Український мандрівний філософ Г. Сковорода

його радо вітали, скрізь він був бажаним гостем у тих, у кого він

зупинявся. Все його майно складали кілька книжок, серед яких була і Біблія

на єврейській мові. Він виховував дітей - адже це була його праця. Але й на

дорослих він також звертав свою увагу, бо думав, що дворянство та

духовенство повинні проводити боротьбу з релігійними забобонами. Сковорода

жив іноді у такий спосіб, що цілком не відповідало його настрою та думкам,

але робив це не тому, що любив їхні хиби, а задля того, щоб прикладом свого

життя довести їх до самопізнання, любові, до істини та огиди до злочинів.

Звичайно ж, він обирав собі місце для життя там, де йому подобалось. Він

рішуче цурався, навіть коли жив у поміщиків, того життя, яким вони жили, у

їхніх маєтках він утворював імунітет для себе. Сам Сковорода так говорив

про своє життя: "не орю убо, не сію, ні куплю дію, ні воїнствую, отвергаю ж

всякую житейскую печаль", - так він писав Ковалінському, що з приводу цього

зазначає: "Можна було життя Сковороди назвати життям."

Харків Сковорода дуже любив 1 часто відвідував його. Тут у нього був гурток

друзів, що дуже шанували його та його науку. Незадовго до смерті він

відвідав свого друга Ковалинського, що жив тоді у себе в селі Хотетові

Орловської губернії. Це була остання зустріч друзів. Помер він у селі Пан

Іванівці, Харківського повіту. Наказав поховати себе на високому місті біля

гаю.

Філософія Сковороди

Таким чином, Сковорода під час свого життя по пустелях останньої доби не

тільки не відійшов від життя, але, навпаки, був її активним культурним

діячем. З однієї сторони, він як філософ виявив велику творчість у галузі

культури, тобто утворював нові духовні скарби, а з другої - одночасно з цим

він був провідником своїх ідей у суспільстві, і в такий спосіб впливав на

громадське життя. В еволюції наукової творчості Сковороди розрізняють 3

етапи:

1. Ранній, присвячений ним розробці його внутрішнього самопізнання.

2. Діалоги про душевний мир, написані для громадянства, для пропаганди

свого вже певне встановленого власного самопізнання. 3. Богословські

трактати, присвячені розв'язанню проблеми Біблії. Усі ці 3 етапи пов'язані

один з одним, і філософія Сковороди є єдиною в своїй основі, бо свої

головні положення Сковорода висловлював в усіх працях не тільки філософсько-

богословських, але й літературних та навіть по листах. Еволюція поглядів

Сковороди існує і виявляється в їхньому поглибленні та у все більшому і

більшому визволенні їх від пануючої традиції, надто у галузі релігійній, бо

до його мандрівного життя розум його ще пробував у владі віри. Життя по

пустелях утворило для Сковороди оригінальні умови його науково-філософської

роботи.

Чи був Сковорода філософом, та як він розумів філософію? Філософія, як

визначав Склворода, головна мета людського життя, бо голова справ людських

є дух його -думки, серце; філософія прагне дати життя нашому духу,

лицарство - серцю, ясність - думкам, як голові всього. Біблія також навчає,

як облагородити людське серце. Тут у нього немов зливаються філософія і

релігія. Сковорода, релігійний мудрець,

був одночасно і філософом, бо за мету свого життя вважав лише відшукання

істини. Філософія Сковороди є не матеріалістичною, а ідеологічною.

Теоретична філософія Сковороди така. Є два начала -видиме та невидиме;

тлінне і вічне. Цими двома началами перейняте усе у всесвіті. Сковорода є

немов би дуалістом, але ці два начала мають у нього неоднакову вагу: перше

- субстанція, друге - атрибут. Цими началами перейняті всі три світи:

великий, або космос, що складається з багатьох інших (не тільки Земля, але

й інші планети, на яких також є мешканці): малий, або мікрокосмос, тобто

людина; третій - символічний світ, або Біблія. У великому та малому світах,

як навчав Сковорода, вигляд речі дав знати про заховану під ним форму або

вічний образ, так само і в символічному світі або Біблії, збір тварин

складав матерію (тобто тут Сковорода відкидав матерію), але над нею стоїть

начало вічності - це є образ або форма. Таким чином, у всесвіті є 2 світи

-невидимий та видимий, як яблуля та її тінь; вона стоїть нерухомо, а тінь

її' то збільшується, то зменшується, то народжується, то вмирає. Так у

природі, так у людині. У ній також 2 начала: старе та нове, тимчасове та

вічне, вони зливаються одне з одним, як тінь з деревом, але й у тлінному

відбивається нетлінне. У Біблії під матерією ховається вище духовне

розуміння (початок вічності, або Бог).

Але що Сковорода ставив у центрі всього світового життя? Не Бога, не світ,

а людину. У цьому полягає його глибокий і безстрашний антропологізм. Для

Сковороди джерелом розв'язання усього таємничого у житті є людина, тому що

усі запитання і таємниці світу скупчені у людині.

