Совість Риму - соціо-культурна роль стоїцизму

аристократію, а не на маси, хоча стоїки водночас казали, що треба вірити в

те, в що вірить народ; але народ вірить сліпо, а вони обгрунтовують.

У Римі, як і у всьому світі, було повно своєї “черні” – “ черні” і в

буквальному, і в метафоричному смислі. Але стоїк завжди повинен знати (і

він знав це), що кожний його вчинок буде зустрінутий скептичною посмішкою

циніка і що плодами його праці скористається не він сам, а якийсь

“епікурієць”… Ось ті причини, в силу яких філософія стоїків виявилася для

римлян в буквальному смислі “філософією життя”.

Можливо найяскравішим представником ось такої “філософії життя” в

останній час існування Республіки був Марк Порцій Катон, якого з повною

впевненістю можна назвати римським моралістом.

У час грецького нашестя у літературі, філософії, релігії, науці та

мистецтві старомодні римляни, прихильники mos maiorim (традицій предків),

відчувають незадоволення та страх. Вони шукають якоїсь опори і врешті решт

знаходять її в особі Катона, який виявився щирим захисником старих

традицій. Катон, пройшовши усі етапи cursus honore отримав спочатку посаду

трибуна, а потім цензора; він був прекрасним воєноначальником і безстрашним

воїном, прославився своїм ораторським мистецтвом. “Він був добрим мужем,

хорошим батьком сімейства і чудовим господарем,” – каже Плутарх у біографії

Катона. Але як не цінував Катон державну діяльність, все ж виконання

обов’язку громадянина, як він його розумів, тобто чудового господаря та

глави сім’ї, ставив вище за все. Він казав, що надає перевагу ролі

прекрасного чоловіка, аніж знаменитого сенатора. Спосіб життя Катона був

дуже простий. Ніяких витрат на розкіш. Він не купував дорогих рабів. У

будинку не було килимів та інших предметів розкоші. Свої суворі принципи

Катон впроваджував і в політиці. У свою будучність цензором він вжив

серйозних заходів проти розкоші та розбещеності суспільства. Так, він

вигнав одного із сенаторів лише за те, що той поцілував на людях свою

дружину. Великими податками на предмети розкоші Катон намагався повернути

римлян до старої простоти. Отже, усім своїм життєвим укладом,всіма своїми

принципами Катон наслідує істини стоїцизму.

3. Основні представники римського стоїцизму (Сенека, Епіктет, Марк

Аврелій) та їх моралістична філософія.

Пізні стоїки, якщо не враховувати менш відомі імена, – це Луцій Анней

Сенека з Кордоби в Іспанії (біля 4 р. до н.е. – 65 р. н.е.), Епіктет з

Гієраполя у Фрігії (близько 55 – 135 рр. н.е.) і Марк Аврелій (121 – 180

рр. н.е.), римський імператор з 161 по 180 рр. н.е. Ця група пізніх стоїків

продовжує традиції давнього стоїцизму і в той же час характерна якщо не

історико-філософською, то, у всякому випадку, історико-культурною новизною.

Моралізм тут залишається на першому плані. Стара стоїчна теорія

мудреця хоча й пом’якшується, але все ж залишається у пізніх стоїків на

першому плані. У всіх відношеннях провести якусь помітну різницю між

пізніми стоїками, з одного боку, і середніми та ранніми стоїками, з іншого

боку, дуже важко. Усі стоїки будь-яких античних епох зневажали зовнішні

блага, зовсім не прагнули до багатства і навіть до звичайного добробуту,

разом з кініками мали за ідеал Геракла, котрий прославився своєю трудовою

діяльністю та покірливістю перед своїм батьком Зевсом, а також Діогена

Синопського, який жив у бочці і теж прославився своєю зневагою до усього

зовнішнього і своїм прагненням виробити у собі абсолютну незворушність та

спокій.

