Бюджет України: актуальні проблеми

випуску урядових цінних паперів кількість товарів і послуг у народному

господарстві залишається незмінною; наслідки такої заборгованості залежать

від економічної кон'юнктури, а також стану ринку праці і ринку капіталу. За

наявності у населення вільних коштів і низького попиту на капітал з боку

приватного сектора та високого рівня прихованого безробіття збільшення

державних витрат, яке фінансується за рахунок внутрішніх позик, є чинником,

що сприяє економічному розвитку країни. Якщо ж уряд України має можливість

поширити серед населення і підприємств урядові цінні папери в розмірах,

достатніх для покриття бюджетного дефіциту, це означає, що збільшення

державних витрат відбувається за рахунок скорочення особистого споживання

населення. Такий перерозподіл напрямків використання валового продукту є

кращим і не становить небезпеки для економіки країни.

Проте результати емпіричних досліджень учених свідчать, що в Україні

триває низька еластичність заощаджень за відсотковими ставками, а отже,

існує низька можливість збільшення добровільних заощаджень населення за

бюджетного дефіциту. Наприклад, у 1997 році випущені облігації внутрішньої

державної позики (ОВДП) номінальною вартістю 10,5 млрд. грн., що в 2,8 разу

перевищує їхній випуск у 1996 році. У результаті розміщення ОВДП у бюджет

надійшло 8,3 млрд. грн., із яких на погашення і виплату прибутку по

облігаціях минулих років витрачено 4,8 млрд. грн. На покриття дефіциту

бюджету за рахунок операцій з ОВДП спрямовано 4,4 млрд. грн.

Фінансування бюджетного дефіциту за рахунок зовнішніх позик означає

виникнення можливості здійснення додаткових державних витрат без обмеження

поточного споживання і реальної інвестиційної діяльності приватного

сектора. Водночас повернення боргу і його обслуговування будуть

здійснюватися за рахунок майбутнього виробництва, а це потребує в

подальшому відповідного збільшення імпортних товарів і послуг. Важливо при

цьому мати на увазі, що за кредитного фінансування державних витрат

відбувається перерозподіл у часі фінансових витрат, частину з яких

доведеться відшкодовувати наступним поколінням.

У сучасних умовах фінансування дефіциту бюджету характеризується такими

даними (див. табл.):

Таблиця. Фінансування дефіциту бюджету України в 1997—1999 роках (млн.

грн.)

|Джерела фінансування |1997р. |1998р. |1999 р.|

| |План |Виконання |План |Прогноз |План |

|Внутрішнє фінансування ОВДП|3351,2 |4945,8 |1130,7 |600 |610 |

|Зовнішнє фінансування |2400 |1501,9 |2250 |2000 |630 |

|(включаючи кредити) | | | | | |

|Покриття дефіциту |5751.2 |6447,7 |3380,7 |2600 |1240 |

Як видно з наведеної таблиці, основний акцент у фінансуванні дефіциту

бюджету зміщено у бік внутрішнього фінансування за допомогою ОВДП,

розміщених серед підприємств і банківських структур України. Все це

призводить до необхідності повернення як внутрішнього, так і зовнішнього

державного боргу. Наприклад, у 1998 році Мінфін України повинен був

повернути майже 7 млрд. грн. За цієї ситуації внутрішній ринок державних

цінних паперів не зможе забезпечити фінансування дефіциту в таких обсягах.

Зростає також і зовнішній борг держави. Тому, розглянувши можливі

напрямки, які ведуть до скорочення дефіциту бюджету України, ми вважаємо

найприйнятнішим другий напрямок — скорочення видаткової частини бюджету.

Тим більше, що цей варіант збігається з основною вимогою МВФ — проведенням

адміністративної реформи як основної за умов скорочення дефіциту бюджету і

надання кредитів МВФ.

Дефіцит бюджету повинен стати контрольованим і слугувати розвитку

економіки.

Як показали дослідження, характерна риса більшості економічно

розвинутих країн за останні десятиліття — хронічний дефіцит державних

бюджетів. Так, загальна сума дефіциту бюджету США з 1960 р. по 1967 р.

становила 40 млрд. дол., у результаті чого державний борг у 1967 р.

дорівнював 326,3 млрд. дол. Практично починаючи з того періоду і до

сьогодення жодний бюджет федерального уряду США не був збалансований і

затверджувався з дефіцитом. Не кращий стан справ і в країнах Європи, де

останніми десятиліттями тільки 3 рази затверджувався бездефіцитний бюджет у

Великобританії і жодного разу не затверджувався бездефіцитний бюджет в

Італії.