Світ і Бог не поза людиною, а власне у ній самій; людина знаходить у собі

Бога: пізнавши себе самого до самісінького кінця, кожна людина, незалежно

від її' віри, може знайти в собі початок вічності, тобто Бога. В основі

пізнання лежить самопізнання. Справжній чоловік і Бог, учив Сковорода, є

теж саме. Не відкидаючи ніяких наук, єдиною верховною наукою для всіх,

потрібною й універсальною, він визначав ту, яка торкається антропологізму,

тобто самопізнання людини, а саме філософію, бо без неї неможливе

найпотрібніше для всіх загальне благо - щастя.

Наука про людину тісно пов'язана у Сковороди з наукою про світ. Людина в

собі може мати і світ, і Бога. Вони пізнаються через людину. Ту

універсальну подвійність, яку філософ бачив у людині, він бачив і в

макрокосмосі - у великому світові. Увесь світ складається з двох натур -

видимої і невидимої. Видима натура не обмежена ні часом, ні простором. Так,

як і Дж. Бруно, Сковорода оповідає про незлічимі і заселені іншими планети.

Початком всього існуючого є Бог, творча сила, яким перейнята уся матерія.

Він єдиний, він усюди і ніде, немає ні початку, ні кінця, наш світ, усі

світи, коли вони без числа - це лише тінь вічного. Існування Бога для

Сковороди очевидне: не бачить цього - то є сліпота, не чути Бога -глухота,

а не говорити про нього - німота. Для того, щоб пізнати Бога, не потрібно

вимагати чуда, і не потрібно цікавитись деталями. Чуда вимагає той, хто не

вірить Богові.

Бог і людина пов'язані між собою особливо. Бог, якого Сковорода іноді

уявляв собі ще і механіком, що слідкує за великою машиною, з машини

складеної за всесвітом, явив і являє знак особливого промислу свого щодо

людини. Який Бог не є добрий механік, проте машина десь частенько чомусь

псується. Але це вже є винними самі люди. І через те світ, в якому ми

живемо, нехороший, це і за висловом Сковороди: '' море потопляющихся",

(країна, де лютує мор, тюрма, вогнище, танок божевільних). Так суворо

дивиться на світ Сковорода і, напевно, тут є багато дечого від чернецької

філософії, яку він слухав у академії. Не менш песимістично дивиться він і

на людське життя, зіпсоване самими людьми: це життя, на його думку ніщо

інше, як "сон турка опьяненного опием". А проте у цьому невіддаленому світі

люди рівні. Рівність людську Сковорода уявляв собі як систему повного водою

різного розміру посуду, поставленого один у другий. Оце й є "нерівна

рівність" Сковороди.

Завдяки тому, що люди знаходяться під особливим піклуванням Божим, Бог

дарував людині премудрість. Що таке ця премудрість -Сковорода напевно не

визначив. Найчастіше він казав, що це є "нечтось, що надає гармонії

всьому." Вона подібна до симетрії у фігурі; премудрість породила розум у

людині.

Людина народжується на світ без премудрості, але для неї метою життя є

єднання з премудрістю. Саме премудрість надає міцності людській громаді,

вона перетворює людину в справжню, істинну людську істоту.

Премудрість - це, наче мале зернятко, з якого виростає велике дерево, схожа

вона й на царя, що поселився у маленькій хатині, її одна присутність може

зробити речі божественними . Так і Біблія зробилась божественним світом

через премудрість. Символом цієї премудрості є голуб з маслиновою гілочкою.

Але найвищим представником премудрості є Христос, син Божий. Сковорода

вірив, що він народився від Діви Марії, хоча й рекомендував ніколи про це

особливо не роздумувати. Єднання з премудрістю-Христом і є мета людського

життя.

