здавалося б,

свідчить та обставина, що і дані досвіду, і вихідні принципи теорії являють

собою необумовлене (очевидне) знання. Проте між досвідним знанням і

вихідними принципами теорії існує якісна відмінність. Досвідне знання

виявляє об'єкт у відношенні до активного діяння на нього суб'єкта. Вихідні

ж принципи теорії (принаймні безпосередньо) вже не містять у собі слідів

суб'єктивно-практичного походження. Такими постають аксіоми евклідової

геометрії, принципи відносності Ейнштейна, поняття «хвилі-частки» Л. де

Бройля і т. п. Інакше кажучи, вихідні принципи теорії — це вже теоретичне

знання, тобто вони несуть у собі інформацію про сам об'єкт.

Відмінність між вихідними принципами теорії і досвідним знанням виникає

внаслідок того, що пізнавальне проникнення в структуру нового об'єкта, хоч

і здійснюється майже цілком у сфері досвідного знання, своє завершення

знаходить вже за його межами, у сфері теоретичній. При вивченні нового

Страницы: 1, 2, 3, 4