Реферат: Видатні особи України

2. Президенти незалежної України

2.1 Леонід Кравчук

Леоні́д Мака́рович Кравчу́к ( 10 січня 1934, Великий Житин) — перший Президент України після здобуття нею незалежності у 1991 році (1991—1994), Голова Верховної Ради України у 1990—1991 роках, Народний депутат України у 1990—1991 та 1994—2006 роках, Герой України (2001).

Описуючи позитивні психологічні риси характеру першого Президента України, студенти назвали його розумним (21,9%), розважливим, спокійним і виваженим (по 20,6%) та досвідченим (19,9%) політиком.

Чимало респондентів характеризували його як комунікабельну особистість (13,7%), яка має певні лідерські якості (12,3%).

Також його назвали дипломатичним (11,0%), гнучким (9,6%), обережним, освіченим, з ораторськими здібностями (по 8,2%), активним, цілеспрямованим (по 6,9%), відкритим, симпатичним, кмітливим, із почуттям гумору (по 5,5%).

До негативних рис характеру Л. Кравчука студенти віднесли лицемірність (41,1%), голослівність (13,7%) неправдивість (12,3%), непослідовність, несамостійність, кон'юнктурність, егоїзм (по 8,2%), корисливість, підступність, недоосвіченість (по 6,9%), скритність, ненадійність, злопам'ятність (5,5%).

Судячи з результатів експертного опитування, образ Л. Кравчука має певні розбіжності в оцінці його особистості чоловіками та жінками.

Наприклад, його назвали спокійним і розважливим 25% опитаних жінок і лише 12% чоловіків. Натомість розумним характеризували 36% респондентів-чоловіків і лише 14,6% жінок. Така сама тенденція й в оцінці рівня досвідченості цього політика: чоловіки – 28%, жінки – 14,5%.

Серед тих, хто виокремив негативні риси цієї людини, вочевидь більший відсоток чоловіків, ніж жінок.

Зокрема, лицемірним назвали його 52% опитаних чоловіків і 35,4% жінок, неправдивим – відповідно 28% і 4,2%, кон'юнктурним – 16% і 4,2%.

Серед позитивних особистісних рис першого Президента України, який після програшу на виборах 1994 року протягом 10 років продовжував активну політичну діяльність як депутат парламенту, 5-відсотковий бар'єр перетнули 17, а серед негативних – 12.

2.2 Леонід Кучма

Леоні́д Дани́лович Ку́чма ( 9 серпня 1938, Чайкине, Чернігівська область) — український політик, прем'єр-міністр України з 13 жовтня 1992 по 21 вересня 1993, другий президент України (19 липня 1994 — 23 січня 2005).

10 липня 1994 — обраний на посаду Президента України (Передвиборча програма) У 1-му турі президентських виборів набрав 31.17%, найбільше в Криму — 82.6%, найменше в Тернопільській, Івано-Франківській та Львівській областях — 2.5-3.5% голосів. У 2-му турі: 52.15%, найбільше в Криму і Севастополі — 89.7 та 91.5%, найменше в Тернопільській, Івано-Франківській та Львівській областях — 2.5-3.5% голосів. З шести суперників головним конкурентом на виборах став на той час діючий президент — Леонід Кравчук, набрав у першому турі 37.92%, а у другому —— 45.1% голосів.

Незадовго до початку президентської передвиборної кампанії 2004 року Конституційний суд України надав Кучмі право балотуватися на посаду голови держави утретє, але той відмовився. У грудні 2004 року новим президентом України був вибраний Віктор Ющенко.

Після відставки Кучма отримав довічне утримання у розмірі заробітної плати діючого президента, державну дачу і державну охорону. Леонід Кучма не брав участь в активних політичних проектах, лише зрідка виступаючи публічно з коментарями стосовно поточної ситуації.

Другий Президент України Леонід Кучма на відміну від свого попередника був вочевидь менш публічний у своїй діяльності. Попри те, що він перебував на президентській посаді протягом двох термінів, його особистісні риси (порівняно з Леонідом Кравчуком) виявилися менш знайомими респондентам.

До позитивних рис характеру Л. Кучми студенти зарахували розважливість (21,9%) та спокійність і врівноваженість (17,8%).

За ними йдуть такі риси цього політика, як розум (11,0%), вольові якості, досвідченість (по 9,6%), гнучкість, організаторські дані (по 6,8%), комунікабельність, амбітність, поміркованість (по 5,5%).

