Розвиток філософських понять часу і простору у контексті міждисциплінарних досліджень у кінці 18–на поч. XIX ст.
Автор статті подає
типологію просторових моделей як елементів готичної поетики. Це - композиція
шухлядоподібна, лабіринт, модель подорожі до центру іншого світу й повернення,
модель асиметрії (простір замку виявляється більшим всередині, ніж зовні, він
подовжений, поширений підземними лабіринтами). Модель втечі - це нагромадження
перешкод, порогів, блукання у лабіринтах без виходу, а властиво модель пастки.
Агнєшка Іздебська
у статті "Gotyckie labirynty" ("Готичні лабіринти")
[25] показує конструктивну роль образів лабіринту у постготичній літературі та
в сучасних фільмах і постійні модифікації цього просторового прийому. "В
обсягу готичної традиції спосіб появи простору лабіринту змінювався. Замки,
льохи, підземні коридори й моторошні монастирські гробівці були простором, який
був своєрідним фактором розвитку жанру" [25; С.33]. У готицизмі то простір
ворожий, чужий, жахливий. Лабіринт є символом трагічної свідомості людини,
замкненої у системі заплутаних доріг, символом пастки й ув’язнення. Однак авторка дослідження перебільшує категорію безвихідності,
- є готичні твори, у яких лабіринт символізує неймовірні перешкоди на шляхах,
які людина переборює.
Деякі дослідники
схильні вважати, що головним героєм у готичному романі є образ замку як
епіцентру жахливих подій, інспірованих злотворцями-тиранами, а також як оселі
духів. Моторошна атмосфера старовинного замку з підземними ходами і
вежами-в’язницями стимулює персонажів до сюрреальних візій. Хронотоп, як
єдність місця і часу, сприяє драматизмові твору, інтенсифікації подій (інтенсифікований
час). Тут акумулюються історії роду, сім’ї різних поколінь, і твір набуває
ознак сімейного роману або саги роду. Отже, замок - не лише обмежений, закритий
простір, а й хронотоп, у якому можна розрізнити час акції (теперішній) і час
ретроспекційний. В уявленні перших інтерпретаторів готичної поетики у феномені
замку поєднались понура приземленість з безмежністю, поривом ins Blau (у блакить неба) веж його готичної архітектури. У трактаті Едмунда
Берка (E. Burke)"A Philosophical Enquiry into the Beautiful" ("Філософське дослідження прекрасного") (1757) висловлена
думка про нескінченність у готиці як одне із джерел справжньої величі, а це
почуття завжди сполучене з почуттям жаху, що сприяє таємничості. "Готичний
собор утверджує силу подолання вагомості й тяжіння. Його ідея - маса, яка
переходить в енергію [...]. Готичний собор утверджує силу подолання вагомості
безпосередньо й емоційно. У цій експресії з ним можуть зрівнятися лише древній
менгир і сучасний хмарочос" [21; С.446]. Отже, тут є поєднання непоєднанного
- діалектики закритого й відкритого простору.
Минулий, ретроспекційний
час у літературній готиці можна назвати соціально-історичним (міжусобиці
феодалів тощо). Біографічний час героїв характерний темпоральними антрактами, -
сказати б по-сучасному, "білими плямами", невиясненими періодами. Розгадка
цих біографічних таємниць збільшує напругу (suspense), обов'язкову для фабульного хронотопу в романі.
"У будь-якому
готичному романі, - констатує Ольга Білоус, - центральною образною одиницею, що
виконує сюжетотворчу та організуючу функцію в тексті, є образ Дому. Дім у готичному
тексті з його хронотопом та специфічною психологічною атмосферою - це найбільше
зосередження та провідник основних концепцій готичної естетики, а у неоестетиці
й один з розпізнавальних знаків приналежності тексту до готичної традиції"
[3; С. 19].
Хронотоп Замку чи
Дому як характерний структант (вислів О. Білоус) з розвитком готичної поетики
модифікується. Їхніми замінниками можуть бути церква ("Вій" М. Гоголя),
руїни гробівця на кладовищі, пекло, корчма, ліс, простір села чи степу у
моторошному освітленні місяця (готичні українські оповідання). Тому доцільно
замінити цей структант готичного (моторошного) роману терміном локус
несамовитості.
Кілька власних
спостережень-ілюстрацій до вищесказаного.
