Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана

істина завжди була й залишається однією з найващих гуманістичних цінностей

людний. Будь-яка спроба відділити істину від суб'єктивно-практичного,

гуманістичного контексту людської життєдіяльності (вже не йдеться про

протиставлення її цьому контексту) неминуче обертається не просто

трагедіями й катастрофами, а й знищенням самої істини.

Абсолютні й відносні характеристики істини. Об'єктивність є вихідною

фундаментальною характеристикою істини, з якою (об'єктивністю) тісно

пов'язана інша фундаментальна характеристика істини — абсолютність, тобто

її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди,

воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є

#.Santayana G.Realims of Being. New York ,1942 Р.829

справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною

характеристикою істини — Її відносністю. Порушення цієї діалектичної

єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпаки) так

само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного

грунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою

протилежність—заблудження (оману).

Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й відносності істини на

простому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й

феодальному суспільстві люди були твердо переконані в тому, що земна

поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це — заблудження. Кожний школяр

(і навіть дошкільнята) нині знає, що Земля має сферичну поверхню, і може

навести відповідну аргументацію на користь свого уявлення. Та чи не виникає

при цьому питання: хай люди і справді помилялися, вважаючи Землю пласкою,

але ж чому всі помилялися однаково? Чи не існувала тут якась об'єктивна

обставина, що породжувала в головах людей однакове (хай і помилкове)

уявлення?

А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б,

неймовірність такого припущення, воно виявляється не таким уже й

неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання

(істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а «зміною

її людиною», тобто практикою. Звичайно ж, земля і в античності, і в середні

віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика—далеко

не одне й те ж.

Люди давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, на одній і

тій же, переважно невеликій, території (ділянці земної поверхні), адже

практика далеких мандрів не була розвинута. Далекі подорожі здійснювали

одиниці, і про них складали легенди (подорож аргонавтів у Колхіду, мандри

Одіссея і т. п.). Інакше кажучи, практика взаємодії індивіда тих далеких

часів з поверхнею Землі обмежувалася надзвичайно невеличкою її: (земної

поверхні) ділянкою. Навіть легендарні подорожі аргонавтів і Одіссея якщо

співвіднести їх маршрут з усією поверхнею земної кулі, виявляться

надзвичайно скромними.

Якщо розміри такої ділянки зіставити з розмірами всієї поверхні земної

кулі, то перша щодо другої виявиться нескінченно малою величиною. З

геометрії ж нам відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її

поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки практично є

площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж

ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина—об'єктивна (тільки-но ми

навели математичні аргументи на її користь) і абсолютна (форма земної

поверхні на нескінченно малих її ділянках практично є площиною). Зазначимо,

що архітектор, який обирає ділянку для майбутнього будинку, ніколи не

вносить у свої досить складні розрахунки поправку на кривизну земної

поверхні.

І все ж люди того часу помилялися не в тому, що вважали ту невелику

територію, на якій вони проживали, пласкою за формою (тут вони мали рацію),

а в тому, що поширювали правильне, істинне в певних рамках (у рамках

нескінченно малої ділянки земної поверхні) положення за рамки його

чинності. І справді, поступово розширюючи сферу чинності істинного

положення про плоску форму земної поверхні, ми на якомусь етапі досягаємо

тієї межі, за якою кривизна земної поверхні перестає бути незначущою)

величиною. Це рамки, залишаючись в яких, відносно яких наша істина

залишається абсолютною (і взагалі істиною).

Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно певних рамок, є

відносною абсолютністю. Таким чином, кожна істина, розглядувана в рамках

своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона ж щодо самого факту

існування таких рамок є відносною. Абсолютна й відносна істина — це не дві

різні істини, а одна й та ж істина, розглядувана під різними кутами зору.

Зрозуміло, що порушення рамок відносності істини негайно веде до її

перетворення у свою протилежність — заблудження (оману).

Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як Істину, поширену за

межі її чинності. І це не просто формальне міркування. В історії науки

відомо немало фактів, коли, провівши спеціальний аналіз легенд,

стародавнього епосу, знаходили у цих в цілому фантастичних текстах фактичну

(істинну) основу. Так було визначено, що. в основі давньогрецького міфа про

Фаетона лежить реальний факт падіння на естонському острові Сааремаа 3—3,5

тис. років тому велетенського метеорита.

Багато цікавих розвідок фактичної основи давніх міфів знаходимо в працях

3. Фрейда. Але особливо сенсаційними в цьому плані слід визнати відкриття

німецьким археологом-самоуком Г. Шліманом легендарної Трої і трохи пізні--

ше могили Атридів у Мікенах. Це були відкриття, в яких Шліман керувався

виключно текстом «Іліади» (при визначенні місця, в якому слід шукати Трою)

і міфологічними переказами про трагічну долю Агамемнона, ватажка грецького

війська під стінами Трої (при розкопках у Мікенах). Згодом метод Шлімана

використовували й інші археологи.