У країнах Заходу із середини 70-х рр. проблема бюджетного дефіциту

займає чільне місце в економічній і фінансовій політиці, яка базується на

подоланні негативних проявів у діяльності законодавчої і виконавчої влад,

що призводять до створення дефіциту бюджету. Прикладом цього можуть служити

дії вищих органів влади США, якими в 1985 р. був підготовлений і прийнятий

закон "Про збалансування бюджету та надзвичайні заходи контролю за

дефіцитом федерального бюджету". Відповідно до імен авторів проекту закону

він має назву "Закон Гремма—Гудмена—Холлінгса". Суть його у чіткому

контролі за постійним зниженням граничних розмірів дефіциту бюджету з тим,

щоб протягом певного відрізку часу звести його до нуля і в подальшому

затверджувати збалансований бюджет. Проведення цих заходів спирається на

підвищення ефективності виробництва, його інтенсифікацію за рахунок

упровадження передових технологій і через них — забезпечення зростання

доходів. Причому скорочення дефіциту бюджету можливе лише за рахунок

чіткого визнання усіма учасниками державного господарства необхідності

додержання системних заходів з економії бюджетних коштів, порівняння

видатків з доходами з метою їх збалансування.

В українській економіці досягнуто певних позитивних зрушень, до яких

насамперед відноситься утримання національної валюти — гривні на належному

рівні по відношенню валют як першої, так і другої категорії, що дозволило

монетарними методами зупинити інфляційні процеси. Однак ще залишаються

невирішеними проблеми неплатежів, триває спад виробництва і як результат

невиконання доходів бюджету, великий відсоток витрат бюджету у ВВП як

показник стану економіки (виробництво товарів і надання послуг та одержання

доходів від їх реалізації і витрат на їх виробництво), тобто ВВП є

величиною створеної доданої вартості як у виробничій, так і в невиробничій

сферах економіки та відображається у вигляді доходів і їх використанні.

За досліджуваний період (1992—1997 рр.) ВВП у реальному вимірі не

досяг запланованих темпів зростання основних економічних показників

України. Так, реальна величина ВВП за період з 1992 по 1997 рр. не

перевищувала 90%, і тільки 1997 р. надав змогу на кілька відсотків

перевищити цей рубіж, але виробництво товарів народного споживання так і не

досягло показників 1992 р. (90,6%). Водночас виробництво ТНС дає значну

частку доходів бюджету, що разом із збільшенням справжньої кількості

безробітних та необхідності збільшення витрат на утримання соціально-

культурних установ (підвищення плати за електроенергію, паливо, тепло й

ін.) зумовило зростання у відсотках до ВВП витрат зведеного бюджету України

із 38,4% у 1992 р, до 52,4% у 1994 р. Здійснені заходи по скороченню

видатків на утримання соціально-культурної сфери дали змогу зменшити ці

витрати до 44,6% у І995 р., до 42,5% у 1996 р. і у 1997 р. - орієнтовно до

40%.

На 1998 рік граничний розмір дефіциту бюджету (як державного, так і

зведеного) розрахункове становить 3,3% ВВП. Зменшення дефіциту бюджету по

відношенню до ВВП було б обґрунтовано за наявності зростання виробництва,

доходів ВВП і відповідно зведеного бюджету.

За результатами досліджень, фактично має місце постійне зниження

реального ВВП до попередніх років: у 1992 р. до 1991 р. — на 9,9%; у 1993

р. до 1992 р. — на 14,2%, у 1995 р. до 1994 р. — на 11,8%. Аналогічно до

зменшення реального ВВП зменшуються видатки зведеного бюджету. Так,

зведений бюджет на 1998 р. затверджений по видатках на 1,5% менше від

затверджених видатків у зведеному бюджеті на 1997 р., при цьому

затверджений дефіцит державного бюджету на 1998 р. становить 13.,8% його

видатків.

На відміну від раніше чинного порядку визначення погашення дефіциту

бюджету за рахунок емісії чи кредиту НБУ, реалізації цінних паперів та

зовнішніх джерел фінансування, визначено вперше на 1998 р. джерелом

фінансування внутрішнє фінансування та зовнішнє фінансування, що зумовлює

зростання як державного внутрішнього боргу, так і державних зовнішніх

запозичень, хоча вони і здійснюються в установлених граничних розмірах. У

свою чергу, прослідкується стійка тенденція до збільшення загальної суми як

внутрішнього боргу, так і зовнішніх запозичень, які в основному йдуть на

погашення заборгованості перед зарубіжними постачальниками електроенергії,

газу, нафти, нафтопродуктів та інших товарів.

Вихід із цього становища у тому, щоб на першому етапі розвитку

інфляційних процесів в Україні використати бюджетний дефіцит, як і

державний борг, на забезпечення фінансування першочергових заходів щодо

приборкання інфляції.