Разом з тим пізні стоїки внесли як у свій стоїцизм, так і взагалі в

історію античної культури певне нововведення. Воно полягало в тому, що

людська особистість втрачала тут не лише ту горду велич, з якою вона

виступала у період класики, але й величну силу внутрішньої моралі, коли

внутрішнє життя людини вважалось найвищим витвором мистецтва. Пізні стоїки

перших двох віків нашої ери просто дивують почуттям слабкості людської

особистості, її повної нікчемності, її неймовірної покори перед долею. Так,

якщо згадати постанову афінян про Зенона, то в ній відзначається, що він “і

в особистому житті був для всіх прикладом наслідування вчення, яке

проповідував” і тому “народ почел за благо Зенону Китионскому, сыну Мнасея,

воздать хвалу и законным чином увенчать его золотым венком за добродетель

на Керамике за народный счет”.6 Сенека ж, як ми далі побачимо, не дуже

притримувався своїх же “заповідей”.

З іншого боку, у пізніх стоїків можна помітити зростання інтересу до

інтимних релігійних переживань. Справа доходить до того, що ці наївні

мудреці починають жадати якогось спасіння від важких протиріч життя, яке їм

дасть божество за їх слізні молитви.

Щодо естетичної та художньої сфери, то у пізніх стоїків вона

неймовірним чином моралізується. Так, Сенека, говорячи про прекрасне,

насамперед має на увазі красу моральну. “Красота человека, - писав Епіктет,

- не есть красота телесная. Твое тело, твои волосы не являются прекрасными,

но прекрасными могут быть твои разум и воля. Сделай так, чтобы они были

прекрасны, и тогда ты будешь прекрасен”.7 Звичайно, добре бути скульптором,

але навіщо вчитися скульптурі, якщо сам ти потворний і мізерний. Краще

створюй свою внутрішню статую – красу свого внутрішнього життя.

Пізніше стоїки виявили повну байдужість до логіки, хоча деякі

результати ранньостоїчного вчення про Логос, а саме вчення про

доброчесність, про мудреця, про внутрішню людину як про найвищій витвір

мистецтва, про світовий Логос, залишились у пізніх стоїків такими ж. Однак

всі ці проблеми вирішувались ними у зовсім іншому стилі, який визначався

почуттям повної мізерності людського суб’єкту, його неспроможністю стати на

власні ноги і його залежністю від божественної милості, яка доходила до

християнської потреби у спокутуванні гріхів. Отже, така оцінка людської

особистості була дуже близька до християнства та неоплатонізму, що свідчило

про вичерпання тієї позиції суб’єктивізму, якої притримувалася уся

елліністично-римська естетика та етика.

Для того, щоб найкраще зрозуміти специфіку стоїчної філософії у Римі,

необхідно звернутися до його основних представників і розглянути

безпосередньо їхні твори, присвячені розкриттю стоїчних істин.

Найяскравішим виразником ідеї римського стоїцизму був Луцій Анней

Сенека (біля 4 р. до н.е. – 65 р. н.е.).

Потрапивши до Риму, він отримав там добру освіту. Риториці він

навчався у свого батька, стоїцизму - у Аттала, піфагорейству у Сотіона, а з

практичною політикою він познайомився на прикладі свого дядька, який був

римським правителем Єгипту. Сенека дуже захопився стоїчною філософією, але

зустрів при цьому незадоволення свого батька. Хвилювання батька не були

безпідставними, адже суспільні умови тієї епохи не сприяли розвиткові

філософії. Модною етикою того часу був легкий епікуреїзм, люди вважали, що

щастя полягає у тому, щоб добре їсти, пити, кидати гроші на вітер. Що за

радість бути мудрецем, відмовляти собі в усьому? Таким був настрій

римського суспільства за перших імператорів. Тому не дивно, що філософів-

стоїків ненавиділи, адже їх приклад був живим докором суспільству; уряду ж

вони здавались підозрілими через те, що засуджуючи існуючий порядок, вони

відчували ностальгію за давніми республіканськими формами правління. В

результаті стоїків нерідко виганяли з Риму імператорськими декретами як

шкідливих людей. Вже Сенека змушений був доводити, що філософія не заважає

політичному добробуту країни. Отже, заняття філософією було небезпечним і

зневажалось. Незважаючи на це, Сенека, отримавши батьківську спадщину,

покинув право і зайнявся творчою працею, але після цього життя Сенеки не

стало спокійнішим. Невдовзі його було звинувачено у непристойному зв’язку з

Юлією, дочкою Германіка, і Клавдій дав наказ заслати Сенеку на Корсику. На

цьому суворому острові, в оточенні такого ж дикого населення, яке застав в

Томах Овідій, філософ прожив близько восьми років. Спочатку він прийняв

свою долю з стоїчною твердістю і втішав матір “Розрадою до Гельвії”, однак

коли стало нестерпно, він зламався і присвятив секретареві Клавдія твір

“Розрада Полібію”, в якому смиренно просив прощення.

