Реферат: 1933г. Трагедия голода на Украине (1933: Трагедія голоду)

- у найближчі 3-4 роки провести часткову колективі­зацію сільського господарства;

- услід за частковою провести суцільну колективізацію сільського господарства.

Колгоспи були потрібні Сталіну, щоб подолати хлібозаготівельну кризу і одержати від села додаткові кош­ти на індустріалізацію. Надзвичайні заходи були придатні лише для вилучення готової продукції. З їх допомогою не­можливо було змусити селян-одноосібників постійно вироб­ляти товарний хліб.

Ревізію курсу XV з'їзду ВКП(б) в соціалістичному будівництві Сталін по-всякому камуфлював. Замисливши в лютому 1928р. скасування непу, примусове об'єднання селян у ко­лективні господарства і накладання продрозкладки на кол­госпи, Сталін на словах усе це заперечував: «Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозкладку, розкуркулювання і т. д., є контрреволюційним базі­канням». Надалі знову став уживатися тільки термін «розкуркулення».

У 1922р. В. I. Ленін пропонував задуматися над тим, «як кооперувати, як «обмежувати» куркулів, не припиняючи зростання продуктивних сил». Отже, куркулі не виключа­лися з числа учасників кооперативного руху. На XVI конфе­ренції ВКП(б) при обговоренні доповіді М. І. Калініна про шляхи піднесення сільського господарства несподівано ви­никла дискусія про місце куркуля в колективізованому селі. Секретар ЦК КП(б)У П. П. Любченко вважав, що куркулі можуть працювати в колгоспі. Інші висловлювалися за збе­реження куркульських господарств в урізаному вигляді за межами колгоспних масивів. А в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930р. «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» ставилося завдання ліквідувати куркуля «як клас». При цьому куркульськими вважа­лися всі найзаможніші в даному населеному пункті госпо­дарства безвідносно до того, чи мали вони експлуататорські ознаки. А нерідко перед селянином-середняком поставала й інша дилема: або вступати до колгоспу, або виступати противником колгоспу і тому бути розкуркуленим.

1928 рiк - «Рік великого перелому» характеризується не тільки пере­ходом до суцільної колективізації селянських господарств при розкуркуленні їх заможного прошарку, а й швидким згортанням ринку, наростанням в економіці розподільчих, воєнно-комуністичних рис. У містах відбувся перехід до нор­мованої торгівлі. Призначені для села промтовари теж були вилучені з вільного продажу й увійшли до фонду отоварювання заготівель на контрактаційній основі. Контрактаційний договір з державою втратив характер добровільності. Від­повідно до постанови ЦК ВКП(б) від 26 серпня 1929р. «Про основні підсумки і чергові завдання в галузі контрактації зернових посівів» він став розглядатись як «засіб організації планового продуктообміну між містом і селом».

Як політик Сталін володів «магією слів». Непопулярні надзвичайні заходи він завжди пов'язував тільки з куркуль­ськими господарствами. Лозунг ліквідації куркульства як класу давав змогу ціною висилки сотень тисяч селян­ських сімей, оголошених куркульськими, змусити тих, хто залишився, вступати до колгоспів.

Здобувши абсолютний контроль над партією і державою, Сталін негайно перейшов до авантю­ристичної лівацької політики «стрибка» в індустріалізації. Утруднень у фінансуванні капітального будівництва більше не існувало, хоч через відсутність справжнього госпрозра­хунку промисловість самостійно заробляла порівняно неба­гато. З бюджету важка індустрія країни одержала в 1928/29р. 512млн. крб., у 1929/30-1395млн., у 1931-5737 і в 1932р.- 9078млн. крб., а всього за п'ятирічку - 16622 млн. Крб. при власних коштах 3371 млн. крб.

Сільськогосподарське походження мали не лише вилу­чення з прибутків села у формі податків та «ножиць цін», а й значна частина надходжень від горілчаної монополії та емісії. Суцільна колекти­візація села здійснювалася в ім'я прискорення промислово­го будівництва.

Промисловість фінансувалася під план. Плановий при­ріст продукції було встановлено на 1929/30р. в розмірі 32%, на 1931 - 45%, на 1932р.- 36%. Саме такий вигляд мав у цифрах сталінський «стрибок». Насправді, середньоріч­ний приріст промислової продукції у 1929/33р.р. складав 15,7%. Треба взяти до уваги: на вартісні показники, які визна­чалися в незмінних цінах 1927/28р., дуже вплинула інфля­ція; у першій п'ятирічці інтенсивно оновлювалася продукція, а нові її види включалися в статистичну звітність у поточних, підвищених цінах. Виходить, що за­безпечення високих темпів індустріалізації не потребувало таких жертв. Директиви з'їзду і розроблений на їх основі перший п'ятирічний план становили цілком реальну і надій­ну альтернативу сталінському «стрибку».