До негативних рис експерти насамперед віднесли лицемірність (26,0%) і неправдивість (15,1%).

За ними було зазначено несамостійність (13,7%), пасивність (12,3%), скритність (11,0%), жадібність (8,2%), однобічність поглядів і надмірну прагматичність (по 5,4%).

І тут в оцінках жінок і чоловіків виявилися певні розбіжності. Скажімо, вольовим політиком Л. Кучму назвали 16% опитаних чоловіків і лише 6,2% жінок. Ті самі 16% чоловіків і тільки 8,3% жінок виокремили його розум. Слабкі лідерські здібності цієї людини назвали 12% чоловіків і 6,2% жінок, жадібність – 12% і 6,2% відповідно.

Те саме стосується й такої риси, як досвідченість: 24% чоловічих і лише 2,1% жіночих голосів. Неправдивість відзначили відповідно 32,0% і 8,33%. Натомість лицемірність набрала 20% чоловічих і 29,1% жіночих голосів.

Загалом серед усіх названих рис характеру Л. Кучми 5-відсотковий бар'єр перетнули 10 позитивних і 9 негативних. І це співвідношення, отже, є гіршим, ніж у Л. Кравчука.

2.3 Віктор Ющенко

Ві́ктор Андрі́йович Ю́щенко (23 лютого 1954, Хоружівка, Недригайлівський район) — український політик, третій Президент України (2005—2010).

В. Ющенко – запальний прихильник європейської та євроатлантичної інтеграції України, вступу до СОТ. Виступає за створення єдиної помісної української православної церкви, підтримує існування єдиного державно мови - української.

Вже займаючи президентський пост, влітку 2005-го, В. Ющенко потрапляє в епіцентр скандалу, пов'язаного з розкішним життям його старшого сина Андрія. Пильна увага до членів сім'ї викликало хворобливу і бурхливу реакцію Президента, яка, у свою чергу, погано відбилася на його іміджі демократа і погіршила відносини з українським журналістським співтовариством. Пізніше В. Ющенко активно критикували за схильність до впливу найближчого оточення (так званих "любих друзів"), недостатню жорсткість у реалізації передвиборчих обіцянок і нездатність об'єднати очевидних і потенційних політичних союзників.

В. Ющенко був і залишається прихильником ревізії політичної реформи. Підтримана парламентом у розпал "помаранчевої революції" і вступила в дію 1 січня 2005 року вона перетворила Україну в парламентсько-президентську республіку, помітно обмеживши повноваження Президента і розширивши можливості Верховної Ради. Друга половина 2006 року і перша 2007-го ознаменувалися для глави держави жорстким протистоянням з правлячої парламентсько-урядовою коаліцією у форматі "Партія регіонів - СПУ - КПУ" і особисто прем'єром В. Януковичем і спікером Верховної Ради Олександром Морозом. Битва за "торжество демократії", що часто нагадує просто боротьбу конфліктуючих сторін за владу, супроводжувалася кількома президентськими указами про достроковий розпуск парламенту V скликання, ініційованої коаліцією тяганиною в Конституційному Суді, кількома корупційними скандалами, пов'язаними з суддями КСУ, перипетіями навколо крісла Генпрокурора Україна, досягненням , розривом і знову досягненням політичних домовленостей. Вирішальною з них стала згода протиборчих сторін на проведення позачергових парламентських виборів 30 вересня 2007 року.

Результат пропрезидентського блоку "Наша Україна - Народна самооборона" на осінніх виборах, всупереч очікуванням Ющенко, не вразив. У новій, не без проблем створеної парламентської коаліції через більшого числа зібраних мандатів перша скрипка дісталася БЮТ. Відповідно, і посаду Прем'єр-міністра - теж. Її прогнозовано зайняла Юлія Тимошенко. Леді Ю практично відразу стала для глави держави подразником N1. Вже вдруге українці стали глядачами запеклого поєдинку між Президентом Ющенком і Прем'єром Тимошенко за їх, глядачів, симпатії. Поєдинку, в якому аж ніяк не всі правила і дії - зразок коректності та порядності (втім, для політики це не дивно). І поки сутичка, за замірами соціологів, проходить не на користь Президента.

