Реферат: 1933г. Трагедия голода на Украине (1933: Трагедія голоду)

Реферат: 1933г. Трагедия голода на Украине (1933: Трагедія голоду)

Укрзалізниця

Дніпропетровський Державний Технічний

Університет Залізничного Транспорту

РЕФЕРАТ

по предмету: Історія України

1933: Трагедія голоду

Виконала: Роменська І. Є.

Шифр:                00-ЕП-224

Дніпропетровськ

2001 рік

ЗМІСТ

ВСТУП......................................................................................................... 3

В. І. ЛЕНІН ПРО СОЦІАЛІСТИЧНУ ПЕРЕБУДОВУ СЕЛА................... 5

ВІДСТУП ВIД ЛЕНІНСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ.................. 12

ТРИ РОКИ ПРОДРОЗКЛАДКИ............................................................... 19

КОМІСІЯ МОЛОТОВА В ДІЇ................................................................... 29

НАСЛІДКИ ГОЛОДУ............................................................................... 35

ВИСНОВОК.............................................................................................. 41

ЛІТЕРАТУРА............................................................................................ 42

Понад півстоліття трагедія 1933 року перебувала поза увагою істориків. Настав час звернутися до цієї раніше за­бороненої теми. Правда про голод, якою б вона не була страхітливою, потрібна не лише тим, хто пережив його, а й молодому поколінню.

Про голод 1933 року у світі знали давно. Література на цю тему в західних країнах налічує сотні назв. До піввікової річниці конгрес США утворив «Комісію по голоду на Украї­ні», яка провела і задокументувала опитування багатьох очевидців.

Переконливої відповіді на питання про першопричини голоду американська комісія не дає. Перелічуються різні фактори: дезорганізація виробництва, непосильні для селян хлібозаготівлі, надмірний хлібний експорт, небажання кол­госпників працювати в громадському господарстві, конфіс­кація властями продовольчих запасів у відповідь на цей саботаж. Проте неясно, якою мірою кожний із них вплинув на економічну катастрофу, яка сталася 1932 року і виклика­ла голод з мільйонними жертвами. Власне кажучи, голод навіть не розглядається на Заході як результат економічних прорахунків. Комісія конгресу США тяжіє до ірраціональ­ного уявлення про організований голод-геноцид, спрямова­ний своїм вістрям проти українського народу як етносу. Таке уявлення відповідає «надзавданню», поставленому конгрес­менами: «полегшити американській громадськості краще розуміння радянської системи шляхом викриття ролі Рад в організації голоду». Тут явно простежується спроба закріпити у свідомості американців образ «імперії зла».

Кілька вступних зауважень. Винесені роз­думи про голод 1933-го грунтуються на фактичному матеріалі, який взято з архівних джерел українського походження.

Наведені тут положення не безспірні. У рефераті часто цмтуватимуться документи головної дійової особи в трагедії 1933 року - Й. В. Сталіна, проте тільки ті, які він особисто сам бажав побачити опублікованими.

І останнє зауваження: аби зрозуміти, що трагедія голоду була результатом тодішнього політичного курсу, наслідком підміни ленінізму сталінізмом у перетвореннях у сільському господарстві, треба відкинути стереотипні уявлення про економічну політику і проаналізувати її, починаючи з пер­ших років Радянської влади.

К. Маркс і Ф. Енгельс були переконані: товарне виробництво і ринок, які обслуговували всі експлуататорські формації і досягли розквіту в умовах буржуазного ладу, з соціалізмом несумісні. Звідси випливав висновок: після Пролетарської революції товарообмін поступиться місцем продуктообміну, а грошовий облік - обліку суспільної пра­ці безпосередньо в робочому часі. Зримо яскравий опис відносин усуспільненого господарства з дрібним селянським виробництвом, що не підлягало усуспільненню, дав В. І. Ленін у брошурі «До селянської бідноти» (травень 1903р.): «Коли робітни­чий клас переможе всю буржуазію, тоді він відніме землю у великих хазяїв, тоді він організує на великих економіях товариське господарство, щоб землю обробляли робітники разом, спільно, обираючи вільно довірених людей у розпо­рядники, маючи всякі машини для полегшення роботи, пра­цюючи позмінно не більше восьми (а то й шести) годин на день кожний. Тоді й дрібний селянин, який захоче ще по-старому сам господарювати, господарюватиме не на ринок, не на продаж першому стрічному, а на товариства робітни­ків: дрібний селянин постачатиме товариству робітників хліб, м'ясо, овочі, а робітники будуть без грошей давати йому машини, худобу, добрива, одяг і все, що йому потріб­но». В аграрній програмі партії більшовиків, на основі якої було написано цю популярну брошуру, соціалістична перспекти­ва для села пов'язувалася з утворенням на базі експропрі­йованої поміщицької власності великих державних госпо­дарств під керівництвом Рад депутатів від сільських робіт­ників. Економічні зв'язки між сільськими радянськими гос­подарствами та промисловістю мали здійснюватись у нетоварній формі, шляхом продуктооб­міну.

