Курсовая работа: Розвиток слов’яно-хозарських стосунків на Дніпровському Лівобережжі

Курсовая работа: Розвиток слов’яно-хозарських стосунків на Дніпровському Лівобережжі

Міністерство освіти та науки України

Харківський Національний Педагогічний Університет ім. Г. С. Сковороди

Кафедра Історії України

КУРСОВА РОБОТА

«Слов’яно-хозарськия відносини»

Виконав: Студент 2-го курсу

Історичного факультету

Репринцев Д.І.

Науковий керівник: Костирко А.П.

Харків-2011

План

Вступ

1.  Розвиток слов’яно-хозарських стосунків на Дніпровському Лівобережжі

2.  Початковий етап слов’яно-кочівницьких стосунків

3.  Взаємини східних слов’ян і Хозарського каганату (сер. VIII - IX ст.)

4.  Слов’яно-хозарські стосунки: матеріали до нового бачення

Висновки

Додатки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього» . М.Т.Рильський.

Звичайно, теми з історії України завжди актуальні, тому що це наше минуле, це наша Батьківщина і це наші предки, ми зобов'язані знати їхню історію, якщо ми є громадянами України, ми повинні їх пам’ятати. Моя робота буде присвячена стосункам Русі та Хазарії і в ній я буду дотикатися до різних територій, а також згадаю і Слобожанщину, наш рідний край. Я опирався на нові факти та наукові джерела, я думаю, що зможу розповісти щось нове, наприклад, що в літописах не завжди розкрита вся суть їхніх відносин і що Русь та Хазарія не завжди ворогували, а були відомі і мирні часи. Археологічні матеріали, обсяг яких щорічно зростає, дозволяють знову розглянути проблему слов'яно-хозарських взаємовідносин. Нові матеріали потребують нових підходів і дозволяють внести певні корективи у попередні висновки.

Ступінь наукової розробленості теми. Ми знаємо, що в Україні розвинений інститут з дослідження історії Київської Русі, у нас зберігаються книги з того періоду, які ми активно вивчаємо і намагаємося віднайти в них ще щось нове, проте мало хто знає, що в нас розвинений і інститут хозарознавства, ціль якого є виявлення та вивчення спадщини Хозарського каганату в матеріальній та духовній культурі народів Східної і Центральної Європи. Дослідження слов'яно-хозарських стосунків має, більш ніж вікову історію і цією темою займалися не мало науковців і вчених, серед них такі як: Айбабин, Бунарджич, Новосельцев, Плетнева, Красильников, Приходнюк, Сухобоков, Колода та багато інших талановитих істориків.

Мета даної роботи. Перед нами постає завдання пізнати суть слов’яно-хозарських відносин , визначити тонкощі між їхньою взаємодією, чому вони ворогували і чому так мало відомо про мирний час. Я буду писати, опираючись на археологічні дослідження, на мій погляд вона найкраще допомагає віднайти забуте і закарбувати в пам’яті.

Характерною рисою розвитку лісостепового населення Дніпро-Донською межиріччя наприкінці І тис. н.е. є наявність двох великих етнополітичних об'єднань: східних слов'ян і Хозарського каганату. Перші представлені пам'ятками волинцевської, роменської і боршевської археологічних культур, дві з яких репрезентують старожитності сіверянського, а остання — в'ятицького племінних об'єднань переддержавного і ранньодержавного періоду Київської Русі. Хозарський каганат, який був ранньофеодальною державою з різноетнічним населенням (тюрко-болгари, угри, рештки асимільованих іранців, а також слов'яни), лишив після себе значну кількість пам'яток салтово-маяцької культури (СМК), що знайшло свій прояв у значній етнічній строкатості регіону.

Це певною мірою стосується і території сучасної Полтавщини, яка є найбільш західною частиною контактної зони східних слов'ян і Хозарського каганату. З точки зору міжетнічних взаємин неабиякий інтерес викликають такі населені пункти, як Дмитрівка та Перев’язки Кременчуцького району, де на лівому березі Псла, неподалік від місця його впадіння у Дніпро, виявлені залишки салтівських поселень, що містять матеріали і часу Київської Русі.

