рефераты скачать

МЕНЮ


Принципи кримінального права

правового принципу справедливості. Він вважає, що “норми, що закріплюють

принципи права, у повній мірі можуть слугувати для законодавця певним

орієнтиром в його діяльності”[21].

Отже, справедливість є принципом всього кримінального права. Звідси

випливає вимога її впливу на цю галузь права. Доцільним виглядає розглянути

наступні точки впливу даного принципу на норми кримінального права, окрім

вже згаданого принципу справедливості для призначення покарання: визначення

кола злочинів, класифікація злочинів, встановлення меж санкцій.

При визначенні кола злочинів, тобто при проведенні криміналізації

(декриміналізації) суспільно небезпечних діянь, необхідно поряд з іншими

вимогами криміналізації (декриміналізації), які досить ретельно розроблені

наукою кримінального права, враховувались також вимоги соціальної

справедливості як елементу суспільної свідомості. Ігнорування цієї

обставини веде до того, що кримінально правова заборона не отримує

підтримки і схвалення у населення, в результаті чого не додержується як

громадянами, так і працівниками державних органів.

Важливо враховувати вимоги справедливості при проведенні класифікації

злочинів, оскільки остання повинна слугувати в якості правової підстави

подальшої диференціації відповідальності за злочинні діяння в кримінальному

законодавстві, що забезпечує справедливість при призначенні покарань. На

даний момент у чинному кримінальному законодавстві немає норми, що була б

присвячена класифікації злочинів. У ст. 7-1 КК України дається перелік

тяжких злочинів, які являють підвищену небезпеку для суспільства.

Загальноприйнятою є думка про те, що суспільна небезпека визначається

суворістю санкції, яка за його скоєння передбачена. При аналізі ж санкцій

злочинів, передбачених ст. 7-1 КК виникає ряд питань: чи справедливо

відносити до однієї категорії злочинів, максимальні межі санкцій за які,

коливаються від 5 до 15 років, чим пояснити той факт, що мінімальні межі

санкцій за тяжкі злочини можуть бути і 1 рік (ч. 2 ст. 206 ККУ), і 10 років

(ст. 56 ККУ). У підсумку маємо, що при таких санкціях диференціація

відповідальності і справедливість покарання принципово не можуть бути

досягнути так, як особа, що скоїла злочин іншого ступеня суспільної

небезпеки отримує таке покарання, а можливо навіть і більш суворе аніж

особа, що скоїла тяжкий злочин.

У зв’язку з цим видається недосконалою законодавче класифікація

злочинів. А це передбачає широку наукову теоретичну розробку даної проблеми

та тактичне втілення її результатів у законотворчій діяльності державних

органів.

Тільки після проведення цієї великої роботи, тобто створення дійсно

справедливої класифікації злочинів, можна було б встановлювати санкції за

різноманітні категорії злочинів. Цікавим у цьому плані є пропозиція Попова

А.Н., який вважає, що мінімальна межа санкції за злочин з більш високою

суспільною небезпекою має бути максимальною для категорії[22].

В роботі Келіної С.Г. та Кудрявцева В.Н. дається наступне визначення

справедливих санкцій: “справедливою може бути визнана така санкція, яка не

тільки відповідає тяжкості описаного в законі злочинного діяння, але і

погоджується також з санкціями, передбаченими за скоєння інших

злочинів…”[23] Таке визначення є не зовсім зрозумілим, що мається на увазі

під вимогою погодження однієї санкції з іншими. Звідси виникає потреба

конкретизувати дане положення. Така погодженість має передбачити: по-перше,

різницю між санкціями для злочинів, які віднесені до різних категорій; по-

друге, санкції за злочини також повинні бути кваліфіковані між собою у

справедливому співвідношенні. На даний ж момент за нашим кримінальним

законодавством особа, яка вчинила розкрадання державного чи колективного

майна максимально може отримати до трьох років позбавлення волі, водночас

за крадіжку у великих розмірах максимальна межа санкції становить 15 років

(ст. 81 КК України); по-третє, що стосується самих санкцій взагалі, то в КК

не повинно бути занадто широких меж санкцій так, як не сприяє призначенню

покарання. У чинному законодавстві є, наприклад, санкції розміри яких

розтягнуті від 3-х місяців до 7 років (ч. 2 ст. 143 КК) або ж, взагалі,

передбачають штраф як альтернативу позбавлення волі (ст. 148-6 КК). Такі ж

широкі межі кримінально-правових санкцій за злочинні діяння не гарантують

справедливого призначення покарання за його вчинення, а, навпаки, зумовлює

відсутність, тому що залежить виключно від особистого досвіду і рівня

правосвідомості судді, а ці критерії занадто суб’єктивні.