Та величезна більшість селян бажала зрівняльного поді­лу земель. І тому наприкінці серпня 1917р. В. І. Ле­нін висловився за те, щоб партія пішла на поступки дрібно­буржуазному селу і задовольнила його вимогу про оголошення державних, поміщицьких, селян­ських та інших земель всенародним надбанням, їх безвід­платне відчуження і перехід у користування всіх трудящих на зрівняльній основі. По суті, партія більшовиків брала на озброєння есерівську аграрну програму. Соціалізація зем­лі була узаконена Декретом про землю.

Здійснювані за Декретом про землю аграрні перетво­рення були історично прогресивні. Передачею землі в без­оплатне користування і забороною її куплі-продажу Радян­ська влада захищала трудящих селян від визискування. Безземельне і малоземельне селянство України одержало близько 15млн. десятин землі, 600тис. коней, 800тис. голів великої рогатої худоби. Склалася нова соціально-класова структура села. Кількість бідняцьких господарств зменшила­ся з 58% (перед революцією) до 33% у 1923р. Питома вага середнього селянства збільшилася, відповідно, з З0% до 63%. Частка куркульських господарств скоротилася з 12% до 3%. В. І. Ленін так коментував результати аграр­ної революції: «Селянство стало далеко більш середнім, ніж раніше, суперечності згладились, земля поділена в корис­тування далеко більш зрівняльне, куркуль підрізаний і в значній частині експропрійований - у Росії більше, ніж на Україні, в Сибіру менше».

Аграрні перетворення перших років Радянської влади привели до того, що за нових умов класові позиції всього селянства почав уособлювати середняк. Середняцькими стали майже половина бідняць­ких господарств і три чверті куркульських. Куркульський клас, який почав формуватися ще в дореволюційному селі, перетворився на прошарок всередині селянства.

Соціалістичне будівництво у перші роки Радянської вла­ди здійснювалося на воснно-комуністичних засадах. Система воєнного комунізму передбачала продуктообмін між міс­том і селом при забороні торгівлі, націоналізацію всієї про­мисловості, включаючи дрібну, встановлення практики за­мовлень-нарядів на державних підприємствах при макси­мальній централізації управління промисловістю (главкізм), поступове згортання грошового обігу. Однак вже в умовах переходу до мирного будівництва було прийнято ряд воєнно-комуністичних дек­ретів, спрямованих на дальше згортання сфери грошового обігу.

Радянський уряд прагнув налагодити «державну органі­зацію розподілу продуктів замість приватної торгівлі, тоб­то державну заготівлю і доставку хліба в міста, промисло­вих продуктів на село». Положення про витіснення торгів­лі планомірно організованим розподілом у рамках спожив­чо-виробничих комун увійшло до підготовленого Леніним начерку проекту нової партійної програми. В умовах роз­рухи у промисловості обмін між містом і селом набув фор­ми продовольчої розкладки, коли всі товарні лишки заби­рали у селян майже безкоштовно. Селянські маси реагували на продрозкладку скороченням обсягу вироблюваної продукції. І тоді, щоб запобігти цьому, VIII з'їзд Рад у грудні 1920р. висловився за встановлення кожному селянському господарству обов'язкових завдань по засіву. Цей крок (ні­коли не реалізований) був таким же логічним продовжен­ням продрозкладки, як і заборона торгівлі.

Пануючі у партії воєнно-комуністичні уявлення про со­ціалістичне майбутнє села знайшли відображення у програ­мі РКП(б), яку прийняв у березні 1919р. VIII партійний з'їзд. Написаний Леніним аграрний пункт програми називав такі найважливіші заходи по організації великого землероб­ства: влаштування державних економій - радянських госпо­дарств, а також сприяння селянам в організації колективних господарств - сільськогосподарських комун, громад (арті­лей) і товариств для громадського обробітку землі. Коли переважна більшість поміщицьких маєтків була поділе­на між селянами, в організації колгоспів Ленін побачив єдино можливий шлях переходу від землеробства дрібного, товарного до землеробства великого, нетоварного - комуністичного.