У першому
англійському готичному романі "Замок Отранто" (1764) Гораса Уолпола
простір свій/чужий динамічний. З ретроспекційного часу ми дізнаємось, що він,
замок Отранто, належав легітимному власникові й був, отже, з його точки зору й
авторської "своїм", а в час зображеної акції він поки що чужий, бо
належить узурпаторові-злотворцеві. Цей замкнений простір "подовжується"
за принципом "включеності" вежею, яка виконує функцію в’язниці, як то
було у середньовічних замках, і підземними лабіринтами з перешкодами-порогами,
які збільшують напругу й жах (horror) героїв - Ізабелли й Теодора - під час їхньої втечі у темряві цих
лабіринтів. Печери, які є продовженням простору, не становлять пастки, а є
хронотопом притулку, захисту. Своєрідним прийомом нагнітання настрою
несамовитості є ірреальне оживання простору - полотна, на якому зображений
портрет одного із предків, а також гіперболізація простору (колосальний
залізний шолом, який падає нізвідки й виконує функцію смертельної пастки для
нареченого у день його шлюбу; величезна рука у залізній рукавиці на сходах). Але
зло у ранній англійській готиці, як правило, переможене справедливістю. Тимчасово
чужий і несамовитий простір стає своїм для нащадка його легітимного власника -
юного й хороброго юнака Теодора, який щасливо подолав позбавлений світла
лабіринт як символ - у даному випадку - перешкод на шляху досягнення мети.
Локуси
несамовитості поєднані з хронотопом дороги-подорожі як символу випробування у
романі француза Жака Казота "Закоханий диявол" (1872). Тут два
хронотопи зустрічі в локусі несамовитості - зустріч відважного офіцера з
викликаним Люцифером у руїнах якоїсь каплиці чи гробівця на кладовищі (Люцифер
з’являється в іпостасі огидної морди верблюда на довгій шиї) та в інтер’єрі
кімнати селянина під час весілля (цей простір виявився ілюзорним). Між тими
двома пунктами хронотопу відбувається подорож офіцера з сульфідою, що її
прислав для його обслуговування Люцифер. Іде змагання за інтимний простір (сульфіда
спочатку ночує у кутку на соломі, як песик) на ліжку. Це твір про переборення
жаху між людиною й духами. Це - roman galante - "галантний роман", оскільки закохана в офіцера сульфіда не
робить йому зла навіть під час розлуки.
Повною
протилежністю до "галантного роману" є "чорний роман" (le rоman noir), або le roman diabolique "Чернець" (1785) Метью
Грегорі Льюїса. Цей твір зараховують до так званої романтичної френезії, у дусі
якої властивості готичного роману особливо увиразнені, загострені. Функція
локусу несамовитості посилена - це не тільки інтенсифікація страху, а й
жорстокості. Проте ця жорстокість умотивована психологічно зумовленістю
деградації особистості замкнутим простором. У вимірі зовнішнього простору героя
талановитий красномовець і ревний у побожності тридцятирічний настоятель
монастиря користується репутацією святого. За внутрішнім хронотопом він деградує
до падшого ангела, запродавши злочинну душу дияволові. На відкритому просторі -
поза мурами монастиря - падіння не сталося б - тут би він знайшов широкий
простір для громадської діяльності й для заспокоєння інтимної жаги. Честолюбство
(вроджена риса характеру) було б пружиною етапів негріховної кар’єри. Неперевершений психолог - Люцифер - саме на рисі честолюбства
будує і здійснює план спокуси "святого". Він "приставляє" до
нього свого "сексота" - диявола дрібнішого ґатунку, який блискуче
відіграє роль молодого друга, а потім - роль молодої красуні-звабниці й "організовує"
страхітливі гріхопадіння ченця - інцест зі сестрою, вбивство матері. "Включений
простір" - з'єднане з монастирським простором кладовище і його жахливі
катакомби, де у зловісній атмосфері трупів, що розкладаються, настоятель
монастиря здійснює згаданий інцест. Ці катакомби-гробівці стають довічною,
здавалось би, пасткою й тюрмою для інших жертв садистів. Локус несамовитості
сягає крайніх меж жахливого. Чи не найстрашнішим є й простір покари великого
грішника, якого несе у кігтях Люцифер і кидає на гострі шпилі скель. Проте
роман не є апологом жаху й жорстокості - вони є елементами жанру
роману-алегорії про падіння грішної людини, твором з дидактично-моральним
підтекстом. Добро і справедливість перемагають усі ці страхіття за допомогою
героїв-добротворців.
