Відношення українців до географічного середовища в міфах стародавніх слов’ян

Жіночі божества Рожаниці були пов`язані з народженням і мали таємний зв`язок із зірками. Душа людини уявлялася як іскра небесного вогню - зірка, яку Бог запалює при народженні дитини і гасить, коли людина помирає.

Роду і Рожаницям приносили жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші (куті). Перед вживанням ритуальної страви куті, на Різдво (Родздво), батько кидає першу ложку вгору в святий куток - покуть. Цей звичай побутує і досі в Україні. Походження ж його глибоко архаїчне і означає саме принесення жертви Роду і Рожаніцям, яке в давнину здійснював волхв або жрець. Батько родини ототожнювався зі служителем культу.

Культ Роду розвинувся, вірогідно, за часів патріархату (епоха бронзи), в той час, як Рожаниці, що виникли в матріархаті, вже втілилися в образи Лади та її доньки Лелі. Отже, логічно припустити, що Рожаниці - Богині плодючості - виникли у наших предків раніше чоловічого божества Роду.

Зображувалися Рожаниці у вигляді пари (як близнюки), що вважалося ознакою найвищої плодючості і святості. Рожаниці (або мати Лада і дочка Леля) в народі ототожнювалися з сузір`ями Великої та Малої Ведмедиць.

Сварог, Прабог, владика світу, батько українського олімпу. Назва Бога походить від давньоіндійського сварга, що означає небо, вхід у небо. Від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші Боги - Сварожичі. Деякі вчені схильні вважати Сварога не окремим божеством, а цілим зодіакальним пантеоном, або сонячним роком. Культ Сварога зародився, на межі бронзового і залізного віків. Його знали вже кіммерійці і скіфи-орачі. В Україні поширені назви з коренем Свар - на значній території: Свароме на Київщині, село Саварка на Росі, село Сваричів на Івано-Франківщині та багато ін.

На небосхилі Сварогові відповідав Плуг (сузір`я Оріона), яке пов`язують зі скіфською легендою про небесні дари, яки впали перед трьома синами Таргітая (серед них був плуг). В Україні залишком ритуального вшанування плуга є новорічні обходи хат з плугом, покладання плуга під різдвяним столом тощо. За легендами, які передають наші літописи, Сварог - Бог ковальства і шлюбу, що викував золотий плуг і золоту обручку, які так широко оспівуються в колядках, щедрівках, веснянках, жниварських піснях українців.

Дажбог. Сонячний Бог, якому поклонявся весь слов`янський світ, має прозору назву: даждь - "дай" і бог - "багатство", тобто дослівно Даждьбог - "податель" добра багатства. Найархаїчніші обряди і молитви до Дажбога пов`язані з проханням багатого врожаю. Під час жнив жрець підіймав над головою чашу, наповнену зерном, і проказував молитву: "Господи, ти, котрий звернень до Дажбога було пов`язані саме з хліборобськими обрядами.

Хорс. Йому поклонялися південні племена, вірогідно ще роксолани, які вшановували Хорса так само, як поляни Дажбога. Як і Дажбогові, Хорсу приносили жертви у вигляді хлібних виробів: паляниць, медяників, калачів, калити. В Україні досі поширені ритуальні коржі, які нині вже втратили давнє значення обрядової їжі і вживаються як повсякденна страва. Слово "корж" співзвучне з іменем Хорса, воно давнього індоєвропейського походження і означає "коло".

Перун. Володар блискавок і грому, покровитель воїнів X ст. Все більше заступає Сварога. слово перун існує в українських діалектах як синонім блискавки і грому, наприклад у Карпатах кажуть: " Бодай тя Перун вдарив".

Цей Бог також залишив на нашій землі чимало географічних назв: Перунова рінь (на Дніпрі), село Перунове, урочище Перуни (на Черкащині).

Стрибог. Бог - родоначальник всіх вітрів. Хоча, незважаючи на всю суворість вітру, він був не тільки творцем негоди, алей творцем музичних мелодій. Адже саме "подих вітру" - дихання, дмухання в найпростіші музичні інструменти (сопілка, дудка, ріжки) - створювало музику.