Після виходу з війни партія не збиралася відмовлятися від воєнно-комуністичних методів. Схвалений VIII з'їздом Рад план ГОЕЛРО мав виконуватися перш за все за рахунок розкладки з селянських господарств. Сподіваючись на те, що продрозкладка 1920/21 року дасть до 300 млн. пудів хліба, В. І. Ленін на цьому з'їзді зауважив: «Без такого фон­ду неможливо відбудувати промисловість країни, неможли­во думати про відродження транспорту, неможливо навіть підходити до великих завдань електрифікації Росії».

Життя показало, однак, що селяни не мирилися з прод-розкладкою, забороною торгівлі, директивним плануван­ням посівних площ. Все це йшло врозріз з їх життєвими інтересами. Як тільки війна закінчилася, селянське невдово­лення набуло гострих форм. Стягнення продрозкладки про­ходило з величезними труднощами. У хлібовиробничих ра­йонах виник і поширився політичний бандитизм. Зростання продовольчих труднощів поглибило господарську розруху. Продрозкладка, як відзначав В. І. Ленін, «стала основною причиною глибокої економічної і політичної кризи, на яку ми наткнулися весною 1921 року».

Прийняте у березні 1921р. рішення Х з'їзду РКП(б) про заміну розкладки продподатком було одностайно під­тримане партією. Разом з тим дозвіл на реалізацію селяна­ми лишків продукції, що випливав з цього рішення, викли­кав сумніви.

Рішення про заміну продрозкладки податком було прин­циповим кроком на шляху впровадження економічної полі­тики, яка суперечила марксистській теорії, але відповідала реальностям життя. Ленiн починає розумiти, що потрiбен новий фактор у соціалістичній перспективі для села - кооперація. У робо­ті «Про продовольчий податок», написаній 21 січня 1921р., Володимир Ілліч зауважує, що кооперація, як форма тор­гівлі, вигідніша і корисніша, ніж приватна торгівля, тому що вона полегшує об'єднання, організацію мільйонів на­селення, а ця обставина, а свою чергу, є гігантський плюс з точки зору дальшого переходу від державного капіталіз­му до соціалізму. Сама ж кооперація дрібних товарови­робників вважалася формою державного капіталізму: поза торгівлею вона існувати не могла. Магістральним напрямом у відноси­нах між містом і селом вважався не розвиток торгівлі, а безгрошовий продуктообмін на позаринковій основі. Мислився, як пізніше згадував голова Раднаркому, «якийсь безпосередній перехід без торгівлі, крок до соціалістичного продуктообміну».

У промові Володимира Ілліча на Всеросійській продо­вольчій нараді 16 червня 1921р. вперше з'являється термін «нова економічна політика». Уперше тут припускається мож­ливість торгівлі не тільки в місцевому обороті. Уперше пе­ред більшовиками ставиться завдання вчитися торговельній справі, щоб мати можливість контролювати ринок. Нареш­ті, уперше лунає заклик налагодити грошовий обіг.

Програмною є також доповідь про нову економічну політику на VIII Московській губпартконференції 29 жовт­ня. У ній Ленін визнав, що товарообмінні операції перетво­рилися у звичайну купівлю-продажу, торгівлю, а ринок зор­ганізувався у межах всієї країни. Виходячи з цього, він закликав господарників пристосуватися до ринку. Йшлося, насамперед, про зміцнення грошового обігу, організацію державної торгівлі, переведення націоналізованої промис­ловості на комерційний, або господарський розрахунок. Однак поворот до торгівлі і ринку, як і раніше, вважали від­ступом від можливого за інших обставин безпосереднього, без використання товарно-грошових відносин, будівництва соціалізму.

Через кілька тижнів, у листопаді 1921р. Ленін дійшов висновку про принципову неможливість «безпосереднього соціалістичного будівництва» у дрібноселянській країні. В інтересах зміцнення союзу двох класів трудящих, отже і в інтересах побудови соціалізму, треба було встановити еконемічний обмін між містом і селом иа ринковій основі.