Сковорода дуже багато уваги приділяє Христові. Христос був для нього більше

якоюсь частиною премудрості, ніж реальною людиною. Про Христа він так

відгукуєтся: "Єдин єсть во веки непроницаем в самий центр сердца нашого й

души нашеся. Сей то єсть истинний человек, предвечному своєму Отцу

существом й силою равен, один во всех нас й во всяком целий..." В

останньому тексті Сковорода певніше говорить про Христа - реальну людину,

але часто він договорюється, що це і є сила премудрості, сила Божа, що

скрізь розлита. До речі, в останніх словах Сковороди є думка й про смерть,

але він наказує не боятись. А дальше про Христа - премудрість. Нічого

Христа шукати по Єрусалимах, даремно хреститися в нього в Йордані. Він є в

кожній людині, тільки там його можна відшукати. Не потрібно роздумувати, як

Христос мертвий воскресав, бо такій душі, що прагне чуда, не допоможе і те,

щоб вона сама чудо творила. Сковорода говорить, що Бог дав на допомогу

людині віру і надію, яка кріпить віру, вдержує людину при істині,

аналогічно як якор тримає корабель на місці. Віра є всім доступна, часто

Сковорода взиває її ще страхом Божим, бо крім цієї Божої віри, Божого

страху є віра пекельна, страх пекельний. Коли страх Божий чи віра веселить

серце людське, живить його, пекельна віра мордує і губить людину. І ця віра

визнає Бога й Божу премудрість, але своїми вчинками цурається єднання з

Богом. Сковорода надавав вірі великого значення, особливо у ранньому

періоді своєї діяльності. Єдність з Богом виявляє людина ще й обрядами та

церемоніями. Цей спосіб дозволяється, щоб тільки обряд був пов'язаний з

вірою, бо без неї все одно як без листків, без яблука. Сам по собі обряд

нічого не вартий, а без віри він є злом, шкодою для людини. Людина, яка

досягла премудрості, не потребує ніяких обрядів. Отже, він в деякій мірі

негативно відноситься до духовенства. І не дивно, що духовенство якраз

довго затримувало публікацію творів Сковороди - за "мисли, противние

священному писанию." Сковорода дуже негативно ставився до чернецтва,

говорячи, що немає нічого шкідливішого для людини, як зробитися монахом.

Етичні погляди. В. Білий, СТ.29-31.

Практична філософія Сковороди, його етика - це його проповідь щастя. Ця

частина його філософського світогляду пов'язана із теоретичною філософією,

але вона міцніше, ніж перша була зв'язана з життям. Довівши, що початком

світу є вічність, Сковорода прийшов до висновку, що усі повинні будувати

своє щастя на ньому, як на універсальному фундаменті, бо усе решта, на чому

його хочуть будувати (багатство, чини, здоров'я і т.д.) не міцне, не стале

і не є універсальним для усіх - і тоді щастя досягне кожний і це для нього

не буде важко. Тут Сковорода проводить думку Епікура, "що натура зробила

потрібне нетрудним, а трудне непотрібним." Що таке щастя?

Щастя є в нас самих, а не поза нами. Добившись до себе, пізнавши самого

себе, і ми знайдемо свій душевний спокій: веселе серце, що здобувається

мудрістю і добродійством, перше пояснить нам, що воно таке - звідсіля

виходить найважливіше значення у житті філософів -друга допоможе його

знайти. Щастя кожної людини залежить від того, щоб знайти, пізнавши себе,

свої здібності, які потрібно знайти в собі і відповідно їм вибрати для себе

діяльність: така діяльність буде корисною для суспільства і дасть людині

внутрішнє задоволення. Усі посади є гарними, якщо їх вибрано за

здібностями. Обираючи собі якусь професію якраз потрібно іти від

самопізнання. Якщо людина обрала собі професію не за своїми здібностями, то

хоча б півсвіту їй належало, вона не може бути щасливою. Отже, це

"несродное занятие" шкодить не тільки самій людині, а й всьому суспільству,

всій країні, руйнує мир, спокій, науку, мистецтво і т.д. Тому Сковорода

говорить: "Будь покірний своїй природі, за те берись, до чого здатний."

Загальний цей постулат, що "несродность" заваджає людському щастю,

Сковорода викладає ще в 4 тезах, що деталізують його. Щастю заважає ось що:

1. "Входить в несродную стать".

2. "Нести должность, природо противну".

3. "Обучаться, к чому не рожден."

4. "Дружить с теми, к кем не рожден." Той, хто пізнає себе, пізнає і Бога і

премудрість.

Для того, щоб легше прийти до щастя, треба людину виховувати з дитинства в

напрямку до цього. Справа такого виховання, хоча і почесна, але дуже важка.

Потрібно в дитині розвинути її природні здібності. Дитина повинна

народитись у здоровій етично сім'ї- і тоді такій дитині, родженій на добро,

не важко буде вже прищепити знання і етику. Тут головне зробить природа. А

наука вже сама народжується у природних здібностей. Виховувати дітей

повинні батьки. Суть виховання складається в тому, щоб дитину 1)

"благодарить", 2) "сохранить птенцеви младое здравие", 3) "благовоспитать й

научить благодарности."

"Благодарить" це зачить дати дитині поняття розуміння добра. Якщо цього не

буде, то ніяке виховання їй не допоможе. Це вже не буде справжнє виховання,

розвиток здібностей, закладених природою, а "обуздание".

Що ж до "благовиховання", то воно складається в тому , щоб розвинути оте

зароджене почуття добра - навчити вдячності, яка є основним завданням

виховання. Потрібно вселяти вихованцеві думку, що він є одиницею колективу,

громади, потрібно, щоб він був свідомий, що одиниця без громади - сирота.

Національний момент у вихованні, за Сковородою, зводиться до того, щоб

вихованець усвідомив себе представником певної нації. Виховання не мусить

бути багатим, а спасенним. Ні до чого тут знання іноземних мов, коли дитина

не знає вдячності.

Діти ж відносно батьків мусять пам'ятати: що батьки це є Божий портрет.

Потрібно шанувати і любити батьків. Хто батьків не шанує, той не шанує й

Бога.

А вихователь має пам'ятати, що він слуга природи, і він повинен бути таким,

що вже себе пізнав. Він повинен полегшити пошуки свого вихованця щодо

вибору професії. Правильним чином вихований учень буде готовий вступити на

шлях самопізнання, пройде його і потім з'єднається з Богом, досягне

справжнього блаженства.