Пізніше Стрибог отримав назву Пзвізда або Посвистача, що означало покровителя погоди. Йому молилися, щоб дав добру погоду на врожай, на свято тощо.

Велес (Волос). Це один з найстаріших Богів. Що вважався Богом достатку. Відома його друга назва "скотій бог", що стає зрозумілою, якщо врахувати, що скот у давнину вважався символом багатства взагалі. Крім того Велес був опікуном купецтва, торгівлі, як римський Меркурій.

Новорічні обряди донесли до нас відгомін колишніх "волових свят" - вивернуті кожухи на учасниках ритуального карнавалу символізують багатство: "Будь багатий, як кожух волохатий" - бажають на Різдво й на весіллі

З ім`ям Велеса (Волоса) пов`язана назва зодіакального сузір`я Волосожар (Тілець), яке означає "небо Волоса".

Мокоша. Мокоша пов`язана з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням та ін. Їй приносили жертву у вигляді снопів льону, вишитих рушників. Мокоша вірогідно була близькою до Рожаниць (Дів Життя), покровителькою пологів, захисницею породіль.

Походження Мокоші дуже давнє: як і більшість жіночих богінь, вона була відома ще за трипільської доби. В образі Мокоші бачимо відгомін стародавнього культу Великої Богині-Матері.

Мокоша походить від ще давнішого культу води - Богині Дани. Слово Дана уже в скіфо-сарматський період перестало бути ім`ям Богіні, а стало позначати просто річку. Таке ж значення має й слово дон ("вода", "ріка") або дунай - назви українських річок, оспіваних у багатьох піснях. Якщо Дана залишила своє ім`я в назвах річок, то Мокоша переважно в назвах поселень: Макошине на Чернігівщині, Мокошин у Чехії. Подібні назви існують у всіх слов`янських народів.

Купайло. Бог літнього сонця. Купальське вогнище запалювалося від "живого вогню", добутого тертям двох шматків дерева, і символізувало небесний сонячний вогонь, який запалює кохання в серцях парубків і дівчат, парує їх у цю чарівну ніч.

Ярило. Божество близьке за своєю сутністю до Купайла, тільки діє навесні. Бог любові й пристрасті, весняного розквіту природи, Ярило вважається символом плодючості. Це чоловічий символ запліднюючої сили. Свято Ярила близьке до купальського ще й тому, що під час його святкування парубки викрадали собі дружин.

Крім головних Богів українського пантеону, існувало ще багато різних духів та демонів. Вони належать до нижчих рівнів міфологічної системи. Якщо Боги в ієрархії займають високе місце, як вияв духовної сили, то духи й демони пов`язані переважно з людиною, її тілом і життєвим простором.

В українській міфології не існує духів злих чи добрих, адже добро і зло, яке приносять духи, визначається не стільки природою самих духів, скільки їхньою роллю в даній ситуації. Тому наші предки приносили жертви різним духам, які могли чинити зло, щоб задобрити їх відвернути від себе небажані події чи явища.

Домовик - образ, що походить, вірогідно, від культу предка і домашнього вогнища. Недаром він живе за піччю або під порогом хати. Домовик невидимий, але іноді він показується маленьким дітям. Його перевозять у нову хату, щоб охороняв родину.

Лісовик - дух лісу, дикий чоловік, пастух, який випасає лісову худобу. Тому справжні пастухи укладають з Лісовиком угоду, приносячи йому жертву у вигляді яйця або печива із житнього борошна, яку кладуть на лісовому перехресті чи на галявині. Тоді худобу не будуть забирати дикі звірі. Пізнати лісовика можна з того, що він при всій схожості з чоловіком не має тіні.

Водяник - втілення водяної стихії в образі водяного царя. Уявлявся в образі старого довгобородого діла, який панує над Русалками.