1928р. Сталін ще не міг відкинути рішення XV з'їзду пар­тії про часткову колективізацію на добровільній основі. Піс­ля того, як опір групи Бухаріна було зламано, перегляду цього рішення ніщо не перешкоджало. Механізм «стрибка», складовий елемент якого становила суцільна колективізація, було запущено. Село вступило в нову смугу розвитку, де кожний крок - невідомий. Найбільші труднощі виникли при опрацюванні внутрішньої організації селянського колек­тивного господарства і його непростих взаємовідносин з оточуючим світом.

Із трьох форм колгоспу селяни-середняки надавали пе­ревагу товариствам спільного обробітку землі, де усуспіль­нювалися тільки основні земельні угіддя, а з галузей сіль­ськогосподарської праці -рільництво. Напередодні суціль­ної колективізації питома вага тсозів на Україні дорівнювала 74,5%, артілей—22,6%, а комун, де рівень усуспіль­нення засобів виробництва підходив до максимуму,- лише 2,9%. ЦК ВКП(б) у постанові від 5 січня 1930р. «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» висунув завдання здійснити суцільну колекти­візацію в артільній формі з перспективою дальшого зрос­тання рівня усуспільнення.

Ще навесні 1928р. допускалося, що колгоспники можуть вільно розпоряджатися результатами своєї праці ї зробити вибір між субсидіями та можливістю продати хліб на рин­ку. У «рік великого перелому» торгівлю хлібом на ринку було заборонено. Обмолочений хліб просто з колгоспних токів почали вивозити на зсипні пункти та елеватори.

«Рік великого перелому» характеризувався остаточним відступом до політики воєнного комунізму. Початок форсо­ваної колективізації збігся з фактичною забороною торгівлі і введенням практики планових завдань щодо здавання державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів з розкладкою плану по кожному селу, колективному або ін­дивідуальному господарству. Проте розкладка виявилася ефективною тільки наступного року, коли кількість колгос­пів зросла, а невиконання плану стало каратися розкуркуленням. З літа 1930р. поширилася практика твердих зав­дань щодо здачі всіх «лишків».

Поставки товарної продукції державі оголошувалися для колгоспів першою заповіддю. Ціна була заниженою, а через інфляцію незаба­ром стала взагаліі символічною. Що ж до обсягів, то тут панувала невизначеність. Держава не вступала у податкові відносини з колгоспами, за яких наперед визначалася част­ка продукції, що підлягала передачі хлібозаготівельним ор­ганам. За винятком насіннєвого, продовольчого і фуражно­го фондів хліб мав надходити лише державі.

Повернення до непопулярного воєнного комунізму тер­мінологічне маскувалося. Методи воєнно-комуністичного штурму було названо «новим етапом непу». Поняття «продрозкладка» замінювалося поширеним терміном «план».

Перша колгоспна весна 1930р. була обіцяючою. Украї­на одержала непоганий урожай. Напередодні жнив зроби­ли орієнтовний підрахунок: 1 355млн. пудів. На 23,5млн. чоловік сільського населення треба було утворити продо­вольчий фонд з розрахунку по 16 пудів на людину - 376млн. пудів. Посівний, фуражний і страховий фонди скла­дали 515млн. пудів, резервний - 35млн. Виходячи з цих нескладних підрахунків, хлібозаготівельний план визначив­ся в 430млн. пудів. Потім його збільшили до 440млн., 472млн. і, нарешті, до 490млн. пудів. До 1 червня 1931р. заготівлі з урожаю 1930р. дійшли до 477млн. пудів проти 310млн. за попередній сезон. Було здано по 4,7 центнера з гектара - рекордний показник товарності за всі роки Ра­дянської влади. Створювалися уявлення, що колгоспне село здатне забезпечити «стрибок» індустріалізації. У звітній доповіді. ЦК ВКП(б) XVI з'їзду партії Сталін заявив, що зернову проблему «ми вже розв'язуємо в основному з успіхом».

Селян результати першого року суцільної колективізації привели в шоковий стан. Ринок зникав. Гроші втрачали свою купівельну спроможність. Фонд отоварення заготі­вель був мізерний, а заробітки в громадському господар­стві - злиденними. Щоб прогодуватися, треба було розра­ховувати в основному на присадибну ділянку.