3.2. Конкретизація справедливості в кримінальному праві

В літературі справедливість досить рідко виділяється як самостійний

кримінально-правовий принцип. Водночас майже всі автори, що займалися даною

проблемою визнають принципом кримінального права індивідуального

покарання. А, наприклад, Матишевський П.С. взагалі ототожнює поняття

справедливості та індивідуалізації покарання[24]. Дійсно, принципи

індивідуалізації та справедливості покарання по своїй суті є близькими, але

повністю не співпадають. Індивідуалізація покарання завжди відноситься до

особистості злочинця, а справедливість – поняття більш широке: тут

враховується особистості і суспільні інтереси. Ці підходи не завжди

розрізняються у літературі. Так, Фефелов П.А. вважає, що принцип

індивідуалізації покарання полягає “у врахуванні характеру і ступеня

суспільної небезпеки, скоєного злочину, особистості винного, обтяжуючих та

пом’якшуючих обставин, які дозволяють при реалізації принципу

невідворотності покарання призначити особі, що скоїла злочин, справедливе

покарання.” Безперечно, що вимоги до суду є правомірними, але вони виходять

далеко за межи принципу індивідуалізації відповідності. Індивідуалізація

при притягненні до кримінальної відповідальності особи, винної у вчиненні

злочину, передбачають врахування її індивідуальних особливостей – фізичного

стану, характеру, виховання, професії, способу життя, середовища, у якому

вона перебуває, тощо. Оцінка ж злочинного діяння з позиції суспільних

інтересів, що охороняються законом, відбувається на основі принципу

відповідності (співрозмірності) покарання тяжкості вчиненого злочину. Без

сумніву, цей принцип витікає з багатьох суспільних інститутів, моральності

та громадських почуттів. Для того, щоб співрозмірити покарання і тяжкість

вчиненого злочину, необхідно відповідні мірки відрахунків, міри, масштаби.

Коржанський М.І. досить сумно наголошує на такому, що в чинному

законодавстві України санкції багатьох норм визначені дуже свавільно, як і

межі окремих видів покарань. В більшості випадків зовсім не зрозуміло, що

лежить в основі санкції, чому вона визначена саме в таких межах[25].

Вказаний принцип не дотримується у цілій низькі статей чинного КК

України. Так, санкції ч. 4 ст. 81 та ч. 3 ст. 117 КК України є однаковими –

від 5 до 15 років позбавлення волі, хоча у першому випадку мова йде про

викрадення державного чи колективного майна, а другому – про серйозні

фізичні та анатомічні наслідки для зґвалтованої жінки, а тим паче для

неповнолітньої.

Отже, принцип справедливості будучи властивим праву взагалі, отримує

своє втілення у кримінальному праві, зокрема, суттєвий вплив принцип

справедливості справляє на визначення кола злочинних діянь, класифікацію

злочинів, встановлення справедливих санкцій та їх меж. Однак, безперечно,

найголовнішу роль у кримінальному праві даний принцип відіграє при

притягненні особи, винної у скоєнні злочину до кримінальної

відповідальності і призначення їй покарання з урахуванням тяжкості

скоєного, особистості винного та всіх інших індивідуальних особливостей

даного конкретного випадку. Реальне втілення принципу справедливості дає

змогу подолати певний формалізм, закладений у розглянутому вище принципі

рівності громадян перед законом, тобто до досягти більш повної фактичної

рівності громадян у сфері кримінального судочинства.

Специфікою реалізації принципу справедливості у кримінальному праві

дає підстави говорити про такі кримінально-правові принципи як

індивідуалізація покарання і відповідність покарання тяжкості вчиненого

злочину. Перший передбачає врахування особистих рис винної особи, що скоїла

злочин при призначенні покарання; другий – на переший план виводить сам

характер діяння, а точніше – його тяжкість, рівень – “шкоду”, суспільні та

особисті інтереси громадян, держави, юридичних осіб тощо.

Врешті-решт слід відмітити, що закріплення справедливості в якості

кримінально-правовому принципу поряд з іншими буде сприяти подальшому

вдосконаленню кримінального законодавства і підвищенню ефективності його

дії.

РОЗДІЛ 4. ПРИНЦИП РІВНОСТІ ГРОМАДЯН ПЕРЕД ЗАКОНОМ

4.1. Місце конституційного принципу рівності громадян перед законом у

системі кримінально-правових принципів

Правове закріплення рівності громадян у всіх сферах суспільного життя

має важливе значення і утворює фундамент правового статусу громадян у

правовій державі.

На загальноправововому рівні цей статус закріплений у ст. 24

конституції України: “громадяни мають рівні конституційні права і свободи

та є рівними перед законом.” У сфері кримінального права даний принцип

можна сформувати наступним чином: особи, що скоїли злочин, рівні перед

законом і підлягають відповідальності незалежно від раси, кольору шкіри,

політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального

походження, майнового стану, місця проживання та іншими ознаками.