Русалки - це переважно духи померлих дівчат, які пішли з життя передчасно. У найдавніших українських міфах простежується певний зв`язок русалок з культом рослин. Назва походить від давніх поминальних обрядів слов`ян русалій. Свято Трійці є поминальним тижнем, коли приносять їм жертви. Жінки прив`язують на дерева шматки полотна, дівчата вішають вінки.

Найбільше залишків міфологічних сюжетів українці зберегли в своїх обрядах, звичаях: колядках, щедрівках, веснянках, купальських піснях, замовленнях тощо.

Шанування дерев бере свій початок з сивої давнини, коли наші предки поклонялися деревам, як Богам. У народовір`ї дуб вважався деревом Перуна, нині його шанують за міцність, красу, довговічність. Верба символізує Прадерево життя, так само, як Чумацький шлях. Недаремно верби завжди садили обабіч шляхів, за космогонічними уявленнями народу наша Галактика є початком утворення Всесвіту - берегом космічного океану. Липа - присвячувалася матері-Воді, береза присвячувалась Ладі, клен - Полелю. Калина символізувала свято Коляди, Різдва світу. Наруга над нею вкривала людину ганьбою, так само, як убивство лелеки. Вишня - одне з найстаріших дерев в Україні. Вона присвячувалася найвищим Богам народовір`я (саме Новий рік - свято Прабога Сварога). Назву вишня слід розуміти як "божественне дерево". Ясень - чоловіче дерево, адже з його деревини робили озброєння воїнів ще за скіфської доби. Клен найбільше використовувався на виготовлення музичних інструментів: сопілок, гуслів, скрипок. В Карпатах паляниці випікали на кленових листях і садовили в піч на кленовій лопаті. Явір (різновид клена) в Україні вважається символом смутку, його садять на могилі вбитого козака, розлучених закоханих: "Посадили над козаком явір та ялину, а в головах у дівчини - червону калину". Горобина - в Україні широко використовувалась. За кількістю горобини могли передбачити, якою буде зима: якщо ягід було багато, чекали холодної сніжної зими. Як оберег ії садили біля хати, на Купайла гілочки горобини чіпляли на кожні двері, щоб уберегтися від злих духів та хвороб. Терен відомий в Україні понад дві тисячі років. Він є одним із прародичів садової сливи: вже на початку нашої ери, схрестивши терентз аличою, наші предки вирощували сливи. Одна з порід терну - диптам - отримала назву "неопалимої купини". В перекладі з церковнослов`янської купина означає "кущ". Цей терновий кущ виділяє своєрідні ефірні пари, які можуть горіти, проте самої рослини вогонь не торкається. Вважалося, що з неопалимої купини виходить Бог, щоб показати людям істину. Береза завдяки своїй білій корі стала символом чистоти, дівочої ніжності. Вона також вважалась оберегом від злих духів, тому її часто садили біля хати, щоб милувала і захищала садибу. Широко використовувалась кора берези - береста - для "берестяних грамот". Бересту знімали так, щоб не пошкодити самого дерева, адже місця, де був знятий тонкий шар кори, мають властивість нарощувати нову кору.

Рослини служили людині ще в далекі часи, віддалені від нас на кілька тисячоліть. Лікувальні властивості квітів, трав, плодів знали скіфські лікарі. Квіти використовували не тільки з практичною метою, але й задля краси, до якої здавна були небайдужими в Україні. Квітник був і залишився неодмінною частиною садиби українця. Де можна побачити мальву усіх відтінків, пахучі яскраві чорнобривці, жовтогарячі нагідки, червону руту, барвінок й любисток, м`яту і матіолу. Квіти відомі здавна вважаються священими. Так вважається, що червона рута, барвінок і любисток садять дівчата, щоб бути завжди коханими і бажаними, а молодиці - щоб була міцною родина. Мак - є оберегом. Його насінням, освяченим на свято Маковея, обсипають садибу, людей і хуту. Мак вплітають у віночки дівчата, вишивають на сорочках та рушниках". [3] Наськільки зруйнована геосоціокультура українського соціуму, що рослини - обереги потрапляють у заборонені наркотичні засоби, які несуть горе і біль втрат.

