Реферат: Конституційний контроль за дотриманням конституційних прав і свобод в США

У США пасивна евтаназія легалізована, хоча і під іншою назвою. На даний час предметом дискусій, законодавчих пропозицій і судових спорів є принципова можливість визнання активної евтаназії.

Першим кроком до легалізації пасивної евтаназії стало судове рішення по справі Квінлена 1976 р. (Matter of Quinlan), яка розглядалася у штаті Нью-Джерсі. Вирішувалось питання про долю молодої жінки, жертви автомобільної катастрофи, яка тривалий час знаходилась у стані, яке медичні працівники визначають як стійке вегетативне. В умовах штучного живлення і підтримки дихальної функції тіло такого пацієнта може залишатися живим багато років, але свідомість безнадійно втрачена. Близькі наполягали на тому, щоб апаратура, яка підтримує життєві процеси в організмі, була відключена і жінці була надана можливість вмерти.

Суд дійшов висновку, що кожний дієздатний індивід має право в будь-який час зробити розпорядження про свою волю щодо медичного втручання на випадок, якщо він згодом опиниться у вегетативному стані, і таким чином заздалегідь виразити свою відмову від продовження життя.

Пізніше у 1990 р. при розгляді відомої справи Crusan v. Director, Missouri Department of Health Верховний суд США підтвердив конституційність відмови пацієнта від штучного підтримання життя.

Фабула цієї справи подібна до фабули справи Квінлена. 25 – річна Ненсі Крузен у 1983 р. потрапила в автомобільну катастрофу, після якої знаходилась у лікарні в коматозному стані. Після декількох років такого стану, коли стало очевидним, що у Ненсі немає шансів на відновлення принаймні свідомих реакцій, її батьки поставили питання про припинення живлення і відключення системи життєзабезпечення.

Більшість членів Верховного суду США визнали допустимість існування конституційного “права на смерть” при певних обставинах, наявності твердого бажання вмерти, підкріпленого “чіткими і переконуючими доказами”.

Рішення у цій справі, а також наступні аналогічні рішення стали підставою для прийняття штатами спеціальних законів, які встановлювали формальні і змістовні вимоги до розпоряджень на випадок настання стійкого вегетативного стану. У 1990 р. Конгрес прийняв федеральний закон “Про самовизначення пацієнта”, відповідно до якого медичні установи, які одержують асигнування з федеральних фондів, зобов’язані у письмовій формі інформувати пацієнтів, які поступають до медичного закладу, про передбачені законодавством відповідного штату права на відмову від медичного втручання, в тому числі від штучного підтримання життя. Але, як зазначає М.Є. Петросян, в силу природного людського небажання затьмарювати сучасне сумними прогнозами на майбутнє, люди досить рідко користуються правом своєчасно заявити про своє бажання відмовитись від штучного підтримання життя. Опитування, проведене у 1991 р. показало, що, хоча 87 % опитаних знали про своє право, лише 17 % підписали відповідні документи.

На початку 1990 – х років штат Мічиган був одним із небагатьох штатів, в яких не був прийнятий закон, який би забороняв допомогу у самогубстві. Саме з цим штатом була пов’язана діяльність лікаря Джека Кеворкяна, якого журналісти прозвали “лікарем Смерті”. Д. Кеворкян був прихильником активної евтаназії, який свого часу допоміг піти з життя не одному безнадійно хворому, який звертався до нього по допомогу. Дії доктора Кеворкяна не давали правоохоронним органам підстав для притягнення його до кримінальної відповідальності. У відповідь на дії Д. Кеворкяна штат Мічиган вимушений був у 1992 р. прийняти закон, який тимчасово (на строк до 21 місяця без можливості продовження) встановлював кримінальну відповідальність за допомогу у самогубстві. Однак через декілька років після його прийняття доктор Кеворкян кинув виклик усьому американському суспільству, зробивши власними руками смертельну ін’єкцію безнадійно хворій людині, яка хотіла, але фізично не могла вчинити самогубство. Це стало підставою для обвинувачення його у вбивстві з обтяжуючими обставинами і у 1999 р. він був засуджений до довічного ув’язнення. На момент винесення вироку йому виповнилося 75 років.