Проте кількість колгоспів зростала. Після березня 1930р. адміністративний тиск на одноосібників став вважа­тися перегином. Це не означає, що колективізація втратила примусовий характер. Господарювати індивідуально става­ло дедалі важче: одноосібників розкуркулювали, обклада­ли «твердим завданням» та високими податками, тоді як колгоспники одержували податкові пільги. До кінця 1932р. на Україні колективізували майже 70% селянських госпо­дарств з охопленням понад 80% посівних площ. Не менш високого рівня колективізації досягнули в інших зернових районах.

Колективізація супроводжувалася експропріацією за­можного прошарку селянства і руйнуванням розвинутої системи сільськогосподарської кооперації. Продрозкладка вела до швидкого розростання кризових явищ. Найістотні­шим проявом кризи, яка охопила молодий колгоспний лад, була цілковита незацікавленість селян у розвитку громад­ського господарства, їхнє пряме небажання працювати.

За завданням ЦК КП(б)У на початку 1933р. обстежили 340 колгоспів різних районів України. З'ясувалося: 19% пра­цездатних колгоспників за рік не заробили жодного трудо­дня, а З0% одержали від 1 до 50 трудоднів. Одна з причин таких показників була проблема управління.

У дрібнотоварному виробництві такої проблеми взагалі не існувало. А в колективізованих районах сільське господарство втрачало еластичність, властиву дрібному виробництву. Еко­номічні результати колгоспів і радгоспів прямо залежали від якості керівництва, планування, організації виробництва, обліку і оплати праці.

До початку суцільної колективізації в колгоспах панува­ла «поденщина». Іноді доходи розподілялися по їдцям або кількості робітників у сім'ї. У 1932 році переважна біль­шість колгоспів перейшла до організації праці за трудодня­ми, які давали змогу враховувати не тільки кількісні, а й якісні результати роботи. Проте в самому порядку нарахування їх існувало бага­то недоліків. Один з найсерйозніших - дискримінація праці польових працівників, викликана насамперед бюрократи­зацією управлінської сфери через відсутність справді демо­кратичних норм у примірному Статуті сільськогосподарської артілі. За першу половину 1932р. в колгоспі ім, Ворошилова (с. Кримка Одеської області) на польових працівників припало тільки 800 трудоднів з 2700, а в колгоспі ім. XVI партз'їзду (с. Дерюгін Брід тої ж області) - 4 тися­чі з 13300. Більшість трудоднів «заробив» управлінський та обслуговуючий персонал.

У 1930 і 1931 роках у колгоспах створювалися тимчасові бригади - на період сільськогосподарської кампанії. Не­постійний склад бригад і незакріплен'ість робочої худоби, реманенту, земельних ділянок тягли за собою знеосіблення і зрівнялівку. У постанові ЦК ВКП(б) від 4 лютого 1932р. «Про чергові заходи по організаційно-господарському зміц­ненню колгоспів» було визначено, що в основу організації праці треба покласти постійну виробничу бригаду з незмін­ним складом працюючих, за якою б закріплювалися земельні ділянки і засоби праці. Ці рекомендації не викону­валися.

Бюрократичні методи керівництва колгоспами були не­минучі за умов розкладки і відриву безпосередніх вироб­ників від засобів виробництва. Вони сильно позначалися на результатах господарювання. Одержуючи з ра­йонів посівні плани, кол­госпники опинялися в становищі агрикультурних хижаків тому, що були змушені виконувати неспроможні вказівки, що йдуть не від життя, а від паперу.

Партійний вплив на стан справ у колгоспах відчувався слабо. З кількісного та якісного боку, а також за своєю орга­нізаційною структурою партійні організації не стояли на належній висоті. Нечисленність сільської парторганізації і специфіка складу (переважали члени партії, які зай­мали керівні посади, а також агрономи, лікарі, вчителі та інші спеціалісти) перешкоджали переходу від територіаль­ного до виробничого принципу в її побудові. А життя ви­магало розв'язати питання про організацію партійного осе­редку безпосередньо в колгоспі.

Щоправда, кількість сільських членів партії швидко зрос­тала. Так, селян, прийнятих до лав КП(б)У, збільшилося з 4 тисяч у 1929р. до 39,6 тисячі у 1932-му. Проте сільські осеред­ки не виросли кількісно адекватно прийому. По-перше, се­ред них процент виключених з партії під час чистки 1929-1930рр. складав 16,2 (по виробничих осередках міста - 8,8). По-друге, політичний рівень нового поповнення був низький. До того ж масовий прийом погіршив пропорції між членами і кандидатами партії. На початок 1932р. сіль­ська партійна організація України на дві третини складала­ся з кандидатів.