Те, що квіти зображалися на предметах повсякденного вжитку, може бути переконливим доказом того, що красиві рослини вирощували на своїх садибах ще наші давні предки.

"Втім і сьогодні в деяких острівцях архаїчного народного побуту зберігаються різноманітні табу, тобто заборони на зрубування певного виду кущів та дерев, повір`я та притчі, які ми часто називаємо "забобонами". І справді, упродовж останніх десятиліть ми були вільні від "забобонів": вказували річкам, куди їм текти, затоплювали рукотворними морями святині нашої козацької історії і взагалі "перетворювали" природу, брали від неї все, залишаючи натомість пересохлі джерела так нафтохімічний перегар. Чи не тому ми по-варварському збиткувалися з природи, що забули заповіти, оті самі "забобони" предків? Можливо, "забували" їх тому, що то був голос народної совісті, який не ув`язувався з широкомасштабними програмами хімізації, меліорації та іншої руйнації? Йдеться не про технічний прогрес, який сам по собі здатний нести людям добро, благо, а про те, що під виглядом технічного прогресу у страхітливих масштабах здійснювалися заходи, які призвели суспільство, націю до екологічної катастрофи.

У наших долях переплелися прадавня духовна культура і проблеми сьогодення. Бо висохли і зміліли не тільки земні ріки, а й джерела духовності, і ніяка заміна їх масовою, а то й псевдокультурою не компенсує цієї величезної втрати. Тільки повернення до першовитоків народного життя, виховання прийдешніх поколінь у річищі шаноби до природи, яке прокладали наші далекі предки, здатне відновити рівновагу людини та довкілля. Ось чому актуальною проблемою стає відображення вже на новому грунті давнього світосприймання, яке не дозволяло вже тоді перетворювати оази культури на пустелі.

Міфологічні витоки культури не втратили своєї актуальності донині, адже з виникненням нових культурних архетипів старі не зникають безслідно, а співіснують уже в іншій іпостасі". [8]

Необхідність відродження геосоціокультури у сучасних українців.

Ставлення до рослинного і тваринного світу, до води і землі було мірилом людської порядності, високої культури і моралі. В ті часи природні багатства рівно оберігалися і примножалися. Зараз частіше можно спостерігати прагнення людини поліпшити природу навколо себе, але відсутність геокультури приводе к негативним наслідкам. Засадження паркових ландшафтів міст, селищ рослинами не притаманними для лісостеповій або степовій зонам України. Наприклад: використання приватними підпріємцями в ландшафтному оформленні своїх фірм такої рослини, як Айлант Найвищий " (Ailanthus altissimo) родина його Китай, висотою до 30 м з широкою верхівкою, квіти зеленовато-жовті з неприємним запахом. Дерево стійке до посухи, невимогливе до грунту, швидко росте, але поширюється насінням і кореневими пагонами" [10], тобто знищує другі породи рослин навколо себе. Таким чином господар для швидкої прикраси садиби фірми використовує рослину, яка в майбутньому змінить знов ландшафт зелених насаджень степів. Як у 30-ті роки посадкі робінії лжеакації замінили дуби, клени, в`язи, ясені. Зрозуміло, що вирощування дубів, кленів, в’язів, ясенів потребують більше часу і головне любові. Наші українські поселення завжди відокремлювались гарними садибами з вишень, абрикосів, яблунь, груш і т. і. Або калини, бузка, шипшини.

Великий простір степів спонукав людину у відокремлені свого дому деревами і вирощуванні їх як своїх помічників від спеки, від вітру і голоду. Українці з давніх давен займалися садівництвом (чоловіки), городництвом (жінки), вирощуванням хліба і скотарством. Це стверджують археологічні знахідки.