В 48 році Агріппіна Молодша, ставши дружиною Клавдія, повернула Сенеку

з заслання і зробила його вчителем свого сина Нерона. Імператорський двір в

той час був схожий на “театр”, де кожен повинен був грати свою роль: хтось

був головним режисером, а хтось повинен був виступати виконавцем ролі. Свою

роль отримав і Сенека, який змушений був терпіти це жалюгідне у моральному

відношенні видовище. Навколо розбещеного імператора крутився натовп

вільновідпущеників і рабів. Агріппіна оточила себе фаворитами. Це був

плазуючий натовп моральних потвор, які вічно інтригували один проти одного.

Протягом п’яти років Сенека був вихователем Нерона, ще п’ять років

керував державною політикою імператора. В ці десять років він пише декілька

творів, в яких викладає основи стоїчної філософії: “Про гнів”, “Про

милосердя”, “Про щасливе життя”, “Про долю” та інші.

Щодо джерел багатства Сенеки, то це були виключно подарунки Нерона.

Подарунки ці Сенека змушений був приймати, щоб не накликати гнів

імператора. У свому трактаті “Про благодіяння” Сенека прямо говорить: “Не

всегда можно отказываться; иногда бываешь принужден принять подарок: какой-

нибудь мрачный, жестокий тиран может принять отказ за личное оскорбление”.

Сенека також виправдовує себе у листі до старшого брата Галліона: “Мне

говорят, - пише Сенека, - что моя жизнь не согласна с моим учением. В этом

в свое время упрекали и Платона, и Эпикура, и Зенона. Все философы говорят

не о том, как они сами живут, но как надо жить”. Між тим Сенека жив як

аскет, пив лише воду і їв так мало, що, коли він помер, його тіло було дуже

виснаженим через недоїдання. “Изобилие пищи, - каже він, - притупляет ум,

ее избыток гнетет душу”. (Сенека. Письма, XV.) Сенека так і не визначився,

що для нього є важливим, філософія чи влада, мудрість чи насолода, і він

ніколи не думав, що вони несумісні.

Сенека добре управляв Імперією, але заплямував свою репутацію тим, що

дозволив Нерону здійснити матеревбивство. Після цього в творах Сенеки

з’являється нота розчарування та різкого песимізму. Сенека поступово

віддаляється від двору і його вплив постійно зменшується. Тепер у філософа

з’являється більше часу для того, щоб зайнятися творчою діяльністю. В цей

час він пише свій найбільший і найяскравіший твір – “Моральні листи до

Луцилія”. Ця книга є збіркою послань Сенеки до свого друга Луцилія. В

багатьох листах філософ доводить, що заняття філософією повинні бути на

першому місті, а в інших заявляє, що зараз він займається справами усього

наступного покоління, зберігаючи для нього ідеали моральної філософії; про

те, що людина повинна бути готова до різних витівок долі, повинна в усьому

притримуватися помірності та бідності. Як філософ, Сенека звичайно належить

до стоїчної школи, але м’якість його характеру і тривале вивчення філософії

епікурейців пом’якшили крайнощі цієї школи. Як стоїк, Сенека ганьбить

людські вади, закликає читача до стійкості, зневаги до життя. Але він не

може заперечити живого почуття дружби і любові. Сенека проповідує бідність,

але він не проти багатства, якщо воно не стає душевною хворобою і не руйнує

мораль. Зміст листів до Луцилія – це цілий курс моральної філософії.