За задумом В. Ющенко, після виборів на базі НУНС повинна була бути збита нова пропрезидентська партія. Однак і на цьому фронті не все гладко: парламентська фракція блоку розривається між кількома центрами впливу. І, схоже, більшою мірою тяжіє не до Банкової. Саме тому лютий 2008-го ознаменувався виходом Віктора Балоги, глави Секретаріату Президента і "сірого кардинала" Ющенка, виходом із кістяка НУНС - партії "Народний Союз" Наша Україна "(НСНУ). За ним потягнулися деякі нардепи-" нашоукраїнці ", відомий партійний будівельник і заступник глави Секретаріату Роман Безсмертний. На думку експертів, "вихід" політиків з НСНУ свідчив про те, що команда В. Ющенка приступила до створення нового пропрезидентського політичного проекту, головним завданням якого став би не стільки успіх на чергових парламентських виборах, скільки перемога нинішнього господаря Банкової на наступних виборах глави держави. Однак за підсумками чергових президентських виборів в 2010 році В. Ющенко зайняв лише 5-е місце.

Досягнення України часів президентства Віктора Ющенка незворотні. Україна стала іншою. Головне - це самоідентифікація українського народу. І ніхто ніколи не відніме у Ющенка цього досягнення. І Янукович у 2004 році був зовсім іншим, ніж зараз. Чому? Тому що нація змінилася. І неважливо, скільки часу було потрібно, щоб вона переламалася в цьому напрямі - до свободи, до незалежності. Знаєте, як складно це назад повернути? Це дуже складно, особливо у наш час. Тому я вважаю, що Віктор Ющенко — це історична особа. І у нього був такий шанс, але він не реалізував його на сто відсотків.

В. Ющенка є спокійним і врівноваженим (37%), харизматичним (26,0%) і розважливим (21,9%) політиком.

Його вважають чесним і правдивим (16,4%), розумним (15,0%), добрим (13,7%), патріотичним (12,3%), душевним (10,7%), цілеспрямованим (9,6%). Чимало опитаних студентів характеризували В. Ющенка як освічену, рішучу, комунікабельну людину, що має ораторські здібності (кожна риса набрала по 8,2%).

Він симпатичний, поміркований, щирий, моральний політик та гарний сім'янин (ці риси виокремили по 6,9% респондентів). Також його можна назвати впевненим, гуманним, надійним, ввічливим, благородним, відданим справі (5,5%).

Його негативні риси характеру - непослідовність (28,8%) і слабкі лідерські якості, надмірна м'якість для цієї посади (по 23,3%), нерішучість і несамостійність в ухваленні політичних рішень (по 20,6%).

В. Ющенка також характеризували як пасивного (9,6%), малокритичного (8,3%), поступливого, голослівного й недосвідченого (по 6,8%), нецілеспрямованого керівника (6,9%). А дехто вважає його й нерозважливим, самовпевненим, невольовим і таким, що має слабкі ораторські здібності (по 5,5%).

Президент України Віктор Андрійович Ющенко дуже сильно відрізняється від двох своїх попередників. Його орієнтація на інтеграцію України у європейські і міжнародні структури очевидна. Він не приховує, що майбутнє України у Європейському союзі (ЄС) та НАТО.

Він має великий авторитет серед відомих іноземних політиків. У нього багато добрих знайомих у цьому середовищі. Особиста дружба поєднує його з такими людьми, як Хав’єр Солана, Олександр Квасьневський, Лех Валенса, Президент Грузії Михаїл Саакашвілі.

Чималий інтерес Ющенка до історії України. Він вважає себе нащадком останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Спостерігається інтерес Президента до музейної справи. Так, зокрема він виступає за відродження національних святинь України, таких як палац останнього гетьмана України Кирила Розумовського в Батурині чи національного комплексу Кам’яна Могила. Президент причетний також до створення величезного музейного комплексу на базі київського заводу «Арсенал». Велика дружба пов’язує Ющенка з відомими митцями, художниками, поетами. Зокрема, відомий український художник Іван Марчук подарував Ющенкові створений ним портрет Президента. І портрет цей є вельми цікавим. Він передає внутрішній світ самого художника.