У 1997 р. Верховний суд США дійшов висновку про відсутність підстав розглядати встановлену законодавством окремих штатів норму, яка забороняє лікарям допомагати пацієнтам у вчиненні самогубства, як неконституційну, що дозволило противникам активної евтаназії заявити про прецедент, який означає остаточну відмову від легалізації активної евтаназії .

Отже, в якості проміжного висновку можна зазначити, що за винятком Нідерландів, активна евтаназія не легалізована в жодній державі світу. Що ж до пасивної евтаназії, то, як правило, до законодавства вводиться норма, відповідно до якої хворий має право знати діагноз своєї хвороби, її можливі наслідки, ступінь ризику несприятливого наслідку при відмові від лікування і ступінь надії при згоді на лікування перед тим, як прийняти остаточне рішення. Участь Верховного суду США у вирішенні складної морально-юридично-філософсько-соціальної проблеми права на смерть є додатковим підтвердженням важливої ролі цього органу у врегулюванні життєво необхідних питань функціонування суспільства і держави, які в інших державах є прерогативою законодавчих та виконавчих органів.

Не менш активно Верховний суд США захищає політичні права і свободи, які закріплені в І поправці до Конституції США: “Конгрес не повинен ухвалювати законів, що запроваджували б будь-яку релігію чи забороняли б вільне відправлення релігійних обрядів, обмежували б свободу слова чи преси або право народу мирно збиратися й звертатися до Уряду з петиціями про відшкодування збитків”.

Починаючи з 1960-х років Верховний суд США неодноразово розглядав справи, які стосувалися молитв в державних школах. Це питання залишається предметом гострих дебатів між Конгресом і легіслатурами штатів. До втручання Верховного суду у цю політично гостру сферу державного життя вважалося, що в силу Х поправки до Конституції США вирішення усіх питань, предметом яких є молитви у державних школах, належить до компетенції штатів.

В рішеннях у справах Engel v. Vitale (1962) і Abington School District v. Schempp (1963) Верховний суд фактично встановив заборону проведення молитв у державних школах у будь-якій формі. Посилаючись на І поправку, яка забороняє законодавче введення офіційної релігії, і XIV, яка відповідно до тлумачень Верховного суду поширює на штати Білль про права, члени Верховного суду заявили, що автори I і XIV поправок розглядали молитви в державних школах як недопустиме введення релігії. З іншого боку, ці рішення Верховного суду є втручанням у сферу народної освіти, яка відповідно до Конституції належить до відання штатів. Як зазначає американський вчений Е. Кейнс, полеміка навколо питань, пов’язаних з молитвами та релігією, породжує глибокий розкол в американському суспільстві, оскільки критики Верховного суду, вимагаючи скасування його рішень, якими оголошувалось неконституційним введення молитв у державних школах, запропонували різні способи обмеження втручання Верховного суду у цю сферу, включаючи прийняття конституційних поправок і обмеження юрисдикції федеральних судів по розгляду в майбутньому подібних справ .

У 1990 і 1992 рр. Верховний суд США розглядав дві справи релігійної тематики - Employment Division, Department of Human Resources of Oregon v. Smith і Lee v. Weisman. Американський вчений Д. Бітті зазначає, що ці справи не стали винятком у вирішенні Верховним судом США релігійних питань . У справі Employment Division, Department of Human Resources of Oregon v. Smith (1990) Верховний суд мав вирішити питання про те, чи мають право члени Істинної Американської Церкви (Native American Church), які під час окремих духовних церемоній вживають наркотик пейеуті, бути звільненими від кримінальної відповідальності на підставі їх релігійних переконань, оскільки законодавством штату Орегон за вживання подібних наркотичних засобів встановлена кримінальна відповідальність. Позивачі - члени Істинної Американської Церкви були звільнені з роботи за вживання наркотичних засобів. Оскільки законодавство штату Орегон вважає злочином зберігання і вживання наркотичних засобів, навіть в релігійних цілях, їм було відмовлено в одержанні допомоги по безробіттю. З дев’яти суддів Верховного суду шість проголосували за підтримку закону штату Орегон.

У справі Lee v. Weisman (1992) Верховний суд мав визначити, чи є порушенням І поправки до Конституції США виголошення молитви під час урочистої церемонії з нагоди закінчення навчання у державній школі. Рішенням у цій справі Верховний суд США підтвердив ухвалену ним в попередніх судових справах концепцію, відповідно до якої молитвам немає місця в житті державних шкіл.