Особливо детально розроблені ті питання, які вважаються найбільш важливими

у стоїків. Так, в листах багато говориться про бідність, свободу волі,

дружбу. Сенека стирає соціальну нерівність між вільними,

вільновідпущениками та рабами, але завжди найдетальніше філософ говорить

про смерть. Він вважає, що смерті не потрібно боятися, адже ніхто не може

її уникнути. Більше того, якщо людина втомилась від життя, вона може сама з

легкістю розпрощатися з ним. Тобто Сенека проповідує самогубство. Життя

спіймало Сенеку на слові. Його було звинувачено у змові Пізона проти

Нерона, і до Сенеки надійшов наказ зчинити самогубство. Сенека сприйняв цю

новину з дійсно стоїчною твердістю. Він вибрав ту смерть, якою помер

Сократ. Саме ця смерть прославила Сенеку і змусила забути про його

непослідовність. Як і всі стоїки, він недооцінював цінність почуттів,

перебільшував значення та надійність розуму і надто довіряв природі. Однак

він гуманізував стоїцизм, зробив його більш доступним для звичайних людей і

наблизив

його до майбутнього християнства, недарма Ф. Енгельс назвав Сенеку

“дядьком християнства”. Його песимізм, його зневага до розпусти, його

порада відповідати добром на зло, глибоке зацікавлення проблемою смерті

примусили Тертулліана зарахувати його до “наших” (Тертулліан. О душе,

XX),

а Августина вигукнути: “Что такого может сказать христианин, о чем не

говорил прежде этот язычник?”

Не зважаючи на всі свої вади, Сенека був найвизначнішим з римських

філософів. Своєю гідною смертю він довів, що прекрасно виконав покладену на

нього “роль стоїка”.

При дворі Нерона Сенеці приходилося входити у близькі стосунки з

владними вільновідпущениками імператора. Особливо часто він зустрічався з

секретарем та бібліотекарем Нерона – Епафродітом. Він часто бував у того

дома і, можливо, через своє добре серце звернув увагу на одного з рабів. Це

був маленький, кульгавий, зацькований фрігійський хлопчик. Звичайно,

Сенека, який займав високу посаду і був популярним у народі, дуже б

здивувався, якби дізнався, що цей маленький раб досягне вищих філософських

істин, аніж він сам, що жалюгідний зовні фрігієць прославиться подібно

йому, що маленького кульгавого Епіктета визнають найкращим представником

стоїцизму і будуть вшановувати його з більшим почуттям, ніж усіма визнаного

і популярного римського автора.

Цей кульгавий хлопчик і був Епіктет, пам’ятна епітафія якого звучала

так: “Я був Епіктетом, рабом, калікою, злиднем і улюбленцем безсмертних”.

Епафродіт, очевидно, досить жорстоко поводився з Епіктетом. Одного

разу він почав крутити ногу своєму рабу. “Якщо ти будеш продовжувати, ти

зламаєш її”, - сказав Епіктет. Нога врешті-решт зламалася. “Я казав, що

вона не витримає”, - спокійно мовив Епіктет, не виявляючи ніяких ознак

страшного болю. Однак, немає сумніву, що ця історія є вигадкою, тому що за

іншими джерелами Епіктет почав кульгати після хвороби. Епафродіт дозволив

Епіктету відвідувати лекції Музонія Руфа, а пізніше відпустив на волю.

Очевидно, він і сам став проповідувати стоїчну філософію у Римі, оскільки

він опинився серед тих, кого Доміціан вигнав з міста. Він оселився в

Нікополі і на його лекції з’їжджалися слухачі звідусіль. Одним з учнів був

Флавій Арріан, який і записав промови Епіктета, видавши їх під назвою

Diatubal – “Замальовки”, або “Копії”; тепер вони називаються “Бесідами”.