Самопізнання має ще одне велике значення: воно дає можливість пізнати ще й

третій світ, третій елемент всесвіту - Біблію. Біблія завжди була

незвичайною книгою для Сковороди. Саме з Біблії і почалося формування

філософської системи Сковороди. Він її дуже добре знав, вільно цитував,

складав часто цілі симфонії із біблійних текстів. Біблія - є світ символів,

який відкривається тільки перед обраними. "Біблія -стріла, яка летить прямо

до Бога; подібна вона ще й до мудрої і

хазяйновитої людини, яка своєчасно запаслася зерном для посіву." - так

говорить про Біблію Сковорода. Той, хто сам себе вже пізав, повинен добре

пам'ятати, що Біблія - це світ символів і тому розуміти її дослівно не

можна. Кожне Біблійне слово має якесь приховане значення, яке буде

зрозумілим тільки тим, хто себе пізнав. Так робив іСковорода. Про Біблію як

книгу Сковорода вчив, що написана вона Мойсеєм. Поетична форма цього твору,

фігурально-символістичний стиль цієї книги і дали привід людям неглибоким

думати, що там оповідається про створення нашої планети. Правильно розуміти

Біблію дуже важко, і Сковорода рекомендує обрати собі у цій справі

наставника. Наставниками він вважає розумних людей і до них зараховує:

Василя Великого, Івана Златоустого, Григорія Назіанзина, Августина

Блаженного, Григорія Великого. Між наставником і учнем повинно бути

взаєморозуміння. Читати Біблію потрібно в міру, добре роздумуючи над кожним

словом. Така сама по собі філософська наука Сковороди- де філософія

поєднується з Богослов'ям в оригінальну, тільки Сковороді властиву

мудрість, заради якої ця людина все життя ходила між людьми, не сходячи з

дороги, а прямо йдучи за своєю ідеєю. Така гармонія життя і науки, слова й

діла була у Сковороди. Нехтуючи особистими користями, він все життя

присвятив своїй ідеї. Ця тверда, наче скеля, людина самостійно йшла своєю

дорогою і переможцем пройшла все своє життя.

Значення філософії Сковороди.

Дослідники Сковороди звичайно шукали джерела його філософії у закордонних

філософських системах, шукали за впливами заходу і дивувались, що у нього

якось не складається його філософія докупи ані з феноменалізмом Берклі, ані

з психологізмом Юма, ані не ідентична з монізмом Спінози. Такий дослідник

Сковороди, як Зеленогорський, намагався довести, що Сковорода це синтез

Платона, Арістотеля, Епікура, Філона та Лейбніца. Проте О. Єфременко

справедливо помітила, що Сковорода "сам себе предок, й син своего века."

І справді, Сковороду можна оцінювати і розуміти тільки як сина своєї епохи,

як продукт сучасної йому української дійсності і тільки в ній можна знайти

відповідь, хто такий Сковорода?

Яку ж філософію могло створити громадянство 18 ст? Дворянство не

потребувало ніякої філософії, тому що їм не потрібно було нею

виправдовувати своє панування. Буржуазія, що на заході створила свою

матеріалістичну філософію18 ст, на Україні була ще слабка, і тому не могла

створити своєї філософії. Селянство у той час було неграмотним, щоб

оформляти свою ідеологію боротьби у філософську систему. Але боротьба все-

таки наростала серед загостренних класових суперечок і домагалася свого

ідеологічного оформлення, яке вона знайшла у філософії Сковороди.

Філософія Сковороди, по-перше, опиралася на матеріалістичний світогляд

придушеної буржуазії, а саме своїм матеріалістичним пантеїзмом; а по-друге,

стояла на сектярській утопічності українського селянства своїм етичним

евдемонізмом та містичною формою викладу думки. Вона - вираз боротьби

подвійного пригнічення, підкорення і експлуатації, а через це й била своїми

моністичними поглядами одночасно і по матеріалістичній та дуалістичній

ідеології, що виправдовувала однаково існуючий на Україні громадянський

дуалізм, що виправдовувала подвійне панування і подвійне підкорення,

експлуатацію і насильство людини людиною, грабіж своєрідного дворянина і

наживу влізливого спекулянта з півночі.

Підведемо підсумок творчості Сковороди стосовно різних вчень та систем.

Щодо онтології, то Сковорода був ідеалістом-моністом. Дуалізм, що не раз

приписувався Сковороді, походить від неуважного читання тих його трактатів,

де він про це говорить. Гносеологія Сковороди виходила з його вчення про

людину. Людина є основою всякого пізнання. Початок будь-якого пізнання -

самопізнання людини. Таким чином, бачимо,що пізнання Сковорода виводив від

реального факту-людини. Космологічне вчення складається із біблійних байок.

Усе існуюче є результатом вічної волі до буття, закладеної в початку.

Теологія Сковороди, змішана з філософією, визнавала існування Бога як сили

розлитої природи. Далі Сковорода замінив Бога природою.

Релігія була відкиненням обряду чернецтва, духовенства. Христа він визнавав

як Божу премудрість. Його релігійна система була дуже подібною до духовного

християнства.