Деякі автори наголошують на тому, що даний принцип властивий

кримінально-процесуальному законодавстві і тому, не може розглядатися як

основний кримінально-правовий принцип. Такий є не зовсім вірним, оскільки

принцип рівності громадян перед законом у кримінальному процесі полягає,

перш за все, у рівності прав громадян – учасників процесу, які володіють

ними для відстоювання перед судом своїх тверджень і вимог. Кримінально-

правовий принцип рівності фіксує увагу на рівному обов’язку всіх громадян

понести відповідальність за порушення кримінально-правової заборони. Тому

на підставі цього твердження можна з впевненістю говорити про важливе

значення принципу рівності громадян перед законом у кримінальному праві.

У літературі можна зустріти твердження про те, що рівність громадян

перед законом у кримінальному праві є одним з проявів його

справедливості[26]. Таке трактування принципу рівності у зв’язку з

принципом справедливості у кримінальному праві видається помилковою.

Розмежування цих двох принципів можна провести на основі розподілу рівності

на формальну (юридичну) і фактичну (соціальну). Кримінально-правовий

принцип рівності закріплює саме юридичну рівність громадян, тобто їх

рівноправність. Зміст цього юридичного аспекту у даному випадку полягає у

тому, щоб забезпечити рівний для всіх громадян обов’язок понести

відповідальність за скоєний злочин, вид і розмір якої визначається

кримінальним законом. “кримінально-правовий принцип рівності відображає ту

характерну рису права, яка відрізняє його як “рівну міру”, “єдиний

масштаб”[27].

Що стосується фактичної рівності, то її досягнення в сфері

кримінального права сприяють інші принципи, в числі яких і згаданий принцип

справедливості, застосування якого при виборі заходів кримінально-правового

впливу дозволяє врахувати індивідуальні особливості конкретного випадку і

особи, яка скоїла конкретний злочин, і обрати таких захід впливу, який по

своєму ступеню суворості буде у найбільш повній мірі відповідати ступеню

винності особи перед державою. У зв’язку з вищеназваними аргументами Келіна

С.І. та Кудрявцев В.К. зробили висновок про те, що в широкому розумінні

рівність громадян у сфері кримінального права забезпечується практичним

здійсненням в законодавчій і правозастосовчій діяльності двох кримінально-

правових принципів-принципу рівності громадян перед законом і принципу

справедливості відповідальності[28].

В національному кримінальному праві рівність громадян перед законом

забезпечується перш за все визнанням наявності в діянні особи складу

злочину, передбаченого законом, єдиною підставою притягнення її до

кримінальної відповідальності. Сукупність ознак, які точно визначені в

законі і характеризують діяння як злочин, є тим зрозумілим і очевидним

“єдиним масштабом”, який забезпечує реалізацію рівного для всіх обов’язку

понести відповідальність за скоєний злочин.

Визнання складу злочину юридичною гарантією принципу рівності громадян

перед кримінальним законом породжує ряд вимог, яким повинні відповідати як

законодавча, так і правозастовча діяльність. Закон, що описує ознаки

злочину повинен: по-перше, давати такі ознаки достатньо повно, по-друге,

опис має бути максимально зрозумілим, по-третє, при описуванні ознак

злочину вказувати тільки об’єктивні і суб’єктивні ознаки злочину і

торкатися обставин, що визначають індивідуальні характеристики осіб, що

скоїли таке діяння. Такі вимоги важливі для відмежування злочинної

поведінки від незлочинної – аморальної чи такої, що тягне за собою іншу,

менш сувору юридичну відповідальність.

Щодо останньої зазначеної вимоги в теорії кримінального права вже

тривалий час ведуться дискусії. Так, Ткаченко В.І. присвятив цій проблемі

статтю “Равенство уголовной ответственности”, де цілком слушно вказує на

те, що “рівність громадян передбачає в числі іншого і рівність меж

відповідальності за юридично тотожні дії незалежно від властивостей

особистості винного”[29]. Разом з тим аналіз ряду статей Особливої частини

КК України дає підстави говорити, що дане питання у національному

кримінальному праві далеко небездоганно.

Так, в 17 статтях КК України в якості кваліфікуючої ознаки складу

злочину названо скоєння злочину особливо небезпечним рецидивістом. При

цьому доволі цікаво виглядає прирівняння згвалтування, вчиненого особливого

небезпечним рецидивістом і зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі

наслідки. Або, наприклад, застосування однакової кримінально-правової

санкції щодо особливо небезпечних рецидивістів, що скоїли розкрадання

державного або колективного майна і щодо осіб, які скоїли аналогічні діяння

у великих розмірах (ст.ст. 81-83). При цьому, зокрема, порівняно ч. 1 ст.