Воєнно-комуністична доктрина з її негативним ставлен­ням до індивідуальної власності, торгівлі і грошей супере­чила природі селянства. Поки вона ототожнювалася з соціа­лізмом, перспективи соціалістичного будівництва на селі здавалися невизначеними. «Треба селянські маси перевести до будівництва, для них цілком чужого, яке вони не розу­міють і якому не можуть вірити»,- говорив Ленін на Мос­ковській губпартконференції в листопаді 1920р. Соціаль­ний склад комун, що створювалися у колишніх поміщицьких маєтках, часто був неселянським, а в малочисельних арті­лях переважали наймити й бідняки. Після аграрної революції село стало більш дрібнобуржуазним. Здавалося неймовірним, щоб середнє селянство у своїй масі добро­вільно відмовилося від щойно набутої власності і об'єдна­лося в колективні господарства.

Еволюція традиційних для марксистів поглядів на торгів­лю і ринок, яка відбулася за перший рік непу, створила нову ситуацію у питанні про соціалістичні перспективи села. Замість колгоспу, для якого властивим було відчуження безпосереднього виробника од землі та інших засобів ви­робництва, у центрі по-соціалістичному організованого сільського господарства ставав кооператив дрібних товаро­виробників. Кооперація цілком відповідала селянській при­роді, а тому робила перехід до соціалізму простим, лег­ким і доступним для селянина.

Коли В. І. Ленін через тяжку хворобу залишив держав­ні справи, він поспішив викласти партії свої нові погляди на кооперативну форму власності при соціалізмі. Продиктована на початку січня 1923р. стаття «Про кооперацію» починалася з найважливішої тези: у непі Радянська влада зробила поступку селянину як торговцю; саме з цього ви­пливає (зворотно тому, що думають) гігантське значення кооперації. Саме в коопера­ції, заявив Ілліч, знайдено міру поєднання приватного інте­ресу з інтересами держави, міру підпорядкування приват­ного інтересу загальним інтересам, яка раніше була каме­нем спотикання для багатьох і багатьох соціалістів. Звідси випливав висновок першорядного значення: в умовах дик­татури пролетаріату просте зростання кооперації тотожнє зростанню соціалізму. «А лад цивілізованих кооператорів,- уточнював Ілліч,- при суспільній власності на засоби вироб­ництва, при класовій перемозі пролетаріату над буржуа­зією - це є лад соціалізму». Жодної різниці між коопера­тивною і загальнонародною формами власності у державі диктатури пролетаріату він не бачив.

Ідея про сумісність товарно-грошових відносин з соціалізмом є вагомим внеском Леніна у марксистське вчення.

Впроваджена В. І. Леніним нова економічна політика — явище складне. В її основі — заміна продрозкладки подат­ком, дозвіл вільного продажу селянами товарних лишків, допущення в економіку приватного капіталу. Тривалість цих заходів визначалася часом існування багатоукладного гос­подарства. Проте в непі була ще одна важлива грань: запровадження вартісних, товарно-грошових відносин безпосе­редньо в економіку соціалістичного сектора, відмова від военно-комуністичної моделі соціалізму, яка склалася в роки громадянської війни. У цьому розумінні тривалість непу не може лімітуватися рамками перехідного періоду від капіталізму до соціалізму. Хоч Ленін не встиг теоретич­но обгрунтувати новий погляд на соціалізм, у практичній ді­яльності Радянського уряду з 1921р. було взято курс на відмову від воєнно-комуністичних методів управління під­приємствами, на заміну їх методами економічними, госп­розрахунковими.

Однак і в практичній сфері Ленін не встиг реалізувати всі задуми. Зокрема, залишилася на папері думка про те, що госпрозрахункові трести цілком відповідають за без­збитковість своїх підприємств, а збанкрутоввні підприємства підлягають закриттю. Ця ідея є основополож­ною в сучасній економічній реформі. В документі червне­вого (1987р.) Пленуму ЦК КПРС вона сформульована таким чином: держава не відповідає по зобов'язанням під­приємств. Нереалізований залишився і законопроект про внесення в бюджет процентних відрахувань з основних і оборотних капіталів госпрозрахункових трестів. При Леніні, у жовтні 1922р., Раднарком двічі розглядав його, щоразу виносячи позитивний висновок. За розпорядженням Воло­димира Ілліча 10 квітня 1923р. Рад­нарком за поданням Каменева затвердив цей документ. Однак законопроект про процентні відрахування з трестів­ських капіталів не знайшов у ньому місця, що означало від­мову від самофінансування трестів і повного госпрозрахун­ку. Замість плати за ресурси в бюджет почали відрахо­вувати промисловий податок, потім податок з обороту, тоб­то платежі, які не мали прямого зв'язку з результатами внутріпромислового господарювання. В них через відхилен­ня цін од вартості акумулювалися нагромадження інших га­лузей. Отже, з 1923р. оформилася залежність майбутнього розгортання промисловості (індустріалізації) від бюджету.