Соціологічної системи як такої Сковорода не склав. Він вчив про "нерівне

равенство", бажав примирити класи філософським способом -шляхом проймання

філософською етикою вищих класів. Особисті симпатії були на боці

пригнічених, звідки він сам вийшов.

Етична частина вчення Сковороди мала зв'язок з вченням про людину. Людина,

як бачимо, займає центральне місце в його системі. Від людини йде пізнання

всесвіту. Найнеобхідніше для людини - щастя. Щастя є в самопізнанні, а

звідси в духовному світі, що є результатом самопізнання.

Педагогічна теорія Сковороди з натуралістичної основи та з самодіяльності

вихованця. Вчитель - це є тільки служитель природи. Він мусить бути

"вездесущим в народе", він тільки, як садівник слідкує за деревом, дивиться

за розвитком вихованця.

Роблячи висновки з науки Сковороди, порівнюючи з економікою того часу, ми

бачимо, що як філософ Сковорода є антитезою соціально-економічного ладу

того часу.

Тлумачення святого письма.

Самопізнання має ще одне велике значення: воно дає можливість пізнати ще й

третій світ, третій елемент всесвіту - Біблію. Біблія завжди була

незвичайною книгою для Сковороди. Саме з Біблії і почалося формування

філософської системи Сковороди. Він її дуже добре знав, вільно цитував,

складав часто цілі симфонії із біблійних текстів. Біографи Сковороди

свідчать, нібито він ніколи не розлучався з Біблією, так і помер з нею. У

його свідомості це була якась незвичайна величина, пізнати яку було

потрібно кожному. І яких тільки імен, яких тільки назв не вишукував

Сковорода, щоб достойно величати Біблію, з чим він її не порівнював.

Біблія - це світ символів, що відкривається тільки обраним. Вона, наче

море: там, де вода стоїть тихо - ховається безодня, в якій сховані дракони,

що гублять людей. Це бідна удова, що тужить за померлим чоловіком, це -

аптека для душі, де багато-багато ліків проти різних хвороб. Біблія -

стріла (Бога), що летить прямо до Бога; подібна вона й до мудрої і

хазяйновитої людини, що своєчасно запаслася насінням для посіву, і врешті-

решт - вона сам Бог!

Отже, як і кожен зі світів, хоч і божественний світ, Біблія все ж таки не

вільна від плотського, тлінного начала. Для того, що сюди вліз ворог Божий

і премудрості сатана, що насмітив у Біблії своєю брехнею, якою й губить

кожного, хто ще себе не пізнав, а хоче пізнати Біблію.

Той же, хто сам себе вже пізнав, повинен добре пам'ятати, що Біблія - це

світ символів і розуміти її' дослівно не можна. Кожне слово Біблії має

приховане значення, яке буде зрозумілим тим, хто себе пізнав. Так робив і

Сковорода. Вірний своїй думці, що "всякое слово в ней дишет таинственним

гаданий мраком", він і тлумачить Біблійні символи. А люди, що розуміють

Біблію так, як тлумачить її священник, не знаходять шлях до щастя, а

навпаки: "многих поколебала грязь Лотового пьянства", любовні історій

Давида тощо.

Про Біблію як книгу Сковорода вчив, що написана вона Мойсеєм. Поетична

форма цього твору, фігурально-символістичний стиль цієї книги і дали привід

людям неглибоким думати, що там оповідається про створення нашої планети,

що Землі близько 7000 років. Але це зовсім не так, бо "materia acterna".

Біблія оповідає про інше, коли там говориться про те, що Бог сказав: "Хай

буде світ", то це потрібно розуміти, що Бог зробив світ символом себе,

своєю ознакою. Сковорода говорить, що ним уся матерія перейнята. Він

єдиний, він усюди і ніде, немає ні початку, ні кінця, наш світ і усі світи,

коли вони без числа - це лише тінь вічного. Вона іноді зникає, не стоїть

постійно на однму місті і перетворюється у різні форми, але тільки не

відходить від свого живого дерева життя.

Сковорода не говорить про створення світу Богом, він висміює біблійську

казку про створення світу за 6 днів. Він підкреслює це, бо думає, що тільки

дитячий розум може думати, що цього світу колись не було або не буде. Це

тільки в десятому столітті були такі розуми, що готувались до Христового

приходу. Але він все ж таки початком всього існуючого визнає Бога. Яка ж

первісна основа сущого? Ніщо! Вічна воля, каже Сковорода, забажавши

проявитись у видимому світі, з нічого утворила все, що є у думці і у світі.

Бажання вічної волі перетворилися у видимі явища, одяглися у думки, думки у

форми, форми в матеріальні образи. Кожна істота в світі є виявлення

невидимого в тимчасовій видимості і, закінчивши своє світове існування,

воно знову приходить до свого початку: тобто перетворюється в ніщо, це і є

смерть.