Насамперед у Епіктета ми бачимо повне безсилля та мізерність людської

особистості, про що свідчить велика кількість текстів. І хоча іноді філософ

і намагається протиставити цим думкам традиційний стоїчний ідеал мудреця,

йому це ніколи не вдається. Духом відчаю та занепаду пройнята уся книга

Епіктета: “Когда вы насыщаетесь сегодня, вы сидите и плачете о завтрашнем

дне, где вам взять поесть. Рабское ты существо, если получишь, то будет,

если не получишь, то уйдешь: дверь открыта. Что ты сокрушаешься? Где тут

еще место слезам? Какое тут основание для лести? Почему завидовать

другому?” (I, 9, 19 – 21, Sonline, Таронян). Для Епіктета будь-яка людина,

і навіть бог, навіть сам Зевс, слабкий, одинокий і нещасний. Звідси він

визначає і завдання філософії. За Епіктетом, “начало философии… есть

осознание своего бессилия и несостоятельности в необходимых вопросах” (ІІ,

11, 1).Епіктет бачить в філософії не вільну діяльність гордого, спокійного

та безпристрасного мудреця, як це було у давніх стоїків, а надію жалюгідної

та безнадійної людини. Звідси його відоме порівняння філософії з лікарнею:

“Школа философа, люди, - это лечебница. Выходить оттуда должны, испытав не

удовольствие, а боль…” (ІІІ, 23,30 - 32). Епіктет не надає великого

значення наукам та теоретичній філософії, єдиною його пристрастю було

доброчесне життя. “Зачем мне заботиться, - запитує він, - о том, состоят ли

все существующие вещи из атомов… или из огня и земли? Разве не достаточно

знать истинную природу добра и зла?” (Лукиан, Демонант, 55; Епиктет.

Беседы; фрагмент 1). Епіктет ніде відкрито не рве зв’язків з вченням старих

стоїків, іноді він навіть захищає стоїчну ортодоксію, але ніякого

внутрішнього значення ці стоїчні вчення для нього не мають. Уся філософія,

яку проповідує Епіктет має яскраворелігійний характер. Роздавленій,

безпомічній людині залишається лише одне – надіятися на милість божу.

Самим моральним благом є дар божества, а відсутність моралі – це

безбожність. Епіктет, як і старі стоїки, захищає віру у пророцтва і схвалює

поклоніння народним богам, хоча його особиста релігійність має більш

напружений, інтенсивний та інтимний характер. Усе життя людини, на думку

філософа, повинно бути хвалою божеству, яке постійно піклується про людей.

Людина – це божественна істота, “сын Зевса” (І, 3, 21), частина божества,

звідси у ній закладене усвідомлення морального обов’язку, світового

громадянства, братської любові до всіх і т.д. “Ты - склок бога, ты

содержишь в себе какую-то частицу его. Так почему же не ведаешь ты об этом

своем родстве?” (ІІ, 8, 11). Загалом, усіма своїми поглядами Епіктет дуже

близько підходить до християнського вчення. Він зневажає рабство, засуджує

смертну кару і хоче, щоб зі злочинцем чинили так, як з хворим. Він формулює

одну з версій Золотого Правила: “Чего ты хотел бы избежать, то не должно

причинять другим” (фрагмент 42). Епіктет радить на зло відповідати добром.

Ми знаходимо у нього слова, які дихають благочестям Августина та

красномовством Н’юмана. І тому не дивно, що християни – Святий Іоан

Златоуст та Августин щиро захоплювалися Епіктетом, а його синоптичний

“Довідник” став основним “порадником” з монашеського життя.

Великим шанувальником та прихильником Епіктета-раба був імператор Марк

Аврелій, останній значний стоїк, філософію якого можна розглядати як

завершення античного стоїцизму і одночасно його повний занепад. На це

існували певні об’єктивні причини. Новий режим з приходом Антонінів

перестає бути проблемою. Економічна стабілізація та політична лібералізація

сприяють тому, що суспільна думка правлячого класу остаточно примиряється з

цезаризмом. Якщо ж час від часу який-небудь мандрівний філософ стоїко-

кінічного типу ще надихається прикладами Музонія та Епіктета і грає в

готовність до політичного мучеництва, то це залишається лише безневинною

позою. Епіктетівський пафос суворого суду над життям вже ні для кого не був

цікавим. Звичайно, знаходились люди типу Марка Аврелія, але їм стоїчний

моралізм допомагав відійти від зовнішнього світу, з яким було повністю

втрачене взаєморозуміння. Філософія зовні опиняється у сприятливих умовах,

але стрімко втрачає свою популярність та життєвість: її поважають, але нею

не живуть.