Цей принциповий відступ від ленінської економічної по­літики відбувся непомітно як для сучасників, так і для іс­ториків. В обрисах соціалізму, що будувався, знову стали помітні воєнно-комуністичні риси.

Яскравим прикладом зростаючого в народному госпо­дарстві впливу адміністративного начала служить зовні непо­мітна трансформація ленінського плану кооперування на­селення. Лозунг колективізації сільського господарства залишився актуальним. Відбувався поступовий процес одержавлення кооперативних об'єднань і систем.

Оскільки промисловість «посадили» на бюджет, треба було вишукувати новіі джерела бюджетних доходів. Ще во­сени 1923р. відновили горілчану монополію. В. І. Ленін, як відомо, був противником продажу спиртних напоїв. Намагаючись пояснити продаж го­рілки, Сталін вказав на таку причину: «Здобути необхідні оборотні кошти для розвитку нашої індустрії». При цьому він додавав, що горілчана монополія, яка дала у 1927р. по­над 500млн. Крб. доходу, є тимчасовим заходом. Проте у 1930р. завдяки продажу спиртних напоїв бюджет одержав 2,6млрд., а в 1934 - 6,8млрд. крб. Якщо промисловість стала залежною від бюджету, то сам бюджет попав у за­лежність від горілки.

У травні 1922р. В. І. Ленін запросив на посаду заступни­ка наркома фінансів відомого йому з часів підпілля здібно­го господарника М. К. Владимирова, який працював нарко­мом продовольства України. Перед ним ставилося конкрет­не завдання - зупинити інфляцію і здійснити грошову реформу. Працівники Наркомфіну спра­вилися з дуже важким завданням. У жовтні 1922р. в обігу з'явилися забезпечені золотом банківські білети 10-карбованцевої вартості, які через червоний колір купюри стали зватися червінцями. У 1924р. знецінений «держзнак» вилу­чили з обігу, грошова реформа завершилася, перші партії червінців з'явилися на зарубіжних валютних ринках. Та кон­вертована валюта виявилася незручною для командно-адміністративної системи управління. У 1926-1928рр. було здійснено заходи, щоб перетворити червоний карбованець у внутрішню валюту i це дало можливість покрива­ти фінансові прориви найпростішим шляхом - за рахунок паперово-грошової емісії.

Проте ні горілчана монополія, ні емісія не могли бути головним джерелом доходів бюджету. Ця роль завжди на­лежала сільському господарству. Випробували й відповідний механізм вилучення селянських коштів. Селянство сплачує державі не тільки звичайні податки, прямі і посередні, але воно ще переплачує на порівняно високих цінах на товари промисло­вості - це, по-перше, і більш або менш недоодержує на цінах на сільськогосподарські продукти - це, по-друге.

З приводу розриву в цінах, або, як тоді казали, розхилу «ножиць цін», у колективному керівництві партії розгоріли­ся дискусії. Л. Д. Троцький, Л. Б. Каменєв і Є. Г. Зинов'єв вважали, що з селян треба брати багато, аби забезпечити максимальні темпи розгортання промисловості («надіндустріалізація»). Й. В. Сталін стояв за помірний розхил «но­жиць». Інші члени колективного керівництва, що склалося у 1923 році—М. І. Бухарін, О. 1. Риков і М. П. Томський схилялися до введення «відновлювальних» цін, які цілкови­то повертали селянам витрати на виробництво хліба. У кін­цевому підсумку група Бухаріна підтримала центристську позицію Сталіна. Та селяни не давали на це згоди і взимку 1927-1928 ро­ків практично припинили підвезення хліба на ринки. У країні спалахнула хлібозаготівельна криза.

Виїхавши у січні 1928 р. на хлібозаготівлі до Сибіру, Ста­лін у серії виступів перед партійними працівниками розгор­нув програму з трьох пунктів:

- зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами, а на випадок відмови - засто­сувати надзвичайні заходи і конфіскувати надлишки;

Страницы: 1, 2, 3