Особливо дратував Сковороду фінал поеми про сотворення: "почти от дел

своих". Мало того, що написано всіляких дурниць - світ зробився у перший

день, а сонце на четвертий з'явилося, так ось іще: "Будто истомлен, ничего

создать не мог уж больше. А если би еще не помешало би, неизменно у нас

нине показались би безхвостие льви, крилатие черепахи й всякие й прочие

чудовища й уроди, а за ними би во след, как Елисейское железо, винирнуло б,

сказать по-римскому, Mobile peretuum й филозофский, все блато европейское

преобразует в злато, камень ..." Або скаже: "Насади, Господь Бог, сад в

Едеме." А Едем - то значить сад:

сад у саду насадив? А далі ще й не те буде: розкаже, "що люди преобразуются

в соляние столпи, возносятся к планетам, ездят колясками по морском дне й

по вохдухе, солнце, будто карета, останавливается й назад падается ..."

От всякі блазні читають і ймуть такій нісенітниці віри, в ім'я таких

дурниць морять себе голодом, калічать, палять на кострах, гублять душу і

тіло, думаючи, що такими засобоми вони досягнуть царства Божого. І всі, хто

з такою нісенітницею не погоджуються, об'являє той дурень єретиками, а коли

він іще, крий Боже, має якусь силу чи владу, то бува й гірше: роблять на

"єретика" гонитву, упоряджають костри на славу Божу.

Ні, вже краще зовсім не читати Біблії, ніж читати її отак - без очей,

слухати без вух. Як може натура повстати сама проти себе, сама проти своїх

законів? Як би хоч раз залізо плавало, то так би й залишилося на віки. Що

це за дивна така богословія, що говорить не про Бога? Прийдуть колись такі

часи, коли у бурхливих хвилях брехні випливе "височайшая й сладчайшая

истина."

Через те, що правильно зрозуміти Біблію важко, Сковорода й рекомендує

обрати собі у цій справі наставника, проводиря. Наставники - це ті мудрі

люди, які розуміють мудрість Божу. До них Сковорода зараховує: Василя

Великого, Івана Златоустого, Григорія Назіанзина, Августина Блаженного,

Григорія Великого та інших. Хто хоче зрозуміти Біблію, той не може бути до

неї байдужим або лукавий. Ті, що задають питання Богові - чи живий буде

горобець у моїх руках - ті не увійдуть у царство. Таким Бог відповідає:

живий, якщо не задавиш."

Між наставником і учнем повинно бути взаєморозуміння. Читати Біблію

потрібно в міру, добре роздумуючи над кожним словом. Якщо трапиться таке,

що чогось ніяк не розумієш, то запитай: "коль великдом Божий! Велик й

немать конца! '' Це вже наближається до віри Тертуліянової.

Така сама по собі філософська наука Сковороди- де філософія поєднується з

Богослов'ям в оригінальну, тільки Сковороді властиву мудрість, заради якої

ця людина все життя ходила між людьми, не сходячи з дороги, а прямо йдучи

за своєю ідеєю. Така гармонія життя і науки, слова й діла була у Сковороди.

Сковорода як предтеча національного відродження. Мета відродження приходить

у свідомість народу потребою рефлексії над його минулим і прийдешнім.

Реальність відродження складається через прагнення індивідуалізації

громадського життя і втілюється

примноженням розмаїття діяльності й розбудовою гетерогенного змісту

структури культури.

Українська дійсність 16-18 ст дала приклад бурхливого духу вольності

морального і політичного вибору, суспільного демократизму. Це був час

наростання суб'єктивності українського суспільства, нагромадження

гуманітарних цінностей культури з наголошенням ролі людини. Актуалізується

поняття зрідненості внутрішнього осереддя особи з її зовнішнім світом -

явище властиве для всієї ренесансної Європи, надто в протестанському

тлумаченні Господнього покликання людини. Подальша історія України скдалася

так, що з втратою самостійності в автентичній соціонормованій діяльності

українське середовище позбавлялося природного життя у суспільній поведінці

людей. Пасивніть і пристосування набувають нормативності серед певних

верств народу. Корисливість та вимога переважно вмотивовують вчинки

суспільної людини підмосковної України. Громадське життя покривається

"плащом ліності", а дух примирення, невимогливості й упокорення

передворюється в неофіційну ідеологію формування "малоросійства" як

придатного для імперського політичного стану волі та мислення.

Силу для малоросійства надавали кілька джерел. Серед них - цілком

однозначна політика московської імперії щодо людини - гвинтика. Але також

суміжна з нею загальноєвропейська суспільна тенденція возвишення вартостей

цивілізації над вартостями культури.

Г. Сковорода як постать козацької ментальності з націленістю на індивіда,

гостро відчув згубу "видимого" світу, який вловив у свої тенета долі

більшості людей. Зовні заданій соціонормативності протистояла душа і

культура конкретного середовища, живого осереддя. Серце виказувало потребу

не всезнаючого опікунства, а властивої для нього зрідненої поведінки й

істинного покликання. Тоді людина зніме плащ лінощів і малоросійства, коли

ступатиме в ногу, биття свого серця задля самореалізації. На відміну від

російських просвітителів Сковорода вважає правдивим джерелом вчинків не

абстрактні моральні приписи, а серце як божественний "живець". Цим він дещо

порушує грецьку традицію дихотомії людини на дух і матерію і надає перевагу

ранньохристиянському підходові: людина є духом і одухотвореним тілом.