1.  Розвиток слов’яно - хозарських стосунків на Дніпровському Лівобережжі

Наприкінці І тисячоліття н. е. південь Східної Європи опанували дві потужні етнополітичні сили - племена східних слов'ян, що консолідуючись йшли шляхом державотворення, та Хозарський каганат. Останнє державне утворення виникло в середині VII ст. внаслідок політичної кризи й розпаду Західного тюркського каганату та активності хозарської верхівки на чолі з родом Ашина. Практично відразу після створення каганату хозари починають проводити агресивну зовнішню політику по відношенню до сусідніх племен та країн по усіх можливих напрямках. Об’єктом агресивних дій на півдні був Кавказ і Закавказзя, де протистояння Хозарського каганату та Арабського халіфату тривало з перемінним успіхом майже двісті років. Наприкінці VII - на початку VIII ст. хозари підкорили частину Криму. Згодом, об’єднавши практично всі народи степового Подоння та Поволжя, вони спрямовують свою агресію на північ та північний захід, де в Лісостеповому Дніпровському Лівобережжі та у Подонні зустрічаються із племенами східних слов’ян.

На той час Хозарія являла собою ранньофеодальну багатоетнічну державу, що простяглася від Північного Кавказу на півдні до середньої течії Сіверського Дінця й Дону на півночі; від Нижньої Волги на сході до Нижньої течії Дніпра на заході. Вона об'єднувала в собі численні степові та лісостепові племена: тюрків, болгар, угрів, нащадків колишнього іраномовного населення східноєвропейського степу, племена гірського Криму та Північного Кавказу, які знаходилися на різному рівні розвитку матеріальної та духовної культури. Акумулюючи найкращі здобутки практично всіх народів, що входили до складу каганату, збагатившись окремими надбаннями візантійського виробництва та користуючись певним політичним спокоєм під проводом хозарів, що являли собою по суті військово-політичну верхівку, населення означеної країни створило високорозвинену матеріальну та яскраву і самобутню духовну культуру. В сучасній науці вона отримала назву салтівської (салтово-маяцької) археологічної культури - згідно назви селища Верхній Салтів на Харківщині, де вперше був розкопаний катакомбний могильник вказаної спільноти.

Агресивність каганату по відношенню до східних слов'ян зафіксовано в головному давньоруському літопису - «Повісті временних літ». В тексті недатованої частини повідомляється:

«По сих же лђтђх по смерти братьђ сея (Кий, Щек и Хорив) бьіша обидим древлями и инђми окольными. И наидоша я хозарђ, сђдяще на горах сих в лђсђхъ, и реша Козарђ: «платите нам дань». Обдумавше же поляне и вдаша от дыма мечъ, и несома хозари ко князю своєму и къ старђйшинымъ своимъ».

Не вдаючись в коментарі цього уривку, який міститься чи не з кожній праці з історії Київської Русі, хочеться відзначити, що, виходячи з нього, ініціаторами слов'яно-хозарських зносин виступають саме останні.

В статті, що повідомляє про події 858 р., зафіксовано:

«В лђто 6337. Имаху дань варязи изъ заморья на чуди и на словђнах, на мђри и на всђхъ, кривичђхъ. А хозари имаху на полянђх, и на сђверђхъ, и на вятичђхъ, имаху по бђлђ и вђрвице от дьіма».

Тут ми вже бачимо назву племені сіверян (сђверђ), які проживали на території Дніпровського Лісостепового Лівобережжя. Вони сплачували хозарам чітко встановлену, хоча, на мій погляд, й необтяжливу данину.

В статті ж 862 р. говориться, що мешканці Києва на запитання Аскольда і Діра до них:

«Чий се градокъ?», - відповіли: «Была суть 3 братья, Кий, Щекъ, Хоривъ, иже сдђлаша градокъ съ, и изгибоша, и мы сђдим родъ их, платяче дань хозарамъ».[1]

Наведені вище літописні дані стали базою конфронтаційної теорії, основою якої була ідея перманентної протидії східних слов'ян і мешканців степу. Наслідком цього є більш глибоке протиставлення «лісового» світу з його упорядкованим регулярно-циклічним укладом і степу, який для опонентів завжди уявлявся постійним джерелом тривоги, турбот та нестабільності. В межах цієї теорії протягом понад століття і розглядалися слов’яно-хозарські стосунки, протиставляючи ці дві групи народів одне одному - слов'ян і Київську Русь Хозарському каганату. Не змогли до кінця подолати «конфронтаційну» теорію і ранні роботи археологів, які знаходять позитивні аспекти взаємодії народів Хозарії та слов'ян лише у впливі останніх на життя сусідів-кочовиків у переході від кочового способу життя до осілого, в домобудуванні, керамічному виробництві тощо.