Отже, Марк Анній Вер народився у Римі в 121 році. Його рід своєю

чесністю завоював собі когномен Verus – “правдивий”. Рідко якому хлопчику

доводилось мати настільки благотворне дитинство. “Богам, - писав він

п’ятдесят років по тому, - обязан добрыми дедами, добрыми родителями,

доброй сестрой, хорошими учителями, хорошими родственниками и друзьями,

почти всем из того, что у меня есть хорошего” (Марк Аврелий, І, 17). Час

врівноважив його щастя, давши йому розпусну дружину та безпутного сина.

Його твір “Роздуми” або “До самого себе” дає інформацію про усі чесноти цих

людей, про ті цінні уроки скромності, терпіння, мужності, благочестя,

простоти життя, які вони йому дали. Ніколи ще дитина не виховувалася так

наполегливо. У Марка Аврелія було сімнадцять вчителів, що звучить досить

шокуючє, але він дуже вдячний усім їм, що вони позбавили його необхідності

вивчати логіку, астрологію, дякує стоїку Діогену за те, що він розвіяв його

забобонність, Юлія Рустіка за те, що він познайомив його з Епіктетом, і

Секста з Херонеї за те, що той навчив його жити у згоді з природою. З

дитинства Марк настільки був захоплений філософією, що на деякий час

повністю поринув в аскетизм, ледве не зіпсувавши і так слабке здоров’я. У

віці дванадцяти років він одягнув грубий плащ філософа, спав на солом’яній

підстилці і довго не піддавався проханням матері спати на ліжку. До того як

стати людиною, він був уже стоїком. Але Марку Аврелію не судилося стати

філософом-професіоналом, хоча він і бажав цього усім серцем. Обставини

змусили його стати професіоналом-імператором. Такою була воля долі.

Ще з раннього віку Марк був дуже захоплений філософом-стоїком

Епіктетом. Його “Бесіди” вплинули і на двадцять книг Марка Аврелія

(“Наодинці з собою”, “Роздуми”), що були написані вже в зрілому віці. Часто

думки Епіктета повторюються Марком Аврелієм, але про “плагіат” не може бути

й мови, адже у того ж Епіктета можна знайти думки, що приписуються Зенону

Кітионському, Клеанфу чи Хрісіппу. Це одна й та ж філософія, хоча і на

різних етапах розвитку.

Марк Аврелій є істинним представником пізнього стоїцизму, оскільки він

також найбільшу увагу приділяє етиці, а не фізиці чи логіці.

Наскільки Марку Аврелію вдалося застосувати ті високі морально-

політичні принципи, які ми знаходимо в його “Роздумах”? Відповідь на це

запитання полягає в тому, що філософія Аврелія не має розбіжностей з його

практичною діяльністю. В його свідомості між філософією та життєвою

практикою не було ніякого антагонізму, для нього temporalia не повинна була

розходитися з spiritualia. Проте, водночас Марк Аврелій далекий від

усіляких утопій. Філософія залишається законом життя, але філософ повинен

розуміти недосконалість людини. Неможливо насильно обновити світ, ввести

новий порядок, адже правитель не може управляти і думками і почуттями

людей. Марк Аврелій зневажає деспотизм, навпаки, він ще з дитинства був

знайомий з республіканськими ідеями, які зберігались у його родині. Але

філософ не розрізняє чітко ці дві форми. Він вважає, що монархію можна

виправдати, якщо монарх бачить в собі не лише володаря людей, а й людину.

Марк Аврелій розуміє філософію як школу доброчесності та спосіб життя.

Він не хвилюється про те, щоб відкрити свої думки про Бога; Аврелій хоча і

робить поступку філософії, але ставиться до традиційної віри з благочестям.

“Для чего мне такая жизнь, - запитує він, - жизнь во вселенной без богов и

Провидения?” (Марк Аврелий, ІІ, 11).

Як і у Епіктета, філософія Марка Аврелія виникла з почуття повної

безпорадності, самотності людини. “Как быстро все исчезает: самые тела в

мире, память о них в вечности!” (ІІ, 12). “Человек – это душонка,

обремененная трупом, как говорил Эпиктет” (IV, 41). Але усі ці почуття

мізерності людського життя проявляються у Аврелія ще сильніше.