Сковорода не довіряє схоластичному і чисто раціональному поясненню світу і

Бога. Він є обізнаний з: а) систематично викладеними курсами філософії у

Києво-Могилянській академії; б) вихолощеням

Христової віри в колах українських священників, вірних Московському

патріархові, а не своєму народу.

Імператив Сковороди "пізнай себе" має ширший зміст, ніж індивідуальний.

Пізнати себе в тогочасному українському середовищі означало здійснити

теоретичну рефлексію над самототожністю народного духу і продиференціювати

суспільно-політичну та політичну реалії щодо минулого й прийдешнього

України. Таким чином, філософія Сковороди, сформувавшись внаслідок

попередьонї розбудови гуманітарних вартостей, проявила потребу духовної

рефлексії українського середовища над своєю природою і призначенням, як

голос духа постала прагненням індентифікувати самосвідомість людини й

народу, стала предтечею усвідомленого національного поступу. О.

Кудринський. Философия без системи, 1898. ст. 39-43.

Етика Сковороди Тлумачення Святого Письма.

Неоднозачне ставлення Сковороди до Біблії характеризується чітко вираженим

алегоричним тлумаченням. Для нього ця книга, яку треба дуже уважно читати і

при цьому не зупинятись на зовнішньому, на явищах, а проникати глибоко в

суть сказаного.

Сковорода аргументує свій погляд на Біблію як наголошує, що Біблія не

навчає нас брехні, але "во лжи напечетлело следи й стези, ползущий ум

возводящие к превиспренней истине." Оскільки Бог сотворив світ, усе суще,

він являє собою досконалість і правдиву істину, він вічний, до нього нічого

не було, а все, що є, почалося з нього, з його волі. Усе, що він сотворив,

тимчасове, мінливе, це лише оболонка, у якій може ховатися (перебувати)

істина.

Для Сковороди слово Біблії-лише твірна форма, у якій схована Божа істина.

Щоб дістатися до неї, мало просто бачити або чути: треба вміти це робити.

Коли про Іллю сказано, що він був узятий вихором, то це не можна сприймати

буквально. Той вихор був "глагол Божий", не людський і не про людину.

Колісниця Божа, коні - теж його. Це все Бог робить, вічне начало, істина.

"Сей на всех их, как на апостолах й на своих ангелах, ездит , й не Симеон

его, но вечний Симеона й всех их, как ветошь свою, носит." Отже, істина

мовби їздить на фігурах своїх, а вони в цьому процесі

неначе підносяться над землею "в тонкій Божества разум." Річ у тому й

полягає, щоб віднайти Істину, сховану у Біблії. Г. Сковорода-український

мислитель. 1992. 1. Біленко. ст. 67-68.

Л. Котова Проблема щастя в етиці Сковороди, ст. 63-64. Майже в усіх своїх

працях філософ розкриває гармонійність у відношеннях між Богом і людиною,

їх вічний союз, що основується на християнській моралі, через алегоричне

тлумачення змісту текстів Святого Письма. У роботі "Начальная дверь по

християнському добронравию", Григорій Савич підкреслює велике значення

Заповідей Божих для правильного виховання та для тосягнення істинного

щастя. Ці Заповіді закладають міцні підвалини християнської моралі, які

мають увійти у плоть і розум дітей. Істинна суть і сила "десятисловій"

вміщуються в одному слові-Любов. Вона - вічний союз між Богом і людтною,

невидимий вогонь, котрий сееце розпалюється до Божого слова і волі, а тому

і сама вона є Бог. Отже, потрібно змалку виховувати у дітей почуття любові

до Бога і ближніх своїх. І в наш час ця проблема досить актуальна, оскільки

без почуття любові ми не зможемо виховати справжніх патріотів своєї

Батьківщини. М. Альчук ст. 56-57.

У своїх дослідженнях Сковорода приділяє багато більше уваги вченню про

людину, ніж про природу, і його філософія швидше підходить під назву

суб'єктивно-ідеалістичної філософії людського духу із переважаючим вченням

про гносеологічний процес знання. "Пізнай себе" - це точка опори його

вчення. Поки ми не пізнаємо самого себе, тобто живучого в нас "истиннаго

человека", до тих пір ми не дізнаємось нічого того, що міститься в нас. Чим

більше пізнаємо себе, тим вище можна піднятися на "гору видіння". Що

потрібно робити, щоб пізнати себе?Аналізувати своє внутрішнє існування. ''

Ищи, стучи, перебирай, испитивай, прислушивайся. - радить Сковорода. - Ето

состояние анализа доставлет человеку минути царственного наслаждения,

доступного лишь философу."

Що таке щастя? Пізнання себе і Бога. Усвідом своє щастя - значить найти

його. Воно є у нас самих. Людина повинна знаходити своє щастя внутрішнім

самоаналізом. Царство Боже є всередині нас. У цьому пункті свого вчення

Сковорода наближався до моральної доктрини Толстого "Адское царство тоже

внутри нас, оно в нас биваєт тогда, когда ми не сознаем, как необходимо для

нас царство Божее."