Сучасна молодь знаходиться дуже в важкому фізичному та духовному стані і батьки в розпачі, бо не бачать виходу з цього становища. Але вихід дуже простий і можливий у виконанні - звернути увагу на знання більш не східних культур Японії або Китая, а своїх українських коренів. Так на багато зрозумілий й доступний до нашого розуміння зоряний праукраїнський календар - "Коло Свароже", який реконструювали наші вчені. Наприклад варіант Г. Лозко: "Календар цей напрочуд стрункий, симетричний: 4 пори року, 4 найбільші сонячні свята, що відповідають кожній з чотирьох сонячних фаз (сонцестояння і рівнодення). Якщо рік уявляти у вигляді кола, то вгорі його буде Різдвяний цикл (Коляда); провівши від нього вертикаль, ми позначимо літній Купальський цикл; по горизонталі - весняний Великодній цикл і осіннє велике Свято Врожаю,. На цей графічний хрест накладемо ще один косий хрест, щоб утворилась восьмипроменева зірка: так ми позначимо інші симетричні свята. Це весняно - зимовий Колодій (Масляна) і літньо-осінні Боги-Спаси, весняно-літній Зільник (Трійця) і осінньо-зимова (Каліта). Графічним символом українського календаря може бути восьмипроменевий хрест, або зірка, зображення якого є на кожній апсиді Софійського собору в Києві". [3]

"Спостереження народу за явищами природи, порами року, рослинним і тваринним світом тощо відображають глибину народного мислення, проникнення у сутність речей, подій, прогнозування на майбутнє" - так висловлюються П.Р. Ігнатенко і Ю.Д. Руденко в своєї книзі "Народознавство у школі". В якої вони доказують необхідність поєднання наукової і народної педагогіки у вихованні майбутніх українців. "Завдяки пізнанню міфологічних творів про водяних, лісових, лугових і степових русалок (мавок), різноманітних вірувань народу учні проймаються любов”ю рідної землі, природи, бабусь і дідусів - творців історії свого народу". [11] Таким чином започатковується відродження географічної культури українського етносу.

"Смисл національно - культурного відродження полягає швидше в збудженні творчого потенціалу нації, її соціально-культурної активності, консолідації, у відтворенні її національного духу. Проте якщо нація розділена на "захід" і "схід", на "південь" і "північ", на "російськомовне" та "україномовне" населення, як це історично склалося в Україні, то вимагати негайного відродження українського національного духу означає реально поглиблювати розкол. Для консолідації нації, відтворення її національного духу потрібні осмислення і переживання історичного шляху народу, причому не окремих його відтинків, нерідко гіперболізованих під впливом тієї чи тієї кон`юнктури, а всього історичного шляху.

Отже, минуле не можна розглядати як позитивну чи негативну альтернативу нинішньому дню, його слід сприймати таким, яким воно було насправді, долаючи той глибокий провінціалізм, що вкорінився у сучасній національній свідомості.

Дехто вважає, що досить нам відродити колядки, веснянки, давні ритуали й обряди, як одразу автоматично відродиться український національний дух. Але це марні сподівання. У такий спосіб, особливо якщо це здійснюватиметься під адміністративним тиском, ми тільки закріпимо свій провінціалізм, породжений комплексом неповноцінності і меншовартості,що й викликає в декого "коротке замикання" на своїй національній приналежності.

Найефективнішими для зближення та органічного злиття мови національної культури і мов народу є неадміністративні методи. Якщо ми справді хочемо, щоб культура відіграла роль духовного каталізатора національного відродження нашої держави, то передусім мусимо терпляче й тактовно ставитися до усталених регіональних традицій, не навішуючи образливих ярликів та звинувачень на адресу населення цілих регіонів, в середовищі якого саме поняття української культури часто ототожнюється не з її мовою, не з духовною історією народу, а з найбільш кричущими і, на жаль, не кращими зразками національно-культурних стереотипів. Звідси й прояви взаємної агресивності на побутовому рівні, що за негнучкої національно-культурної політики можуть призвести до конфронтації.

Складною й суперечливою є мовна ситуація в галузі освіти. З одного боку, є чимало директив щодо "негайного" і "суцільного" переходу на викладання державною мовою, а з іншого - бракує сучасних підручників та навчально-методичної літератури, а спроба їх створення нерідко наштовхується на нестримане бажання одразу надати їм повноти, вичерпності й відповідної методологічної бази. Проте тільки у про цесі творчих пошуків, у практиці навчально-виховного процесу можна коригувати і методологічну недосконалість, і фактичні неточності навчально-методичної літератури нової генерації. Спроби ж замінити таку літературу творами, значно віддаленими від нас у часі, можуть дати тільки тимчасовий, скороминущий результат.