Введення національної валюти — гривні (твердих грошей) давало змогу на

певному етапі зосередити всі наявні фінансові ресурси на впровадження

відтворювальних процесів у виробництві за рахунок його оновлення,

модернізації та виробництва конкурентоспроможних товарів, насамперед

товарів легкої та харчової промисловості.

У жорстких умовах дефіциту бюджету регіони України розробляють і

втілюють у життя проекти економічного розвитку регіонів, але їх ініціатива

стримується централізацією бюджету. Це чітко прослідкується на прикладі

затвердження державного бюджету на 1998 р., згідно з яким, як і в 1997 р.,

до державного бюджету в повному обсязі зараховуються податок на додану

вартість, акцизний збір та інші дохідні джерела. Декларовані законом про

місцеве самоврядування положення у дійсності через бюджет ставлять регіони

на коліна, тому що згідно зі ст. 10 Закону "Про державний бюджет України на

1998 рік" усі вони, за винятком Дніпропетровської, Донецької, Полтавської,

Харківської областей та м. Києва, повинні оббивати пороги Міністерства

фінансів України та Державного казначейства з проханням надати їм дотації,

затверджені цією статтею, на фінансування видатків, що не покриваються

власними та закріпленими доходами. Такі дії законодавців відбивають

заінтересованість регіонів у покращанні їхнього економічного стану, зокрема

у виробництві податкоємних товарів, що не стимулює економічного розвитку

областей і України в цілому.

ДЕРЖАВНИЙ БОРГ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

Останніми роками у фінансовій системі України суттєву роль почали

відігравати державні позики, що застосовувалися як метод мобілізації

грошових ресурсів до державного бюджету, інструмент регулювання грошово-

кредитної сфери й платіжного балансу країни. Державний борг є невід'ємною і

важливою складовою державних фінансів. Під державним боргом розуміють

непогашену основну суму безумовних фінансових зобов'язань держави, що

виникають унаслідок державного запозичення і державних гарантій, які

набирають чинності, перед суб'єктами права у грошовій формі. Державний борг

— об'єктивне економічне явище, зумовлене залученням державою додаткових

фінансових ресурсів на умовах кредиту для забезпечення реалізації функцій і

завдань, покладених на неї.

Погляди представників різних наукових шкіл щодо впливу державного

боргу на економіку держави й добробут населення мають ілюралістичний

характер. Так, А. Сміт у своїй праці "Дослідження про природу і причини

багатства народів" наголошував, що зростання державного боргу може

спричинити банкрутство держави як позичальника. Д. Рікардо вважав, що

державний борг призводить до відпливу капіталу, а дефіцитне фінансування

скорочує приватні заощадження. Досить категорично про державні запозичення

висловлювалися такі відомі вчені, як Ж.-Б. Сей, Т. Мальтус, Р. Масгрейв, Е.

Меаде, Ф. Модільяні та інші.

Посідаючи односторонню позицію щодо державного кредиту, яка

проявляється у повному його неприйнятті або необґрунтованому схваленні, не

варто абсолютизувати ту чи іншу точку зору. На цьому етапі серед

українських економістів І науковців переважають негативні погляди на

залучення державою зовнішніх фінансових ресурсів. На нашу думку, слід

детальніше зупинитися та актуалізувати питання впливу державного боргу на

економічне зростання держави.

В економічній теорії ще в XIX столітті сформувався напрям економічної

думки, що надавав великого значення позиковому фінансуванню у стимулюванні

економічного розвитку. Це — вчення Дітцеля і Вагнера про "об'єктивно

зумовлені принципи покриття", розвиток класичною школою поняття

компенсаційного бюджету, обґрунтування кейнсіанським напрямом необхідності

дефіцитного фінансування з метою стимулювання сукупного попиту.

Важливим аргументом на користь державних позик є те, що державне

запозичення під час економічних спадів слугує цілям стабілізації економіки,

бо перешкоджає різкому падінню сукупного попиту. Позитивний вплив дефіцитно-

фінансових видатків посилюється дією ефекту мультиплікатора: зростання

державних видатків викликає кількаразове зростання сукупних витрат, а отже,

й обсягу ВВП.

Можливість значного нарощування державного боргу з метою стабілізації

: економіки визнається, зокрема, кейнсіанською школою. При цьому її

представники зазначають, що наростання державного боргу не загрозливе,

оскільки борг частково може погашатися після подолання кризових явиш. Так,

вступ економіки в стадію піднесення супроводжується зростанням податкових

надходжень, а державні витрати за проведення економічно обґрунтованої

політики мають зменшуватися. Надлишок бюджету, що виникає на цій основі,

має спрямовуватися на погашення боргів, які виникли під час кризи.