У лютому 1931р. ЦК партії прийняв «Положення про осередок ВКП(б) у колгоспах». Відповідно до нього сільські осередки в районах суцільної колективізації обов'язково мали бути перетворені на колгоспні. Однак приблизно з 30 тисяч самостійні осередки мали тільки 4767 колгоспів. Не маючи можливості спира­тися на сільські осередки при розв'язанні питань виробни­чого характеру, районні комітети партії діяли через упов­новажених, котрі виїжджали на села проводити чергову кампанію. У доколгоспному селі такий метод роботи себе виправдав, але в нових умовах він став явно неефектив­ним.

Відрив безпосередніх виробників від засобів виробни­цтва відсував на задній план віковий досвід селянського господарювання, а методи колективної організації праці не могли бути засвоєні без допомоги іззовні, з боку робітни­чого класу. Життя показало: найкраща організаційна фор­ма участі робітників у налагодженні колективних методів господарювання на селі - державні машинно-тракторні станції. Можна сказати, що МТС являли собою інтегральним елемент колгоспного ладу, без якого колективне господа­рювання на селі існувати не могло, їх мережа швидко роз­вивалася. Активно впливати на організаційно-господарське зміцнення колгоспів МТС ще не могли. У пер­шій п'ятирічці розв'язувалися питання, пов'язані з форму­ванням трудових колективів, одержанням, розміщенням і освоєнням техніки, налагодженням виробничих зв'язків з колгоспами.

На відміну від інших районів країни на становищі в сіль­ському господарстві України дуже позначилася чехарда з адміністративно-територіальним поділом. XVI з'їзд партії вирішив спростити систему управління за рахунок ліквідації окружної ланки. Проте на Україні областей тоді не існувало. Замість того, щоб утворити їх шляхом укрупнення округів, рішення з'їзду тут виконали буквально. В результаті виникла дволанкова система управ­ління: центр-район. З вересня 1930р. територію УРСР розподілили на 503 адміністративні одиниці, якими керува­ли безпосередньо з Харкова: Молдавську АРСР, 18 міст центрального підпорядкування і 484 сільські райони. Управляти такою кількістю районів а одного центру було немож­ливо. 3 лютого по жовтень 1932р. в республіці відбувався непростий процес організації областей. Апарат обласних організацій тільки формувався і ситуацією на місцях не во­лодів, тоді коли обтяжливі для центру прямі зв'язки з сот­нями районів фактично припинилися.

При аналізі причин дезорганізації колгоспного виробни­цтва не можна відкидати неготовності основної маси кол­госпників до колективної праці. І все ж безуспішність спроб реалі­зувати в масовому масштабі заходи щодо організаційно-господарського зміцнення колгоспів, які добре себе заре­комендували в передових артілях, пояснювалася, насампе­ред, не особливостями селянської психології, а руйнівним впливом продрозкладки.

З одного боку, селяни не могли почувати себе господа­рями у власному колгоспі, тому що вироблена колективною працею продукція не ставала власністю колективу. З іншо­го боку, вони знали, що колгоспи утворені шляхом об'єд­нання їхніх власних засобів виробництва. Колізія розв'язу­валася просто: колгоспники починали забирати продукцію, вироблену в громадському господарстві, до її оприбуткуван­ня і вивозу. Такі дії кваліфікувалися як крадіжка. За свід­ченням М. М, Хатаєвича, у 1932р. крадіжками займалися від 85 до 90% колгоспників. Крали, щоб забезпечити себе продуктами харчування або щось заробити продажею. На ринку, який «існував практич­но нелегально, ціни на продукцію сільського господарства до кінця першої п'ятирічки зросли в 30 разів. Зрозуміло, що для колгоспів, колгоспників та одноосібників не існува­ло питання, чи здати вироблену продукцію державі за ціна­ми, що майже не змінилися з 1927-1928рр., чи зробити спробу реалізувати її на ринку.

Замість того, щоб покінчити з виробничими відносина­ми, які змушували колгоспників красти власну продукцію, Сталін та його найближче оточення обрали шлях репресій. Хоч давно вже було оголошено про ліквідацію куркульства як класу, Молотов знову заговорив про загрозу з боку кур­куля, який нібито організовував на селі розкрадання хліба та іншого колгоспного добра, аби шкодити громадському господарству колгоспів, виконанню ними державних завдань. 22 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прий­няли постанову «Про боротьбу з спекуляцією».