Цікавим є і особисте та сімейне життя Віктора Андрійовича. Він виховувався у сім’ї сільських вчителів. Своїх батьків дуже шанував. Взагалі дуже лагідно відноситься до старшого покоління. У всіх своїх виступах постійно нагадує людям старшого покоління, що воно за своїм внеском у справу українського відродження дуже унікальне. Що воно пережило трагічну долю і заслуговує на краще життя. Пишається своїм батьком Андрієм Ющенком, який був в’язнем німецьких концтаборів Освенціма і Дахау. Одружений вдруге. Про перший свій шлюб багато говорити не любить. Просить журналістів не торкатись цієї теми. Від цього шлюбу у нього двоє дітей, син Андрій та донька Віталіна. Друга його дружина – донька українських емігрантів в США Катерина Чумаченко. Не так давно вона стала громадянкою України. Ющенко дуже пишається своєю дружиною. Вони познайомилися випадково у літаку. Сиділи поруч і відразу знайшли порозуміння і спільну мову. Вона відразу відзначила високий розум і ерудицію свого майбутнього чоловіка. Опоненти Ющенка дуже активно використовували під час виборчої кампанії деталі цього шлюбу. Головна думка така: через дружину американські урядові кола тиснутимуть на нього.

Від другого шлюбу у Президента України троє дітей. Це дві доньки Христина і Софія та син Тарас. Ющенко дуже пишається своєю родиною. Взагалі часто і багато з’являється перед людьми разом з родиною. Президент без сумніву вважає сімейне виховання основою формування громадянина України, гідного свого покликання.

Ющенко – віруюча людина. У своїх виступах і під час передвиборчої агітації, і вже на посаді президента, він постійно говорить про релігійну толерантність, терпимість, необхідність зваженого підходу у питаннях розв’язання релігійних проблем. Більш тісними є його стосунки з традиційними українськими церквами. Зокрема, з українською православною церквою Київського патріархату (УПЦ КП) та українською греко-католицькою церквою (УГКЦ). Разом з тим, Президент співпрацює й з іншими релігійним конфесіями. Він постійно акцентує увагу на необхідності церковного примирення і об’єднання головних християнських конфесій з метою створення єдиної помісної церкви. Під час передвиборчої агітації Ющенко підкреслював, що він сповідався і попросив благословення у храмі УПЦ МП – церкви Московського патріархату. Бо у його рідній Хоружівці стоїть храм цієї конфесії. Разом х тим, сама УПЦ МП доволі довго працювала на режим Кучми, а під час виборів віддавала перевагу Януковичу. Що, до речі, не відповідає демократичним нормам. Бо духовні особи не можуть відверто підтримувати політиків. Це було помітно особливо на Донеччині, де Янукович приймав участь у відродженні реставрації важливої православної святині – Святогірської лаври. Нині служителі УПЦ МП намагаються про це не згадувати. Сам Президент виступає ініціатором спільних молебнів в ім’я незалежної України представників різних конфесій. Так, на день незалежності України 24 серпня 2005 року відбувся такий спільний молебень у Софійському соборі у Києві.

Своєрідне відношення Ющенка і до такого не вельми простого питання, як відзначення пам’яті участі українців у Другій світовій війні. Зокрема, він відмовився від традиції проведення у День Перемоги традиційних військових парадів. У своєму зверненні до учасників Другої світової війни, що воювали у Червоній Армії та УПА, він закликав їх до примирення. Проблема ця не вельми проста. І потребує свого розв’язання на високому державному рівні.

Ющенко був і лишається переконаним прихильником ненасильницького розв'язання усіх суспільних конфліктів. Згадаємо, як він щовечора заклинав Майдан і всю Україну через телеекрани: тільки без крові! тільки без жертв! тільки шляхом ненасильницьких дій! З нами Бог і Україна, з нами духовна сила – тому ми не можемо уподібнитися тим, хто будує політику на обмані і силі!

До речі: неприйняття Ющенком кампанії "Україна без Кучми", схоже, значною мірою ґрунтувалася на тому, що певна частина учасників цієї кампанії була налаштована вкрай радикально. Лишень згадаймо, як Тарас Чорновіл, прорвавшись до пам'ятника Шевченку, зірвав і топтав жовто-блакитну стрічку на вінку, покладеному перед тим Леонідом Кучмою.

Віктор Ющенко віддає очевидну перевагу моральним чинникам і моральному осуду перед формально-юридичною судовою процедурою. Згадаймо його слова щодо самогубства Юрія Кравченка – що кожен вибирає свій шлях і кожного чекає свій суд. З погляду християнина самогубство – тяжкий гріх. Але вбивство іншої людини – гріх не менший, то ж чи не виглядає самогубство як краща спроба спокути цього гріха, ніж постання перед людським судом, перед формальною процедурою?