Роботи фахівців з вивчення салтівських і східнослов'янських старожитностей, що вийшли наприкінці XX - на початку XXI ст., а також ряд міжнародних форумів[2] свідчать, що одним з важливих напрямків сучасної східноєвропейської медієвістики є виявлення та вивчення культурних взаємовпливів різних народів, в тому числі слов'ян та мешканців Хозарського каганату.

Археологічні матеріали, обсяг яких щорічно зростає, дозволяють по новому розглянути взаємовідносини двох означених етнічних масивів враховуючи сучасні та переосмислюючи вже відомі дані. Нові матеріали потребують нових підходів і дозволяють внести певні корективи у попередні висновки щодо означеної проблеми. Виявляється, що слов’яно-хозарські стосунки мають більш глибоке коріння, ніж воно представляється в літописі.

2.  Початковий етап слов’яно - кочівницьких стосунків

Слов’яни Дніпровського Лівобережжя вперше зіткнулися із мешканцями східноєвропейського степу вже наприкінці IV ст. З тих пір і до кінця XVIII ст. (часи Катерини II) життя слов'ян та тюркомовних мешканців Південно-Східної Європи перебувало в тісній взаємодії. З самого початку ці взаємодії були нестабільними та неоднозначними. Згідно писемних джерел, захисниками слов'ян виступали гуни, а непримиренними ворогами - авари. Співіснування із войовничими кочовими сусідами робило неможливою повну незалежність для слов'ян, які в VI - VII ст. лише опановували лісостепову територію на лівому березі Дніпра. Скоріш за все, вони були конфедератами Великої Болгарії, приймаючи участь у військових діях протоболгар у Подунав’ї та на Балканах. Про мирне співіснування слов'ян і кочовиків-болгар тих часів, на думку О. М. Приходнюка, свідчить ряд пам’яток з території сучасної Полтавщини: поховання представників дружинної верхівки перещепинського типу (Мала Перещепина, Нові Санжари, Макухівка), гончарний центр у с. Мачухи та сусідство синхронних поселень осілих землеробів-слов'ян та стійбище кочовиків біля с. Полузор’є.

Таким чином, початок взаємодії слов’ян-землеробів та тюркомовних кочовиків-скотарів півдня Східної Європи не були однозначно конфронтаційними, по своїй більшості вони були на рівні взаємовигідного співіснування. Із розгромом Великої Болгарії хозарами, що сталося приблизно у 660 р., утиску від останніх зазнали й анти, як колишні конфедерати болгар. Однак потужний наступ каганату на слов'янські землі був дещо відкладений з причин проведення хозарами активних наступальних операцій на південному напрямку проти арабів. В цей же час, із 70-х років VII до середини VIII ст., відбувається остаточне розселення і посилення східнослов'янських племен (в тому числі й на Лівобережжі Дніпра).

Виходячи з цього, можна сказати, що найбільш ранні контакти слов'ян Дніпровського Лівобережжя безпосередньо із хозарами відносяться до часів останньої фази існування пеньківської археологічної культури (літописних антів). Вказане коло старожитностей, що в цілому датується V - VII ст., займало порубіжжя степу й лісостепу Східної Європи (від Сіверського Дінця й Оскола до гирла Дунаю), межуючи з кочовим світом (Додаток 1). Саме у пеньківських старожитностях ми бачимо окремі риси матеріальної культури кочовиків: юртоподібні житла на осілих поселеннях (Додаток 2) та прикраси кочівницького кола (Додаток 3), що свідчить про змішаний характер населення та позитивне взаємосприйняття матеріальної та духовної культури. Тісні контакти мешканців пеньківської та салтівської археологічної культур найбільш показово простежуються в басейні Сіверського Дінця та Оскола, де виявлено чимало поселень, на яких в культурних відкладеннях антських часів є артефакти пеньківської та салтівської культури, або комплекси чи культурні відкладення пеньківської культури перекриті салтівськими нашаруваннями. Причому ніяких слідів соціальних катаклізмів (руйнації, пожеж, наслідків нападу) немає. Додатковим доказом мирного співіснування мешканців каганату та антів є відсутність захищених поселень.