Отже, необхідність участі Верховного суду США у розв’язанні окремих проблем реалізації громадянами своїх конституційних прав підтверджує той факт, що обов’язок судів захищати права і свободи громадян часто стає підставою для втручання Верховного суду в процес розмежування як повноважень двох інших гілок влади, оскільки права і свободи громадян можуть бути пов’язані із питанням про визначення меж названих повноважень, так і сфер відання штатів і федерації.

З питанням про реалізацію громадянами права на свободу слова були пов’язані судові справи, в яких Верховний суд США мав дати відповідь, чи відповідає Конституції зпалення державного прапора, якщо цими діями людина бажає виразити свій протест щодо політики держави.

У 1989 році Верховний суд США ухвалив рішення у справі Texas v. Johnson, яке викликало хвилю незадоволення в американському суспільстві, оскільки згідно з цим рішенням визнавалися законними дії по зпаленню державного прапора, який для американців був уособленням національних цінностей та символом свободи, сили і могутності Сполучених Штатів Америки . У відповідь на це рішення в Конгресі була висунута пропозиція прийняти нову, XXVII поправку до Конституції США, покликану забезпечити захист державного прапора від наруги . Але оскільки необхідної більшості в дві третини голосів прихильникам поправки не вдалося зібрати, вона була формально відхилена.

На відміну від вітчизняного законодавства, Конгрес США має право шляхом прийняття нового закону з того самого питання, яке було предметом розгляду Верховного суду США, переглянути ухвалене з цього питання рішення Верховного суду. Можливість Конгресу змінювати створену судом норму шляхом прийняття нового закону є складовою існуючої в США системи “стримувань і противаг”. Наявність у Конгресу таких важелів впливу на судову владу дозволяє погодитись з зауваженням Е. Джинджер про те, що законодавча влада федерації пов’язана рішеннями Верховного суду в значно меншій мірі, ніж влада виконавча.

Прикладом зміни створеної судом норми є прийняття Конгресом у відповідь на вищезазначене рішення Верховного суду США Закону про захист прапора, який вступив в силу 28 жовтня 1989 року. Цей Закон криміналізував поведінку кожного, хто “свідомо псує, спотворює, фізично паплюжить, зпалює на підлозі чи землі” прапор Сполучених Штатів. Але у 1990 році Верховний суд США визнав і цей закон неконституційним на тій підставі, що він був спрямований проти свободи вираження поглядів, вказавши, що “наруга над прапором для деяких є дуже образливою; проте те ж саме можна сказати про інші форми емоційної поведінки, яким Суд дав захист по іншим, аналогічним справам” .

В Україні питання про можливість перегляду парламентом рішень Конституційного Суду України про неконституційність акта вирішується іншим чином. Хоча Закон про Конституційний Суд України від 16 жовтня 1996 року не містить прямої вказівки на заборону такого перегляду, окремі вчені роблять висновок про його неможливість на підставі того, що рішення Конституційного Суду України щодо конституційності правових актів мають постійну дію і зазначають про необхідність на законодавчому рівні передбачити неможливість подолання неконституційного закону, іншого правового акта, їх окремих положень шляхом повторного їх прийняття в тих же неправових параметрах.

Зусиллями Верховного суду США, зокрема, по здійсненню контролю за дотриманням І поправки до Конституції США, сьогодні в цій державі діє ефективний механізм реалізації засобами масової інформації права на свободу слова: “Законодавство США передбачає широкі заходи щодо захисту прав засобів масової інформації, внаслідок чого американська преса, у крайньому разі на папері, - одна з найвільніших у світі. Однак для того, щоб вона звільнилася від нав’язливого контролю з боку влади, потрібно було понад двісті років судових баталій”.

Серед найбільш відомих рішень Верховного суду США, в яких деталізуються положення І поправки до Конституції, які гарантують свободу преси, можна назвати рішення у справах Near v. Minnesota (1931), New York Times Company v. Sullivan (1964), New York Times Company v. United States (1971).