За влучним
спостереженням Н.Х. Копистянської, у реалізмі й натуралізмі простір і час після
вільного балансування цими категоріями у романтизмі наближаються до їхніх
фізичних вимірів. І це ми спостерігаємо у романах Шарлотти Бронте та її сестри
Емілії. У 40-і роки ХІХ ст. ці й донині популярні письменниці у комплексі
різних поетикальних засобів користувалися меншою (Шарлотта) чи більшою (Емілія)
мірою елементами готичної поетики, зокрема у її проекції на образи часу і
простору.
У романі "Джейн
Ейр" Шарлотти Бронте оповідь ведеться у формі часової ретроспекції, у
хронологічній послідовності. Замкнутий простір не тільки виконує функцію
готичного жаху, а й, у поєднанні з відкритим простором, є засобом
психологічного зображення героїні. Маленьку дівчинку Джейн її бездумна тітка
місіс Рід за фіктивну провину замкнула в одній із кімнат свого дому. На
вразливу дитячу душу лише фактор замкнутості наводить жах безвихідності й
пастки. Мерехтіння світла на стелі кімнати дівчина сприймає як появу духа і
втрачає з переляку свідомість. Лоувудський притулок своєю ізольованістю від
світу та антипедагогічними муштрами й знущаннями нагадує щось подібне до
поєднання просторів тюрми й казарми. Отже, психологічно вмотивована жадоба
героїні вирватись із простору неволі на простір свободи. Як простір свободи
вона сприймає безмежність ландшафту й виривається з Лоувудського притулку
навіть тоді, коли стосунки між вихователями й вихованками "олюднилися",
коли вона сама стала вчителькою-вихователькою.
Зміна "старого"
простору на новий - дім, подібний до замку, у маєтку містера Рочестера, попри
зовнішній простір заспокоєння, має свій "включений простір" ("Puppe in der Puppe") - засекречену кімнату-в’язницю, у
якій замкнений хтось страшніший, ніж дух. У цій довічній пастці перебуває
божевільна дружина містера Рочестера, яка знаходить вихід у підпаленні дому й
самоспаленні у його пожежі. Наступний відрізок у біографічному хронотопі
героїні - це хронотоп втечі, дороги в невідомий, неокреслений простір, що
зумовлено непокірністю в характері Джейн Ейр. Відтак - простір повернення,
щасливий happy end любовної історії. Єдиний сюрреалістичний
момент у романі "Джейн Ейр" - це розмова закоханих, звук, почутий
через неможливий для його проникнення віддалений простір - своєрідна озвучена
телепатія.
Жанротворчу
функцію готичного роману у творі Емілії Бронте "Буреверхи" час і
простір виконують виразніше, ніж у романі "Джейн Ейр" її старшої
сестри. Свій і чужий простір у "Буреверхах" протягом зображеного та
ретроспективного часу міняються місцями. Час побудови фермерського дому на
Буреверхах маркується табличкою з датою 1500 рік (зображений фабульний час
пізніший на півтисячоліття). Дім побудував містер Ерншо, це його власність. Прибулець
з іншого світу, з вулиці великого міста, безрідне дитинча Хіткліф, виростаючи,
неначе зозулине пташеня, за допомогою різних хитрощів стає узурпатором
Буреверхів, а також власником дому в Долині Шпаків, що належав родині Лінтонів.
Після заплутаних перипетій "свій" простір, немов здійснивши кругову
подорож, повертається до нащадка роду Ерншо - Гертона. Дім на Буреверхах, чи
просто "Буреверхи", має всі атрибути локусу несамовитості. Це старий
понурий дискомфортний будинок, коридори і сходи якого у постійній темряві,
кімнати як слід необладнані. Є і "включений простір" - таємнича,
замкнена на ключ кімната, яка виконує функцію пастки-в’язниці
й куди навідується дух. Мешканці дому вражають своєю непривітністю,
негостинністю, понурістю та озлобленістю. Крім тирана Хіткліфа, особливою
злословністю відзначається старий слуга Джозеф.
Новаторством
Емілії Бронте є прийом зображення опозиційних двох домів. Якщо "Буреверхи"
- осередок зла, страху й дикої експансивності, то цивілізований дім у Долині
Шпаків характеризується лагідною атмосферою, інтелігентністю й добротою його
мешканців. Два Доми набувають контрастної символіки: "Буреверхи" -
Дім Бурі, оселя в Долині Шпаків - Дім Миру. Вони, ці два Доми, це частина
космічної рівноваги. Адже між ними відбувається циркуляція частини мешканців,
які в різних атмосферах то олюднюються, то озлоблюються.