З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться й наступна

її фундаментальна характеристика — конкретність. І справді, абстрактна

постановка питання про істинність того чи іншого твердження приводить до

неозначеного (такого, що включає взаємовиключаючі відповіді) рішення. Так,

на загальне запитання: корисний чи шкідливий дощ?—отримаємо таку загальну

відповідь:—і корисний, і шкідливий; або: плоска чи сферична поверхня Землі?

Відповідь — і плоска, і сферична. Звернемося для прикладу до оцінки

відомого вчинку гетьмана України І. Мазепи російським імператором Петром І

у листі до полтавського полковника після одержання звістки про виступ

Мазепи проти Москви: «Изменник, богоотступник, вор... для собственной своей

тщетной славы й властолюбия учиннл, а шведа для того в Украину призвал,

дабы поработить сей малороссийский народ»'. Ці слова на століття стали,

офіційною оцінкою українського гетьмана в Російській імперії, а після краху

останньої набули статусу офіційної оцінки і в радянській історії. Але ж у

реальному історичному контексті «зрадником» був не Мазепа, а Петро І,

оскільки саме він зламав «Березневі статті» 1654 р., підписані царським

урядом. Історично адекватною вбачається оцінка маловідомого російського

історика Мартинова: «Союз зі Швецією не становив ніякої небезпеки для

політичної свободи України... Спроба Мазепи знищити чужинське панування па

Україні справжня й щира»# .

Таким чином, будучи об'єктивною за своїм змістом, істина виявляє при цьому

риси абсолютності і відносності, що характеризує її як історично

багатопланову і, отже, конкретну. Всі ці фундаментальні характеристики

істини розкривають її як складну, діалектичне суперечливу й водночас

цілісну гносеологічну конструкцію. Така цілісність знаходить свій вияв у

постійній незавершеності істини.

Орієнтовна на можливості їх виявлення та реалізацію істина постійно

відкриває за межами такої реалізації нові можливості, виявлення та

реалізація яких відкриває все нові й нові горизонти наступних можливостей.

Адже, як вже підкреслювалося, істина не є «байдужим відображенням» всього

існуючого, вона є відображенням реального світу як «поля потреб і

інтересів» людини.

Істина ніколи яе постає «істиною-результатом», вона— і в цьому її чи не

найголовніша характеристика—завжди є істиною-процесом.

ШЛЯХИ І СПОСОБИ ПІЗНАВАЛЬНОГО ОСВОЄННЯ СВІТУ

Наукове передбачення. Тривалий час у рамках старого матеріалізму (а в

новітні часи-серед позитивістськи орієнтованих філософів) загальноприйнятою

була ідея так званого вирішального експерименту, згідно з якою повинен

існувати факт чи група фактів, які мають остаточно «підтвердити» (чи

ысто «спростувати») ту чи іншу теорію. Саме такого «вирішального

експерименту» шукали в 20-ті роки «логічні позитивісти» на основі

«верифікації», тлумачачи істину як результат «підтверджуваності» теорії

фактами. К. Поппер цілком слушно заперечував проти такого тлумаченпя,

оскільки варто з'явитися хоча б одному факту, що суперечить теорії (а такий

факт рано чи пізно з'являється), і теорія «фальсифікується».

Проте «аргумент» Поппера, попри всю його слушність, виходить з цієї ж

ідеї «вирішального експерименту», тільки замість «позитивної» ролі факту

(його «підтверджувальної сили») висувається його «негативна» роль

(здатність факту «остаточно» заперечити, «сфальсифікувати» теорію). Спробу

вийти за межі «зачарованого кола» емпіричного (детермінованого фактами —

«позитивно» чи «негативно») знаходимо в І. Лакатоша, в його так званій

методології дослідницьких програм, згідно з якою зростання (розвиток)

наукового знання відбувається як послідовна зміна серії теорій, які

об'єднуються на основі певних базисних положень.

Така дослідницька програма стійка щодо «фальсифікуючої» дії негативних

фактів, оскільки включає в себе сукупність допоміжних гіпотез, які оточують

«ядро» програми, ніби приймаючи на себе «удари» негативних фактів. Так,

відкриття аномалій у русі планети Уран у минулому столітті суперечило

(«фальсифікувало») теорії небесної механіки. Проте астрономи не відмовилися

від неї, а висунули (в особі Д. Адамса і У. Левер'є) допоміжні гіпотези,

які.

1.Мазепа.Людина і історичний діяч .К.1991.С.19.