Необхідно зазначити, що загальноприйнята верхня межа пеньківської археологічної культури датується різними вченими дещо відмінно, але загалом в межах середини - кінця VII ст. Салтівська ж археологічна культура, яка є матеріальним втіленням Хозарії - і по суті являє собою «державну» культуру Хозарського каганату - має нижню границю - середина VIII ст. Однак, не зважаючи на начебто наявні хронологічні неузгодженості, тимчасове співіснування пеньківців і салтівців спостерігається в окремих регіонах лісостепового півдня Східної Європи, зокрема по Сіверському Дінцю та по Осколу. Про це неодноразово висловлювалися різні автори, пояснюючи це частковим збереженням антського населення в означеному регіоні за межами VII ст..

Наведене вище свідчить, що принаймні до середини VIII ст. слов’яно-хозарські стосунки не мали напруженого характеру. Однак, події 730-х рр. в історії Хозарії сприяли їх зміні. Про причини цього - далі, а зараз звернемо увагу на ту частину Дніпровського Лісостепового Лівобережжя, де мешкали племена сіверян. Літописні сіверяни репрезентовані двома археологічними культурами - волинцевською та роменською, - що має свої історичні причини. Це, в свою чергу, певним чином пов'язано із проблемою стосунків між слов'янами та населенням Хозарського каганату. Розглянемо це докладніше.

3.  Взаємини східних слов’ян і Хозарського каганату (сер. VIII - IX століття)

Волинцевська археологічна культура, що репрезентує ранній етап розвитку сіверян і має певні відмінності від роменської, датується серединою VII - серединою VIII ст. її пам'ятки розташовані переважно у Дніпровському Лівобережжі: Східне Полісся (Чернігівська та Брянська області) та Лівобережний Лісостеп, який повністю включає Полтавську, Сумську та частково Харківську, Курську та Білгородську області (Україна та Росія). Невелика група волинцевських пам'яток розташована на Дніпровському Правобережжі поблизу Києва (Додаток 1).

В означеному регіоні, як на Сіверському Дінці та Осколі, теж спостерігається взаємодія східних слов'ян - ранніх сіверян із мешканцями Хозарського каганату. Центром означених зв'язків виступає єдине городище волинцевської культури Битиця-І (Додаток 1). Його багаторічний дослідник О. В. Сухобоков тлумачить його як потенційно ранньоміський центр, однією з важливих рис якого є наявність різноетнічного населення. До складу мешканців городища входило дві великих групи: слов'яни та тюрко-алано-болгари, що являли етнічну основу Хозарського каганату. Це проявляється в різних традиціях домобудування, відмінних побутових звичках. Значна кількість прикрас та знарядь «мирної праці» (реманент землероба, тесляра, побутові знаряддя) має суто слов'янське походження. А от значна кількість кінського спорядження та військового обладунку, залізних клепаних казанів та гачків для їх підвішування мають південне степове походження (Додаток 4). До того ж тут знайдено чимало прикрас, що мають салтівське походження або створених за провінційно-візантійськими зразками. Останні могли потрапити до Битиці лише через Хозарію.

Про мирне співіснування різноетнічного населення на території Дніпровського Лісостепового Лівобережжя слов'ян і мешканців каганату свідчить і панування відкритих поселень, що було характерною рисою волинцевської культури. Єдиним укріпленим пунктом було саме Битицьке-І городище.

Слід також зауважити, що понад 50 % всіх залізних виробів, що були знайдені під час дослідження волинцевських пам'яток, походять саме з городища Битиця-І. Цікавим є і той факт, що загалом невеликий відсоток гончарного волинцевського посуду (Додаток 5) має на цьому поселенні найбільший показник. Це свідчить про те, що дане поселення було найбільшим центром гончарного виробництва.

Виходячи з означеної вище характеристики городища Битиця-І, а також із загальноісторичних тенденцій тогочасного розвитку східноєвропейського населення, В. В. Приймак висуває цікаву гіпотезу про те, що вказане городище було одним з центрів державотворення на теренах Східної Європи. З середини VIII ст. тут, як і на лісостепових територіях Сіверського Дінця, відбуваються значні зміни у стосунках слов'ян і Хозарського каганату. Ініціатором цих змін були південні сусіди сіверян. Для розуміння причин означених змін слід звернутися до історії Хозарії другої чверті VIII ст..

Опанувавши на той час значною територією, що була населена різноетнічними племенами, які до того ж знаходилися на різних щабелях соціально-економічного розвитку, центральна влада опинилася перед проблемою ідейного, духовного об'єднання держави з метою її зміцнення. Традиційним шляхом для цього, що неодноразово було виправдано в історії людства, було проведення релігійної реформи шляхом прийняття монотеїстичної релігії (поклоніння одному верховному божеству із залученням тези: «один бог на небі, один правитель на землі»).