Один із методів стимулювання сукупного попиту під час економічних

спадів кейнсіанці вбачають у випуску державних позик із метою фінансування

виробничих інвестицій. Вони обґрунтовують це таким чином: кризовий стан

економіки характеризується низьким рівнем інвестиційної активності під

впливом несприятливого економічного оточення. Тому, як правило, виникає

надлишок приватних заощаджень над приватними інвестиціями. Таке перевищення

приватних заощаджень дуже небажане, бо створює недостатність сукупних

витрат стосовно внутрішнього виробництва, що через деякий час викликає

падіння ВВП. Для запобігання таким процесам держава може абсорбувати

заощадження, які використані приватними підприємствами, та витрачати їх на

інвестиційні цілі.

Проте залучення державних позик для фінансування капітальних вкладень

може застосовуватися і за нормальних умов суспільного відтворення.

Реалізація інвестиційних проектів за участю держави сприяє задоволенню

суспільних потреб, економічному зростанню І водночас має забезпечувати

повернення позикових коштів, залучених на їх фінансування.

Іншим механізмом впливу державних позик на економічний розвиток є

збільшення зайнятості виробничих факторів. В економіці, яка

характеризується неповною зайнятістю виробничих факторів, додаткові

державні видатки, фінансовані позиками, дають поштовх внутрішньому

виробництву, що, в свою чергу, сприяє повнішому завантаженню матеріальних

факторів виробництва й підвищенню рівня зайнятості.

Важливо також зазначити, що, допускаючи бюджетний дефіцит, держава

стимулює внутрішнє виробництво через підтримання сукупного попиту. Адже

дефіцит бюджету є елементом сукупного попиту, тому скорочення дефіциту або

балансування бюджету веде до скорочення внутрішнього попиту. А таке

скорочення макропопиту дуже небажане, оскільки має мультиплікативний ефект:

спад виробництва веде до зменшення зайнятості й падіння попиту на товари

виробничого призначення. Це знижує споживчі витрати домашніх господарств та

інвестиційні витрати підприємств, що, в свою чергу, ще більше обмежує

макропопит.

Стимулювальний вплив на розвиток економіки має залучення зовнішніх

позик, оскільки в реальних термінах означає надходження додаткових

ресурсів, що можуть дати поштовх економічному зростанню.

Зовнішня заборгованість, зокрема, дає змогу країні здійснювати більші

сукупні витрати, ніж вироблений національний дохід. У макроекономічному

аналізі відомі такі рівняння:

NDI - А = -dFD,

де NDI — національний дохід;

А — сукупні витрати;

-dFD — приріст зовнішньої заборгованості.

За таких умов завдяки зовнішньому запозиченню виникає можливість

прискорений темпів зростання національного доходу країни за рахунок

можливих додаткових інвестицій:

S - I = -dFD,

де S — внутрішні заощадження;

І - Інвестиції.

Якщо можливості збільшення внутрішніх заощаджень за перехідної

економіки обмежені мінімально необхідним рівнем споживання, то саме

зовнішнє фінансування стає важливим джерелом інвестування в економіку. У

платіжному балансі ці процеси виражаються таким співвідношенням:

СА = - dFD + dR,

де СА — сальдо поточного рахунка;

dR — накопичення чистих міжнародних резервів.

Зазначена рівність свідчить про те, що від'ємне сальдо поточного

рахунка може фінансуватися чи то нарощуванням зовнішнього боргу, чи то

зменшенням міжнародних резервів.

Оскільки мета забезпечення стабільності національної валюти не

допускає зменшення офіційних валютних резервів, то інтенсифікація імпорту

капітальних товарів, що необхідна для забезпечення економічного зростання,

та імпорту споживчих товарів із метою недопущення падіння споживання,

пропорційного скороченню виробництва, часто спирається на зростання

зовнішньої заборгованості країни.

Наведену вище рівність можна подати так:

СА + dFD = dR.

Джерелом приросту міжнародних резервів є або позитивне сальдо

поточного рахунка платіжного балансу, або приріст зовнішньої

заборгованості. Оскільки можливості швидкого нарощування експорту в

середньостроковому періоді обмежені зовнішньою конкурентоспроможністю

країни, а зростання імпорту необхідне для оновлення технологічної бази

виробництва, то накопичення міжнародних резервів як важливої складової

політики стабілізації у багатьох випадках фінансується за рахунок зовнішніх

кредитів і позик.

По суті, залучення зовнішніх фінансових ресурсів дає змогу державі

вийти за межі замкненого кола: слабкий динамізм економічного розвитку —

недостатність національних заощаджень — звужене відтворення суспільного

виробництва — нагромадження кризових явищ в економіці.

Для аналізу ситуації у сфері державних фінансів часто застосовують

таку рівність:

D = dID + dNCg + dFD,

де D — дефіцит державного бюджету;

dID — внутрішні державні позики;

dNCg — кредити Центрального банку уряду;

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5