Сковорода висуває два положення про щастя. По-перше, "щастя в серці, серце

в любові, любов - це закон самопізнання, не залежить ні від часу, ні від

місця. По-друге, щастя у згоді нашої волі з потребами природи. Адже закон

приоди - це закон гармонії, який керує людським життям. Життя згідно із

волею Божою означає бути щасливим. Це не важко, а тому й можливо.

Що стосується практичної, життєвої моралі, то основне положення Сковороди

таке: "благодарение блаженному Богу, что нужное сделал он нетрудним, а

трудное ненужним."

Практичний висновок із етичного вчення Сковороди може бути. Щастя - це

вічне питання людства.

Етика. Все, що існує, що переходить від одного стану до іншого, є "все се

плоть тлініє, а те, що є необхідного, внутрішнього, се вічне - Бог." У

людині це вічне божественне, є його внітрішній безсмертний дух, який

Сковорода називав Мінервою.

Життя є тільки тоді справжнім, коли наш розум висліджує стежку до пізнання

правди. Далі Сковорода говорить, що пізнання, таким чином, є єдине життя і

разом з тим - єдине справжнє щастя людини. Людина повинна пізнати себе з 3

боків: 1) перше саморозуміння є порозуміння себе як окремої особи, як

людини, що має свою особистість. Друге саморозуміння є порозуміння себе як

члена громадського життя, тобто людину, що має з іншими людьми одну віру,

одну Батьківщину, закони, мову і звичаї.

Третє саморозуміння є порозуміння себе як істоти, яку створив Бог подібно

своєму образу.

Окремі філософи вчили про якусь одну сторону самопізнання. І Христос перший

навчив повному, тобто троякому самопізнанню. Пізнати себе трудно через те,

що все залежить цілком від людської волі. Звідси загальна теоретична теза

Сковороди: "Дяка Богові, що він потрібне зробив нетрудним, трудне -

непотрібним. Щастя для людини є саме потрібне, але воно є і саме нетрудне,

коли чоловік довідається, в чому воно."

І в етичній, як і в метафізичній, сферах Сковорода, як ми бачимо, стоїть

між детерміністами та інтерміністами, і хоче погодити їх з собою. Для цього

він проводить ідею "звичайності" (природної вдачі). З одного боку, в людини

є вільна воля, а з іншого - природна вдача.

Щастя буває тільки тоді, коли свобода волі і природний хист співпадають у

житті людини. З цього принципу звичайності і незвичайності виходу Сковороди

принцип національності.

Лавровецький С. Український філософ Г. Сковорода, ст. 5-20. Львів, 1894.

Багалій Д.1. і M.I. Яворський Український філософ Сковорода, ст.

10,26,1922.

Білий В. Г.С. Сковорода//Життя і наука, ст. 6, 21, 29. К., 1924. Г.

Сковорода-український мислител. Львів. 1992. Проблема щастя в етиці

Сковороди

Серцевиною етичного вчення Сковороди є питанна нормативної етики як умови

досягнення щастя. Ідея "внутрішньої людини", спрямована на інтенсифікацію

духовного життя, приводить до висновку, що щастя нема чого шукати у

"видимій природі".

Щастя не залежить від місця і часу, від плоті і крові. "Рідне нам щастя не

в почесній посаді, не в тім хисту, не в славному столітті, не у високих

науках, не в багатому достатку. Щастя потрібно шукати в собі, у власній

"невидимій природі", єством якої є Бог.

Етичний плюралізм Сковороди, зумовлений ідеалом "нерівної рівності",

перебуває для кожної людини її власний життєвий шлях, у якому умовою щастя

є "спорідненість '' людини з тим чи іншим типом життя і поведінки. У

діалозі "Алфавіт або буква світу" філософ стверджує, що в кожної людини

своя природа. Змінити її неможливо. Можливо лише, пізнавши її', обрати собі

знання і життєвий шлях, "споріднений з цією "невидимою природою". Коли

людина йде за вимогами "видимої природи", "сліпої натури", то вона

потрапляє в рабство до останньої. Тягар рабства стає тим більшим, чим

більше перевищуються необхідні потреби нагромадженими людиною багатствами

та маєтностями.

"Споріднені" нахили людини легко відрізнити від "неспоріднених". Основними

прикметами є їхня постійність і доступність. Поняття "потрібне

співвідноситься в Сковороди з поняттям "легко". Справді природна потреба

легкодосяжна. "Золотом можеш купити село, - повчає філософ, річ важку, бо

не обов'язкову, а щастя як необхідна необхідність задурно завжди і всюди

дарується."

1. Г. Сковорода. Початкові двері до християнської доброчинності. Т. 1. ст.

1440.

"Споріднена праця не лише засіб забезпечення матеріального існування. Вона

цінна своїми наслідками, винагородою чи славою." Вона є джерелом радості і

щастя. Вона дозволяє знайти справжнє царство Боже у серці людини.

Страницы: 1, 2