Сумуючи Марк Аврелій прагне звернутися до божества, чим підсилює

значення релігійного елементу в філософії. Філософ вважає, що серед цього

хаосу та неспокою життя необхідне внутрішнє, інтимне спілкування з богом.

Він вимагає не просто стоїчної апатії і морального очищення, тут

спостерігається вже явне наближення до неоплатонічного вчення про

екстатичне очищення душі. Молитва для Марка Аврелія є символом покори

людини перед світом, а не засобом щось змінити. “Мудрый и в молитве может

лишь сказать природе: дай, что хочешь, и возьми, что хочешь” (Х, 14).

Мораль, на думку філософа, базується на покірності природі в цілому,

вона створює ту якість духу, яка називається простотою: людина повинна бути

простою. Також Марк Аврелій закликає любити ворогів своїх, створює ідеал

всепрощення, він навчився бачити в людині “політичну тварину” і тому в його

моралі багато місця відведено соціальним обов’язкам – у цьому він йде далі

від Сенеки та Епіктета. У своїх “Роздумах” Марк Аврелій особливу увагу

привертає до розгляду питання смерті. Він, як і Сенека, каже, що смерть –

це не є щось страшне та сумне, саме життя – це вічне повторення, де смерть

не відрізняється від народження. Марк Аврелій також допускає самогубство,

але й не схвалює Сенеківське театральне шукання смерті. Він каже, що після

смерті душа або гине, або переходить у іншу форму. Така мораль відмовлялась

дати людині надію на загробне життя. Сам Марк Аврелій відчув тут якусь

космічну несправедливість. Отже, виникає почуття, що стоїчна мораль не

здатна удосконалити світ, вона завжди буде лише для вибраних.Саме через це

стоїцизм не зміг зупинити розповсюдження християнства; відомо, що сам Марк

Аврелій спонукав гоніння на християн. Не дивлячись на це, стоїцизм став

добрим підгрунтям для розвитку християнства. Ним скористалась християнська

думка, християнська література, особливо у системі моралі.

Висновки

Отже, зробивши такий широкий огляд розвитку стоїчної філософії, ми

переконалися, що, народившись у Греції і зазнавши саме там найдетальнішого

розвитку основних доктрин, стоїчна філософія все ж найбільшої популярності

набула у Римі. З одного боку, це можна пояснити тим, що розробка етичних

проблем, зокрема проблем моралі, і зараз зацікавила б нас більше, аніж

розгляд питань тієї ж логіки або фізики. З іншого боку, стоїцизм прекрасно

“вписався” у римське суспільство у ролі охоронця старих традиційних

цінностей, того давнього “virtus”, який було безнадійно повернути через

зіпсованість моралі. Таким чином, стоїцизм дійсно став “совістю” Риму.

Звичайно, ця філософія була у розпорядженні меншості, але меншості

освіченої, яка становила еліту римського суспільства.

Філософія стоїків була призначена керувати моральним життям окремої

людини і цілого суспільства, з іншого боку, вона виконувала функції

релігії, відділяючись від неї все менш помітною межею. Стоїцизм претендував

на роль “охоронця душ”, і це було визнане законним. Філософ перетворювався

на провідника, він прагнув бути реформатором моралі. Він міг розрадити

приреченого на страту, заспокоїти і розвіяти страх перед смертю; вмів дійти

до будинку бідняка і палацу цезаря. Разом з тим, у характері стоїчного

мудреця з”являється безпорадність, відчуття приреченості, своєї мізерності.