2. Мазепа.Людина і історичний діяч .К.1991.С.7.

допомогли зберегти теорію небесної механіки і навіть відкрити нову

планету—Нептун.

На жаль, і Лакатошу не вдалося здолати ідею «вирішального експерименту»

(хоча в його міркуваннях є багато слушного), оскільки .він залишився па

загальнопозитивістській позиції визнання емпіричного («фактуального»)

джерела істинності теорії.

Безперечно слушною в міркуваннях Лакатоша є думка про «стійкість» теорії

протії «фальсифікуючої» сили негативних фактів. Навіть у давні часи, коли

з'явилися факти, які суперечили пануючій на той час геоцентричній системі,

астрономи (і серед них перш за все Птоломей), розробивши складну теоретичну

побудову «епіциклів» і «ексцентрів», зуміли несуперечливо «прив'язати»

негативні факти до геоцентричної теорії. Більше того, висунута вже в III

ст. до н. е. Арістархом Самоським геліоцентрична концепція, хоч і набагато

простіше узгоджувалася зі згадуваними негативними (щодо геоцентризму)

фактами, рішуче була відкинута, оскільки суперечила теоретичній системі

наук того періоду.

У своїй праці «Амальгест» Птоломей писав: «Якби Земля мала рух, спільний з

усіма важкими тілами, то вочевидь внаслідок своєї маси випередила б ці

тіла, залишила б усіх тварин і рівною мірою інші важкі тіла без усякої

підтримки в повітрі і, зрештою, скоро й сама випала б з неба. Такі,

висновки, до яких ми прийшли: безглуздіші й смішніші важко собі уявити» .#1

Щоб аргументовано спростувати міркування Птоломея, необхідно використати

поняття інерції, невідоме вченим того часу і чітко не сформульоване навіть

у часи Коперника (це поняття чітко сформулювали лише Г. Галілеи і І.

Ньютон). Тому навіть у Коперника геліоцентризм багато в чому мав характер

лише формальної теорії. Недаремно кардинал Р. Беллармін писав

одному з послідовників Коперника: «Гадаю, що ви і сеньор Галілеіі вчинили б

обережно, якби задовольнилися б здогадними висловлюваннями и утрималися б

від абсолютних; так чинив, як я завжди думав, і Коперник... І справді,

якіцо говорять, що припущення про рух Землі і нерухомість Сонця краще

пояснює спостережувані явища, ніж гіпотеза епіциклів і ексцентрів, то це-

прекрасне твердження і воно не містить у собі ніякої небезпеки. Його цілком

досить для математики».#2

Геоцентрична теорія, як бачимо, незважаючи на. існування фактів, що ЇЇ

«фальсифікували» ще до початку нашої ери, незважаючи на існування

альтернативної їй геліоцентричної ідеї (з III ст. до н. е.), яка простіше

пояснювала негативні факти, стійко «протрималася» 18 століть і тільки після

цього поступилася місцем (та й то не одразу) ідеям нової астрономії,

фундамент якої було закладено Коперником.

Проте такий «консерватизм» теорії цілком виправданий, адже історія науки

знає багато випадків, коли поява фактів, що суперечили тій чи іншій теорії,

аж ніяк не була свідченням її неістинності. Більше того, побудова

«додаткових гіпотез», що «прив'язували» негативні факти до теорії,

узгоджували їх з теорією, нерідко приводила до наукових відкриттів.

#.Цит.за :Гурев Г.Системы мира .М., 1950. С .78

#.Цит за : Кузнецов Б.Г.Эволюция картины мира М..1961 .С.122.

Так було в уже згаданому випадку з аномаліями в русі Урана (останньої

відомої на початок XIX ст. планети сонячної системи). Узгодження цих

аномалій з законами небесної механіки, якій вони, мабуть, суперечили, не

тільки зберегло теорію, але й привело до відкриття (суто теоретичним

шляхом) пової планети — Нептуна. Цілком аналогічним шляхом була відкрита в

1930 р. остання відома на сьогодні планета сонячної системи Плутон.

Ще один випадок. Коли Д. І. Менделєєв сформулював свій знаменитий

періодичний закон і склав на його основі таблицю хімічних елементів, то

виявилося, що розташовані в порядку зростання атомної ваги елементи таблиці

далеко не скрізь відповідали вимогам періодичного закону. Впевнений у.

правильності відкритого ним закону, Менделєєв вніс у таблицю зміни, які

узгоджували факти з вимогами закону (а не навпаки). Це порушило

неперервність розташування елементів, у таблиці з'явилися «порожні місця».

Менделєєв побудував логічну «модель», що пояснювала наявність «порожніх

місць» існуванням ряду ще не відкритих хімічних елементів з цілком певними

(Менделєєв точно назвав, з якими саме) властивостями. Згодом усі ці

елементи і справді (більшість—ще за життя Менделєєва) були відкриті.