Слід зважити на те, що далеко не в усіх регіонах України студенти та школярі психологічно підготовлені до сприйняття державної мови викладання, а ця проблема ще не дістала справді наукового розв`язання.

Гуманізація і гуманітаризація освіти, подолання її кризи, зумовленої загальною соціально-економічною ситуацією, та наслідків нівелювання особистості у недавньому минулому, глибокого провінціалізму, що вкорінився у свідомості багатьох поколінь під впливом жорстоко централізованої політики, є неодмінними умовами загального покращання мовної ситуації в Україні. Не менш принципове значення має подальша розробка орієнтирів стосовно того, що саме із культурної спадщини нашого народу сприяє піднесенню національної самосвідомості та відродженню його духовних підвалин". [8]

Географи у 80-и роки почали звертати увагу суспільства на необхідність визнать, що "сучасна географія, как фундаментальная наука - одна из всех наук о Земле всесторонне интегрирует научное знание о природе, хозяйстве и населении различных регионов и всей Земли в целом и в их взаимодействии". [12] Можна сказати, що історія розвитку українського етносу відображена на географічній карті України, тільки потрібно навчитися їх читати. Зараз в нашому суспільстві практично одиниці можуть це робити. Г. Лозко відмічає "Пам`ять народу протягом багатьох віків зберігала назви поселень етнонімного походження. Таких назв в Україні тисячі: Антопіль на Житомирщині (анти), Тиврів на Вінниччині (тиверці),. Роксолани на Одещині та багато ін. На жаль, чимало стародавніх назв були замінені нашими сучасниками штучними витворами на зразок Жовтневих, Первомайських, Комсомольських і подібних їм назв. Втрачається зв`язок поколінь, порушується традиція - назва відривається від суті, особливостей природи, населення, істотних ознак етносу". [3]

Таким чином потрібно розглянути систему освіти в цілому, щоб різні науки доповнювали одна одну і не руйнувалась цілісність географічної оболонки планети. Структура сприйняття повинна базуватися не на роздрібному вивченні світу, а укладається у гармонійну систему взаємодії і взаємозв`язків природи і людини. При таких умовах можливо відродження геосоціокультури населення України.

Список використаної літератури

1. Н. Бердяев, "Смысл истории". - М., 1990.

2. А.К. Бичко, "Теорія та історія світової і вітчизняної культури" (курс лекцій),- К., видав. "Либідь", 1993., С.389.

3. Г. Лозко, "Українське народознавство", К, Зодіак - ЕКО, 1995, с.54,172, 218

4. В.І. Вернадський, стаття "Декілька слів про ноосферу", 1944.

5. В.А. Чабаненко - професор, ЗДУ, /Матеріали науково-практичної конференції ”Традиції, соціальні цінності Запорозького козацтва і сучасна молодь” Культурний центр „ Хортиця”. 1996р. /

6. В.Л. Петрушенко, "Філософія", навч. посіб. - Львів, "Новий Світ" - 2006 С.506.

7. Є.М. Причепій, А. М Черній, Л.А. Чекаль, "Філософія"", підручник - К., АкадемВидав., 2006., С.592.

8. А.П. Могильний, "Культура і особистість": Монографія. - К., Вища шк., 2002., С.303.

9. Нечуй-Левицький І. "Світогляд українського народу", - К., 1992, С.5.

10.Н.Б. Гроздова, "Деревья, кустарники и лианы", М, Лесная промышленность, 1986, с.296.

11. П.Р. Ігнатенко і Ю.Д. Руденко"Народознавство у школі", К.; ТОВ. "Знання" УРСР, 1990, с.12.

12. Под редакцией академика И.П. Герасимова и профессора В.С. Преображенского "Основы конструктивной географии", М. 1986, с.7.

Страницы: 1, 2