Це вже не ранньостоїчний мудрець, який велично і твердо стоїть на

ригористичних позиціях своєї філософії, це слабка і жалюгідна людина, яка

усвідомила свою недосконалість і прагне очистити свою душу, звільнитися від

тягаря мирських проблем, звернувшись “до самої себе”, заглибившись у свій

внутрішній світ. Якщо у ранніх стоїків ми бачимо раціональний підхід до

розгляду існування Бога, то в період Пізньої Стої потреба в особистому

спілкуванні з божеством значно зростає. Незважаючи на це, стоїцизм не зміг

встояти під тиском християнства, і для цього була важлива причина. Відомо,

що стоїчна проповідь моралі апелювала лише до розуму. Можливо, проповідник

був повний почуттів, але він боявся до них звернутись. Релігійне прозріння

в житті людини, що стає для неї другим народженням, ніколи не вважалося

стоїками якоюсь необхідністю. Самі стоїки відчували цей недолік у своєму

вченні. Та й ми відчуваємо, що у стоїцизмі немає джерела релігійних

переживань, немає братерської близькості, яка створюється саме єдністю цих

переживань. Стоїцизму не вистачає почуттів, адже римляни були “людьми з

заліза”, вони не визнавали ніякої екстатичності, сліз благоговіння. Для

об”єднання людині необхідне щось більше. Саме християнство це зрозуміло і

його швидке поширення пояснюється саме цим. Проте, римський стоїцизм можна

справедливо розглядати як “підготовчу школу” християнства, а самих стоїків

(Сенеку, Епіктета, Марка Аврелія) як “шукачів Бога”.

Отже, зі смертю Марка Аврелія помер і стоїцизм. Точніше, почалося його

безсмертя. В тій чи іншій мірі, в тій чи іншій формі стоїцизм відрожувався

в історії неодноразово. Стоїками були англійські пуритани, носії “духу

капіталізму” і засновники Нової Англії.

Стоїцизм дуже важливий і сьогодні для тих людей, які живуть на своїй

Бітьківщині і не бажають її залишати заради ситого і комфортного життя в

чужих краях, а мислять, творять, працюють на рідній землі. Отже, “будь

подобен скале: волны беспрестанно разбиваются о нее, она же стоит

недвижимо, и вокруг нее стихают взволнованные воды” (Марк Аврелий, ІУ, 49).

Література.

Джерела:

|1. |Сенека. Листи до Луцилія. К., 1996. |

|2. |Эпиктет. Беседы. Симф., 1997. |

|3. |Марк Аврелий. Наедине с собой. Киев-Черкассы, 1993. |

Основна література:

|4. |Аверинцев С. С. Плутарх и античная биография, М., 1974. |

|5. |Вил Дюрант. Цезарь и Христос. М., 1995. |

|6. |Зелинский Ф. Ф. Религия эллинизма. Томск, 1996. |

|7. |П. Левек. “Эллинистический мир”. М., 1989. |

|8. |Лосев А. Ф. История античной эстетики. М., 1979. |

|9. |Д. Реоме, Д. Антисерн. Западная философия от истоков до наших |

| |дней. Т I. С-Пб., 1994. |

|10.|Рассел Б. Історія західної філософії. К., 196. |

|11.|В. Татаркевич. Історія філософії. Т I. Львів, 1997. |

|12.|В. Татаркевич. Античная эстетика. М., 1997. |

|13.|Збірник. Человек и культура. А. Я. Гуревич. М., 1990. |

|14.|Збірник. Римские стоики. Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. М., 1998. |

|15.|История мировой культуры. Наследие Запада. Розділ “Культура |

| |античности”. Кнабе. Протопопова. М., 1998. |

|16.|Фаррар. Искатели Бога. С-Пб., 1998. |

|17.|Степанова А. С. Философия Древней Стои. М., 1995. |

|18.|Ж.З.Л. Сократ. Платон. Аристотель. Сенека. М., 1995. |

|19.|Философский словарь. М., 1986. |

|20.|Філософський словник. К., 1986. |

-----------------------

[1] Маркс К. Тетради по истории эпикурейской, стоической и скептической

философии // Из ранних произв. М. – 1956.

[2] Маркс К. Тетради по истории эпикурейской, стоической и скептической

философии // Из ранних произв. М. – 1956.

3 Маркс К. Тетради по истории эпикурейской, стоической и скептической

философии// Маркс К., Энгельс Ф. Из ранних произведений. М., 1956

4 Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. М.,

1979.

5 Цицерон. Об ответе гарустеков. IX. 19 / Пер. В.О.Горенштейна

6 Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. М.,

1979.

7 Епиктет. Беседы Симф. – 1997.

Страницы: 1, 2, 3