У 1931 році Верховний суд США визнав недійсним закон штату Міннесота, який обмежував свободу слова в газетних публікаціях. Цей закон оголошував публікацію будь-яких “злосливих, скандальних і наклепницьких” газетних статей джерелом небезпеки для громадськості. Газета, визнана винною в публікації таких статей, підлягала забороні, а її власникам заборонялося, під загрозою попереднього ув’язнення, будь-коли в майбутньому видавати подібні газети .

З 1964 року засоби масової інформації США дістали можливість публікувати критичні матеріали, не побоюючись бути притягнутими до відповідальності за наклеп. В своєму рішенні у справі New York Times Company v. Sullivan Верховний суд визнав, що засоби масової інформації повинні мати право на “добросовісну помилку”. Суд постановив, що громадські діячі, які хочуть подати позов про наклеп, мають не тільки довести, що опубліковані відомості були брехливі, а й що редакція або знала про це, або опублікувала їх, виявивши “грубе нехтування” питанням про їхню достовірність чи брехливість.

У 1971 році засоби масової інформації отримали право оприлюднювати таємні військові матеріали. У справі New York Times Company v. United States (1971) Верховний суд мав розглянути питання про конституційність заборони двом газетам “New York Times” та “Washington Post” публікувати зміст таємної монографії під назвою “Історія процесу прийняття рішень щодо в’єтнамської політики США”, більше відомої під назвою “Документи Пентагона”, яка була нелегально винесена з будівлі органу влади Сполучених Штатів, і редакції газет розуміли, що її поява була пов’язана з порушенням діючих законів . Верховний суд постановив, що уряд не зумів довести, що така публікація спричинить прямі, негайні й непоправні втрати національним інтересам, що фактично означало право преси публікувати таємні військові матеріали.

Але, незважаючи на процес закріплення широких прав засобів масової інформації, в якому Верховному суду США відводиться чи не найголовніша роль, в наші дні американське суспільство виявляє невдоволення діями преси, яке частково можна пояснити появою Інтернету і масовим розміщенням матеріалів у Всесвітній мережі. Як відзначається в одному періодичному виданні, 42 відсотки американців вважають, що пресі надана “дуже велика свобода” .

На відміну від особистих та політичних прав і свобод особи і громадянина, соціально-економічним правам Верховний суд США приділяє набагато менше уваги. Окремі вчені відзначають, що на відміну від більшості сучасних держав в США досі не визнається конституційного значення за більшою частиною прав соціального, економічного і культурного характеру (Алєбастрова І.А., Чіркін В.Є., Власіхін В.А., Хілтон Д. та ін.). Серед економічних прав на конституційному рівні закріплено лише право приватної власності (поправки V, XIV). Інші соціально-економічні права в тексті Конституції не згадуються. Але це не означає повну незахищеність громадян в соціально-економічній сфері. В державі функціонують державні і приватні програми медичного страхування, які передбачають пільгове або безкоштовне медичне забезпечення для окремих категорій громадян, в системі освіти існують різні форми фінансової допомоги у вигляді стипендій та грантів тощо. Головна проблема гарантованості соціально-економічних прав людини полягає в тому, що американська правова доктрина не розглядає соціально-економічні права в якості “фундаментальних”.

Розподіл всіх прав на “фундаментальні” та інші права в США має важливе юридичне значення, яке полягає в тому, що неконституційним може бути визнаний лише той закон, який порушує “фундаментальні” права . До “фундаментальних” прав належать права і свободи, які прямо зафіксовані в Конституції (і поправках), а також ті, які визнані судами такими, що випливають із духу Конституції. До останніх Верховний суд США включив, наприклад, у 1958 р. свободу асоціацій, а у 1981 р. – право вступу до шлюбу, продовження роду та поїздки до інших штатів . Крім того, серед “фундаментальних” прав виділяють так звані “переважні” або особливо важливі права. До таких, зокрема, належать права і свободи, закріплені в І поправці до Конституції. Суд утримався від того, щоб життєво важливі права людини – на працю, житло, медичне обслуговування, освіту, соціальне забезпечення – визнати фундаментальними. Російський вчений Власіхін В.А. констатує той факт, що небажання поширити концепцію фундаментальних прав на сферу соціально-економічних відносин, яке виявив ліберальний суд Уоррена, в наступні десятиріччя ще більш чітко виявилось у діяльності консервативно переорієнтованого Верховного суду.