Згідно писемних джерел, каган Булан, який правив в той час у Хозарії, в 730 р. прийняв юдейську релігію. Причина такого обрання має своє логічне пояснення. Суспільство Хозарії вже потребувало введення монотеїзму, до цього ж підштовхували й зовнішньополітичні обставини: в Арабському халіфаті панувало мусульманство, а у Візантійський імперії - православ'я, які звеличували посаду верховного правителя і були його ідейною опорою. Але обрання магометанства або православ'я відразу ставило кагана в залежність від своїх політичних супротивників (Візантія) або відвертого ворога (халіфат). Тому Булан і обрав найдавнішу монотеїстичну релігію — юдаїзм. Це відразу посилило протистояння із арабами, що вилилося в черговій військовий похід хозарського війська на Кавказ, взяття Ардебіля і розгром військ арабського полководця Джерраха.

Для того, щоб заручитися підтримкою Візантії або хоча б нейтралізувати її в протистоянні з арабами, відбулося укладання шлюбу між візантійським царевичем Костянтином Копронімом і дочкою кагана на ім'я Чичак, що в ті роки являло собою міждержавну мирну угоду. Однак це не допомогло. Протягом 732 - 735 рр. відбулося кілька походів на Хозарію арабського війська на чолі з Мерваном, які змусили хозар перенести свою столицю з Північного Кавказу (Беленджер - Семендер) на Волгу (Ітіль) і на певний час припинити походи в південному напрямку. Окрім того, у 737 р., закріплюючи свою перемогу, Мерван змусив кагана прийняти мусульманську віру. До того ж кагану було нав'язано загін в 10 000 мусульман алларсіїв. Вони, з одного боку, були його особистою гвардією, а з іншого - впливали на промусульманську політику хозарської правлячої верхівки.

Після відходу арабських військ у Дамаск (744 р.) положення на південних кордонах Хозарії певним чином стабілізувалося. Стабільністю в цей час відзначаються й відносини з Візантійською імперією. Отже, свою агресію каганат звертає в інший бік - на північний захід, в напрямку східнослов'янських територій, де проживали племена в'ятичів (боршевська археологічна культура лісостепового Подоння) та сіверян. Для зміцнення своїх північно-західних територій (кордонів) центральна влада каганату переселяє на Оскол та Сіверський Донець частину північнокавказьких аланів, які стають етнічною основою лісостепового варіанту салтівської культури (середина VIII - середина X ст.). Окрім алан в створенні означеного варіанту культури взяли участь групи прийшлого болгарського та угорського населення, а також слов'яни та рештки іраномовного населення, що збереглось тут з попередніх часів (племена ясів - асів).

В сучасній науці існує три точки зору щодо причин переселення аланів з Північного Кавказу в лісостепове Подоння. І.І. Ляпушкін говорить про витіснення аланів хазарами з батьківської території ще на межі VII - VIII ст.. С. О. Плетньова висловлює думку щодо переселення алан з власної ініціативи у VIII ст. - подалі від розореної території та театру військових дій між каганатом та халіфатом. В. К. Міхеєв наполягає на примусовому переселенні аланів із батьківщини на північно-західні кордони каганату (Дніпро-Донський лісостеп) в середині VIII ст.. Так чи інакше, але не алани безпосередньо виявляли агресивність по відношенню до слов'ян. Скоріш за все, аланські городища із навколишніми селищами створювали необхідну матеріальну базу для панування центральної влади каганату на цих територіях та для військових походів на слов'ян за «даниною», про яку й повідомляє «Повість минулих літ».

Таким чином, починаючи з середини VIII ст. змішане багатоетнічне населення з аланською культурною домінантою стало сусідами сіверян, що мешкали на території Дніпровського Лісостепового Лівобережжя. В цей час вони представлені роменською археологічною культурою, яка є спадкоємницею волинцевської. Вона датується серединою VIII - початком XI ст. і займає практично всю територію лівобережного дніпровського лісостепу, впритул наближуючись до північно-західної межі Хозарії. Стосунки сіверян-роменців із каганатом і стануть здебільшого предметом мого подальшого розгляду. Слід, однак, зазначити, що подібна картина близького розташованих слов'янських і салтівських пам'яток спостерігається і в Середньому Подонні.

Страницы: 1, 2