117 КК України ч. 4 цієї ж статті передбачає посилення санкції по мінімуму

у 2,7 разів, по максимуму – 1,9 раз, для особливо небезпечних рецидивістів

у ст. 81 збільшується у 5 разів..

Тоді стає незрозумілим така різниця покарань (від 1,9 до 5 разів) для

однієї категорії осіб.

Ці дані свідчать про те, що законодавець встановлює за ряд злочинів

підвищену відповідальність для особливо небезпечних рецидивістів у

порівнянні з іншими особами, тобто передбачає різні відповідальності за

аналогічні дії в залежності від того, хто скоїв злочин.

Поняття злочину, дане ст. 7 КК України, включає 4 ознаки:

. суспільну небезпечність,

. протиправність,

. вину та

. караність[30].

Особистість винного у скоєнні злочину в його поняття не включена. В

ст. 3 КК України, яка присвячена підставам кримінальної відповідальності,

також нічого не сказано про особистість винного і її вплив на

відповідальність.

Вище сказане дає підстави погодитися з Ткаченко Д.І. про те, що

“оскільки злочин – це суспільно небезпечне діяння, передбачене законом,

величина його суспільної небезпеки залежить від ряду об’єктивних обставин,

але не від особистості суб’єкту злочину. Властивості особистості останнього

не підвищують і не понижують її.”[31]

Попередня судимість, а тим більше визнання особи особливо небезпечним

рецидивістом, безперечно, свідчить про наявність у суб’єкту стійких

антисуспільних установок, які не були усунуті під час відбуття покарання.

Скоєння ним нового злочину є доказом його підвищеної небезпеки для

суспільства. Однак, це не змінює суспільної небезпеки самого злочину,

оскільки розмір шкоди, завданої злочином, залишається незмінною (шкода для

потерпілого від крадіжки залишається не змінного від того, хто вчинив цей

злочин: особливо небезпечний рецидивіст чи ні).

Наявність таких кваліфікованих складів свідчить про те, що

законодавець у ряді випадків установлює різні межі кримінальної

відповідальності за юридично однакові злочини в залежності від такої

особливості винного як наявність судимостей. Це порушує принцип рівності і

суперечить ст. 24 Конституції України.

В якості ознаки складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 168 КК України,

закріплено отримання хабара посадовою особою, що займає відповідальне

положення. Тут також властивість, що відноситься до особистості винного,

безпідставно введена в число ознак складу даного злочину, оскільки шкода

державному чи громадському апарату при отриманні хабара далеко не завжди

залежить від того, хто є суб’єктом злочину та обсягу його владних

повноважень. Маємо, по суті, встановлення різної відповідальності в

залежності від такої характеристики як займана посада. Тому можна піддати

сумніву твердження Келіної С.Г. та Кудрявцева В.Н. про те, що підвищена

відповідальність посадової особи зумовлена розширеним колом її прав і

відповідно обов’язків[32].

В ряді статей КК України в якості кваліфікуючої ознаки складу злочину

визначено вчинення злочину повторно. При цьому злочин вважається вчиненим

повторно у всіх випадках, якщо особа раніше скоїла тотожний (суміжний)

злочин незалежно від того, була вона раніше засуджена за це[33]. Однак

визнання повторності і у випадках попереднього засудження і при відсутності

останнього є помилкою, оскільки поєднана з повторністю злочину як ознаки,

що відноситься до особистості винної особи, а повторність, не поєднана з

засудженням – до об’єкту злочину. Тому як результат належності названих

ознак до різних елементів складу злочину її позначення одним терміном

неможливе.

Повторне скоєння однорідних злочинів, будучи кваліфікуючою ознакою

складу злочину, тягне збільшення покарання у порівнянні з основним складом:

по мінімуму від 2,5 до 5 разів, по максимуму – 2,5-4 рази.

Повторність скоєння злочину не поєднана із засудженням у всіх випадках

збільшує ступінь його суспільної небезпеки: кожне діяння завдає шкоду

благу, що охороняється кримінальним законом, а оскільки за жодне з них

винний не був засуджений, то шкода приймає сукупний характер. Його розмір

збільшується в залежності від кількості злочинів. Це наглядно

підтверджується на прикладі розкрадання майна. Сказане приводить до

висновку про те, що підвищення відповідальності за скоєння повторно

юридично тотожних злочинів об’єктивно обґрунтоване. Однак в КК України

покарання за повторні злочини підвищується свавільно, оскільки не можна

знайти пояснення факту, що при повторенні одного злочину покарання

збільшується по мінімуму у 2,5 рази, а при повторенні іншого – наприклад, у

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5


Copyright © 2012 г.
При использовании материалов - ссылка на сайт обязательна.