Поправка IX до Конституції США про те, що перелічені у Конституції права не повинні тлумачитись як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за народом, дає підстави стверджувати, що, незважаючи на відсутність конституційного закріплення соціально-економічних прав, в американському суспільстві є умови для поступового розвитку правових гарантій цих прав. Зокрема, в США функціонує досить велика кількість громадських об’єднань, в тому числі правозахисних організацій (Американський союз захисту громадянських свобод, Центр по охороні конституційних прав тощо), які виступають за розширення правових гарантій не лише особистих та політичних прав, але також і соціально-економічних.

ВИСНОВКИ

Крім основного тексту Конституція США включає такі структурні елементи, як преамбулу та поправки, які мають різний юридичний статус і по-різному відображаються в практиці Верховного суду США. Як свідчить практика Верховного суду США, преамбула до Конституції США не є джерелом права і ні Верховний суд США, ні інші суди не можуть посилатися на неї при винесенні своїх рішень. Поправки ж до Конституції США мають такий самий юридичний статус, як і сама Конституція, хоча вони не включаються до неї шляхом перегляду початкового тексту, а додаються.

Встановлено, що в США існує об’єктивна необхідність вирішення проблеми співвідношення рішень вищих судових органів штатів, в яких тлумачаться положення конституцій штатів, з рішеннями Верховного суду США, в яких тлумачаться аналогічні положення федеральної Конституції. Встановлено, що на сьогоднішній день ця проблема вирішується одним із наступних способів:

шляхом використання методу “жорсткої відповідності” (lockstep approach), згідно з яким суд штату враховує всі попередні тлумачення федерального конституційного тексту, здійснені Верховним судом США по аналогічному питанню. Повна відповідність федеральним рішенням сприймається як обов’язкове правило, від якого не можна ухилятися;

-  Верховний суд США має право визнати неконституційним будь-який підзаконний акт органу виконавчої влади на підставі недотримання умов делегування законодавчих повноважень Конгресу адміністративним і виконавчим органам, які були вироблені судовою практикою: 1) Конгрес не має права передавати якому-небудь органу вирішення тих питань, які вилучені з його компетенції; 2) в законі повинні бути чітко визначені основні принципи і стандарти нормативного регулювання; 3) в самому підзаконному акті повинні бути встановлені конкретні правові норми або чіткі критерії оцінок, які відповідають вимогам “розумності, справедливості і рівності”;

-  механізм здійснення судового контролю за діяльністю виконавчих органів влади включає не лише засоби, встановлені законодавством, але і традиційні засоби загального права, запозичені з англійського загального права, якими є різні за своїм змістом судові накази, що зобов’язують органи виконавчої влади вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення: наказ сертіорарі, наказ мандамус, забороняючий наказ, хабеас корпус, процеденто та деякі інші.

Конституція США 1787 р. і Білль про права є основою для постійної позаконституційної нормотворчості. Хоча крім Конституції джерелами регулювання прав і свобод людини і громадянина в США є акти Конгресу і Президента, судові прецеденти, конституційні звичаї, а також Конституції і законодавство штатів, Верховний суд США, здійснюючи конституційний контроль за всім законодавством, відіграє важливу роль у визначенні меж і порядку застосування прав і свобод людини. Аналіз судових прецедентів Верховного суду США дозволяє зробити висновок про те, що конституційні приписи про права і свободи деталізуються, конкретизуються, наповнюються реальним змістом саме в рішеннях Верховного суду.

В різні історичні періоди діяльність Верховного суду мала різний характер. Верховний суд не завжди був активним захисником прав громадян. Так, у 1800-х рр. була прийнята ціла низка рішень, спрямованих на поширення расової сегрегації, протидію державному регулюванню економіки та встановленню основ соціального законодавства. Однак вже у першій пол. ХХ ст. Верховний суд США прийняв цілу низку прогресивних рішень. Одним з найбільш прогресивних періодів в діяльності Верховного суду США є так званий “уорренівський період”, коли Головним суддею Верховного суду США був Е. Уоррен, головування якого припадає на 1950 – 1960-ті роки. Саме на цей період припадають рішення Верховного суду, якими було десегреговано шкільну освіту, встановлено заборону дискримінації темношкірого населення в публічних парках, міських автобусах і на громадських пляжах, при наймі квартир в муніципальних будинках та номерів в готелях.