Руйнівний вплив продрозкладки на продуктивні сили сільського господарства повною мірою виявився 1931р., коли в колгоспи об'єдналася більшість сільського населення України. Однак дезорганізація і деградація громадського виробництва колгоспів не позначилася на поставках державі: їх стягували залізною рукою. Зате рівень життя колгоспни­ків, який залежав від «залишкового» принципу оплати праці (поставки державі - перша заповідь!), катастрофічне зни­жувався. Уже в перші місяці 1932р. в багатьох сільських районах вичерпалися запаси продовольства, насамперед хліба. Над колгоспниками зависла загроза голоду.

Справді, в сільському господарстві України спостерігав­ся катастрофічний стан. Посівна кампанія затяглася до кінця червня і все ж недосіяли понад 2млн. гектарів, відведені під чорний пар площі перетворилися на розсадник бур'янів. Через те, що просапних культур не обробляли, частина посівів загинула. На площах, що халишилися, урожай був не­високий, незважаючи на задовільні погодні умови. Ряд районів, особливо в пів­денній степовій смузі, залишили в 1932р. на полях до поло­вини врожаю не зібраним, не вивезеним або втраченим під час обмолоту.

На Третій конференції КП(б)У доповідач і промовці вка­зували на те, що в ході хлібозаготівель 1931р. на керівні кадри районів і сіл здійснювався величезний адміністратив­ний тиск - аж до зняття з постів, виключення з партії, від­дачі під суд за невиконання плану. А самі плани були нестабільні. Нерідко з колгоспів, які перевиконали свої зобо­в'язання, вивозився насіннєвий фонд для виконання зустріч­них планів. Основна вада заготівель в резолюції конферен­ції характеризувалася чітко: «План хлібозаготівель розвер­стано на райони і колгоспи і проводили його не організо­ваним порядком, а за «принципом» зрівнялівки, проводили механічно, незважаючи на стан кожного окремого району, кожного окремого колгоспу».

У присутності трьох членів Політбюро ЦК ВКП(б) - Л. М. Кагановича, С. В. Косіора, В. М. Молотова, а також двох кандидатів у члени Політбюро - Г. І. Петровського І В. Я. Чубаря на Третій конференції КП(б)У було піддано принциповій критиці докорінний недолік політики хлібоза­готівель-розкладку. Та на вїдміну від 1929р., коли Сталін визнав факт лівацьких перекручень у ході колективізації і тимчасово відступив, у 1932р. він продовжував, не рахую­чись з будь-якими аргументами, відстоювати економічно хибну і політичне небезпечну систему продрозкладки.

Єдиним для 1932 року нововведенням у взаємостосунках між містом і селом був дозвіл торгівлі для колгоспів, кол­госпників та одноосібників за цінами вільного ринку. Отже, зроблена з воєнно-комуністичних позицій спроба налагодити плановий продук­тообмін між містом і селом була офіційно визнана неспро­можною. Але торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання заготівельного плану, з 15 січня 1933р.

Сталін сліпо вірив у дієвість обов'язкових постанов, не­залежно від того, чи відповідають вони реальним інтересам і відносинам. Він думав, що проблему жнив 1932р. можна розв'язати прийняттям закону, в якому були б передбачені заходи проти виявлених раніше хиб. У постанові РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 5 липня   1932р. «Про збиральну кампанію 1932р.» висувалася вимога запроваджувати скиртування: своєчасно скошений і заскиртований хліб міг тривалий час зберігатися в полі. З метою заохочення колгоспни­ків дозволялося вже при обмолоті видавати аван­си в рахунок натуральної частини доходів у обсязі 10-15% фактично обмолоченого хліба. Проте в селянській практиці робота за десятий сніп ніколи не вважалася вигідною, а на додаткову видачу хліба взимку вже ніхто не розраховував.

Усе ж 1932р. було заскиртовано більше скошеного хлі­ба, ніж у попередні роки. Втрати від обсипання зменшили­ся. Зате тривале зберігання хліба в полі викликало масове розмноження гризунів.

Відповідно до постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 6 лип­ня 1932р. план хлібозаготівель по селянському сектору України з врожаю 1932р. встановили зменшений - 356млн. пудів. Потім цей план тричі скорочували, відповідно до реального станови­ща в сільському господарстві. На 1 листопада оста­точні зобов'язання України становили 267млн. пудів.

Страницы: 1, 2, 3