Характерна деталь: числове значення атомної ваги одного з ціїх

елементів—галія—виявилося при його відкритті іншим, ніж передбачав

Менделєєв. Останній написав листа авторові відкриття Лекоку де Буабодрану,

в якому висловив упевненість, що таке розходження є результатом неточності

досліду, а не неточності теорії. Повторений більш чітко дослід підтвердив

правоту Менделєєва.

Подібні випадки мали місце і в інших галузях науки. Наприклад, здійснене

теоретичним шляхом відкриття російським географом В. Ю. Візе острова в

Північному Льодовитому океані. Згодом цей острів був справді відкритий

однією з полярних експедицій і названий островом Візе. Такий,

здійснюваний суто теоретичними (логічними) засобами метод виявлення й

пояснення фактів звичайно називають науковим передбаченням.

Межі передбачення. Проте історія науки знає безліч випадків протилежного

порядку, коли безсуперечне «прив'язування» до теорії фактів, що їй

суперечили, не виправдовувалося наступним рухом теорії, внаслідок чого

теорія виявлялася не істиною, а заблудженням, як це сталося з геоцентричною

теорією.

Чому ж так по-різному складається доля «логічних моделей», що будуються

для пояснення («прив'язування» до теорії) нових фактів? Конструювання

подібного роду «логічних моделей» має на меті отримання нового знання.

Подальша доля цих моделей вочевидь залежить не від їх логічної будови

(логічна «модель» Птоломея і логічна «модель» Адамса і Левер'є з точки зору

їх логічної коректності бездоганні), а від самих об'єктів, що ними

«моделюються».

Звичайно, і аномалії в русі Урана, і аномалії руху небесних тіл в

геоцентричній теорії були новими фактами щодо (відповідно) небесної

механіки й геоцентричної теорії. Проте ці факти були новими по-різному.

Перший свідчив про існування нового елемента в наявній системі знання (хоча

Нептун і був новою планетою, але як планета він нічим принципово не

відрізнявся від уже відомих планет сонячної системи), другий, як виявилося

згодом, свідчив про існування такого нового, яке виходило за межі наявної

системи знання. Таким чином, характер наукового передбачення має такі

логічні моделі, які відкривають нові елементи тієї сфери дійсності, основні

закономірності якої вже зафіксовані існуючою системою теоретичного знання.

Логічні ж моделі, які прагнуть пояснити факти, що лежать за межпми

фіксованої даною теорією сфери дійсності, неминуче виявляються

заблудженням. Вони безпідставно поширюють чинність певних положень за межі

їх об'єктивної істинності.

Слід зазначити, що плідність тієї або іншої логічної моделі виявляється

вже після її конструювання (часто-набагато пізніше). То чи можливе взагалі

визначення такої плідності чи безплідності в момент конструювання моделі?

Чи можливо наперед (теоретично) визначити належність модельованого об'єкта

до наявної системи теоретичного знання або його приналежність до іншої,

якісно відмінної системи теоретичного знання?

Об'єкт, що належить новій (ще невідомій в її закономірностях) сфері

реальності, виявляється принципово непояснимим наукою даного історичного

періоду тому, що його структура і сам спосіб буття підпорядковані

закономірностям, котрі якісно відрізняються від закономірностей, уже

відомих науці. Тому при спробі зіставити їх (структуру і спосіб буття) з

відомими закономірностями (пояснити їх цими закономірностями) виникає

відношення несумірності, подібне до того, яке вперше було зафіксоване в

геометрії в III ст. до н. е. Евклідом при зіставленні сторони і діагоналі

квадрата.

Спроба виразити раціонально (в однозначних одиницях виміру — раціональних

числах) відношення таких різноякісних геометричних «об'єктів», як довжина і

радіус кола (число П), діагональ і сторона квадрата ( 2) та ін., на всіх

етапах своєї реалізації дає раціональний результат, але при цьому

обов'язково зостається і певний ірраціональний залишок, який свідчить про

неможливість повного вираження об'єкта в одиницях виміру, який

застосовується.

Використаємо наведену аналогію, скажімо, до так званої «теорії ефіру», що

свого часу була запропонована для пояснення хвильових властивостей світла.

Ця теорія вказувала на існування якогось фізичного середовища, коливання

якого і виступають світловими хвилями. Сформульована в такий спосіб

зазначена теорія давала певний раціональний результат, пояснюючи деякі

сторони процесу поширення світла. Та цей позитивний результат

супроводжувався своєрідним ірраціональним залишком: поперечний характер

світлових хвиль зумовлював необхідність для ефіру бути в багато разів

Страницы: 1, 2, 3, 4