Починаючи з 1960-х років, Верховний суд США неодноразово розглядав справи, які стосувалися молитв в державних школах, в яких фактично встановив заборону їх проведення у державних школах у будь-якій формі на підставі того, що І поправка до Конституції США забороняє законодавче введення офіційної релігії.

5. Участь Верховного суду США у розв’язанні таких гострих суспільних проблем, як право людини на смерть та застосування смертної кари свідчать про те, що судова влада в цій державі здатна адаптувати та пристосувати загальні принципи Конституції до потреб соціально-економічних і політичних реалій та виступити в якості арбітра в конституційних конфліктах.

6. Встановлено, що, здійснюючи конституційний контроль за дотриманням конституційних прав і свобод, Верховний суд може визнати неконституційним лише той закон, який порушує “фундаментальні” права, до яких належать права і свободи, які прямо зафіксовані в Конституції (і поправках), а також ті, які визнані судами такими, що випливають із духу Конституції.

ЛІТЕРАТУРА

американський право свобода конституція

1.  Козюбра Н.И. Общеметодологические проблемы государственно-правовых исследований // Методологические проблемы юридической науки: сборник научных трудов. - К.: Наукова думка, 1990. - С. 5 – 19.

2.  Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / В.О. Ріяка, В.С. Семенов, М.В. Цвік та ін.; За заг. ред. В.О. Ріяки. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 512 с.

3.  Конституційне право України: Підручник / Городецький О.В., Корнієнко М.І., Кравець Є.Я. та ін.; За ред. Погорілка В.Ф. – К.: Наукова думка, 2000. – 732 с.

4.  Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2002. – 544 с.

5.  Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4 т. / Под ред. Б. А. Страшуна. – М.: БЕК, 1995. - Т. 2: Общая Часть. – 438 с.

6.  Конституционное право зарубежных стран: Учебник для вузов / Под общ. ред. М.В. Баглая, Ю.И. Лейбо и Л.М. Энтина. - М.: НОРМА, 2002. - 832 с.

7.  Конституционный судебный процесс: Учебник для вузов / Отв. ред. М.С. Саликов. - М.: Издательство НОРМА, 2003. - 416 с.

8.  Конституция США: История и современность / Каримский А.М., Маныкин А.С., Марченко М.Н. и др. / Под ред. Мишина А.А., Языкова Е.Ф. - М.: Юридическая литература, 1988. - 320 с.

9.  Краткий юридический словарь / М.Е. Волосов, В.Н. Додонов и др. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 304 с.

10.  Кросс Р. Прецедент в английском праве: Пер. с англ. - М.: Юридическая литература, 1985. - 239 с.

11.  Куандыков М.К. Судебный прецедент как источник права в англосаксонской системе права: Автореф. дис. … канд. юр. наук: 12.00.01 / Казахский национальный университет им. аль-Фараби. – Республика Казахстан, Алматы, 2002. – 29 с.

12.  Кутафин О.Е. Предмет конституционного права. - М.: Юристъ, 2001. - 444 с.

13.  Кухнюк Д.В. До питання про судовий прецедент у кримінальному процесі України // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. – 2001. – Вип. 43. – С. 60 – 63.

14.  Лайтфут К. Права человека по-американски. От колониальных времен до “нового курса” включительно. – М.: Прогресс, 1983. – 287 с.

15.  Лафитский В.И. Основы конституционного строя США. – М.: Норма, 1998. – 272 с.

16.  Лившиц Р.З. Судебная практика как источник права // Журнал российского права. – 1997. - № 6. – С. 49 – 57.

17.  Лузин В.В. Методы толкования Конституции в деятельности Верховного Суда США // Государство и право. - 1997. - № 10. - С. 90 – 93.

18.  Магнуссон П. Отбор судей в США // Российский судья. – 2003. - № 11. - С. 28 – 32.

19.  Малишев Б.В. Судовий прецедент у правовій системі Англії (теоретико - правовий аспект): Автореф. дис. … канд. юр. наук: 12.00.01 / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - К., 2002. - 19 с.

20.  Марченко М.Н. Вторичные источники романо-германского права: прецедент, доктрина // Вестник Московского университета. - сер. 11, Право. - 2000. - № 4. - С. 52 – 63.