Віктор Ющенко, як і належить, надзвичайно відданий родинним цінностям. Це відчули на собі журналісти, котрі зачепили походеньки, скажемо прямо, не надто порядного джиґуна Ющенка-молодшого. Але для Ющенка-старшого замах на родинні цінності, на його ближнє коло, був чимось страшнішим, аніж замах на власне фізичне життя. Згадаймо ще одне: чи не головним аргументом Ющенка-батька у полеміці з журналістом було: Андрій – порядний, віруючий хлопець.

Для Віктора Ющенка те, що називають "кумівство", має зовсім інше значення, ніж для більшості українського населення, яке реально тільки вдає із себе щирих християн, кілька разів на рік ідучи до церкви і від випадку до випадку хрестячи лоба.

3. Лідерство як запорука досягнення успіху в організаційному управлінні

3.1 Лідерство в організаційному управлінні

Вивчаючи теорії політичного лідерства, слід звернути увагу на те, що дослідники розглядають проблему лідерства на двох рівнях. На першому — переважно теоретичному — робляться спроби загальнотеоретичного вирішення цієї проблеми за допомогою різних філософсько-історичних і політичних концепцій лідерства. Вирішення проблем на другому рівні — переважно утилітарному — зводиться до емпіричних досліджень, розробки практичних рекомендацій.

Слід розкрити погляди вчених на загальнотеоретичному рівні досліджень проблеми лідерства. Так, американський соціолог теоретичного прагматизму Дж. Дьюї стверджував, що розвиток суспільства відбувається випадково, «від ситуації до ситуації» на основі імпульсів, що надходять від лідерів. Натовп веде за собою невелика кількість людей, котрі знають, чого вони бажають. Американський політолог С. Хук визначав, що історія є творінням великих людей, і тільки лідери можуть впливати на розвиток людства. За Фрейдом, деякі соціологи вважають лідерство певним видом психічних відхилень, своєрідним наслідком неврозу. Сучасна політологія спирається на типологію німецького соціолога і політолога М. Вебера: 1) традиційне лідерство; 2) харизматичне лідерство; 3) раціонально-легальне лідерство. Проаналізуйте сутність цього феномену. Традиційне лідерство — це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно в основному для «до індустріального» суспільства). Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, зумовлених законом.

Для розкриття сутності лідерства за характером і масштабами діяльності необхідно визначити лідерів трьох рівнів: лідер першого рівня — малої групи; лідер другого рівня — громадського руху (організації, партії); лідер третього рівня — політик, що діє в системі владних відносин у національному масштабі.

3'ясувавши типологію політичного лідерства, можна визначити найбільш типові риси, властиві багатьом політичним лідерам. Ці типові риси складають певну основу, що дозволяє об'єднати багатьох політичних лідерів у відповідні групи. Залежно від того, яким способам зміни політичної і соціальної дійсності віддають перевагу лідери, їх поділяють на реформаторів, революціонерів і консерваторів.

Лідер-реформатор відстоює базові цінності даного політичного суспільства або його ідеальної моделі культури. Віг прагне до еволюційної зміни дійсності. Реформатор спирається на традиції, намагається зберегти все цінне, що було створено в попередній період розвитку суспільства.

Чільне місце у світовій політичній науці щодо лідерства належить українській політичній думці, яка відображає реальну історію України від княжих часів до сьогодення. У наш період іде процес відродження демократичних інститутів лідерства в Україні. За умов формування багатопартійної системи існує перспектива появи великої кількості суб'єктів громадсько-політичного лідерства різних типів і рівнів, які становлять певну єдність, підсистему в рамках реформованої політичної системи суспільства.

Кожен з видатних керівників в історії України є лідером. Кожному з них притаманні індивідуальні риси характеру і стилів управління, але є загальні:

ü  Харизматичність;

ü  Кмітливість;

ü  Самовпевненість;

ü  Ерудизм;

ü  Вольовий характер;

ü  Наполегливість.

Багатство сторін, аспектів лідерства визначає багатоманітність його типології. Найбільш простою і широко розповсюдженою класифікацією лідерства в організації є виділення його трьох типів (іноді їх називають ролями лідера):

1. Ділове лідерство. Воно характерне для груп, що виникають на основі виробничих цілей. В його основі лежать такі якості, як висока компетентність, вміння краще інших вирішувати організаційні питання, діловий авторитет, досвід. Ділове лідерство найбільш сильно впливає на ефективність керівництва.

Страницы: 1, 2, 3