Між цими двома
замкнутими просторами пролягає відкритий простір, що його можна назвати
простором Свободи. Це дикий простір вересовищ, трясовин і скель північної
Англії. При всій дискомфортності цього дикого простору, є щось у ньому
принадне, особливо для молоді з "Буреверхів", яка прагне дихнути
свіжим повітрям після затхлої і понурої атмосфери своєї цитаделі зла, а також
для молоді з Долини Шпаків, втомленої цивілізованою педантичністю свого дому. Різнонастроєві
простори мають вплив на формування характерів своїх героїв. Фабульний час
обіймає типаж і час трьох генерацій.
Мініпростором як
локусом несамовитості є могила коханої Хіткліфа, який двічі намагається її
відкопати і котрий відчуває присутність її духу, з усією очевидністю у
хворобливому стані параної. Такі галюцинації невідступно переслідують Хіткліфа
у його передсмертний час. Найближче оточення, особливо злісний слуга Джозеф,
схильні вбачати у Хіткліфові диявола. Однак то вже доба реалізму, і духам
Емілія Бронте не дозволяє такої сваволі, як це робили романтики.
Деякі
сюрреалістичні акценти у її романі можна витлумачити раціоналістично, але сама
авторка цього відверто не робить, адже це елемент mystery (таємничості), необхідний для створення напруги сюжету, а також засіб
психологічного зображення персонажів.
Цікавим варіантом
біографічного часу героя є час від народження до нескінченності. Можна б його
назвати хронотопом нескінченності. Він втілений у світовий образ Вічного Жида чи
Вічного монгола, Вічного Блукача. Образ його є у романі Льюїса "Чернець",
у романі Чарльза Роберта Метьюріна "Мельмот-Блукач" та в українському
готичному романі Олекси Стороженка "Марко Проклятий", у яких
безсмертя є формою покари за гріхи.
Висновки
Категорії часу і
простору є вічною філософською проблемою, починаючи від Біблії, Гомера й
античних мислителів у європейському континуумі, а також у континуумі
орієнтальних культур. Міфологія різних народів становить перший етап тлумачення
походження світу та його часопросторових властивостей. Розвиток концепцій часу
і простору залежить від стадій розвитку науки. Розглядаються чотири концепції
часу: динамічна, статична, реляційна і субстанційна у праці Молчанова Ю.Б.
"Четыре концепции времени в философии и физике".
Простежується
питання про первинність духу чи матерії, тобто вже від античності ведуться
суперечки між філософами-ідеалістами і матеріалістами.
На всіх періодах
розвитку філософської думки виникає проблема суб’єктивного
сприйняття часопростору.
У половині ХІХ ст.
перемагає матеріалістична концепція світу, за якою часопростір у своїй
нерозривності є формою існування матерії. Але й матеріалісти не нехтують суб’єктивним фактором у сприйманні часу і простору. І. Франко називає наші
враження від об’єктивної дійсності психологічними копіями.
Фольклор, а в його
обсязі міфологічні легенди, деякі характерні часопросторові уявлення сакралізує
й символізує. Уже у фольклорі є уявлення про відносність часу, його ритму у
різних світах (цьому й потойбічному), про рух у часі астральних тіл, про свій і
чужий простір, хронотоп дороги, моста як сполучника й порога між своїм та чужим
простором. Фольклор намагається своїми засобами дати зоровий образ часу. Ці
народні уявлення переходять до художньої писемності - літератури.
Різні літературні
напрями неоднаково наближаються до фізичного часу і простору. Романтизм згідно
зі своїми постулатами творчої свободи віддаляється від них, реалізм і
натуралізм як естетика позитивізму наближаються, сюрреалізм, базований на
ірраціоналізмі, ще більше розходиться з ними, ніж романтизм.
На всіх етапах
літературного розвитку художній часопростір стає жанротворчим.
Готична поетика
для своєї мети послідовно використовує локус несамовитості, яким є старий
замок, монастир, катакомби тощо. Це оселі зла і надприродних сил. У закритому
просторі буває ще й так званий "включений простір", найбільш
несамовитий: кімната-в’язниця, підземний лабіринт як
продовження закритого простору, а у відкритому просторі - хронотоп дороги,
подорожі. Часопросторові відношення у художньому творі спроектовані на
розкриття світу з боротьбою добра і зла у ньому, які належать до вічних
категорій екзистансу.
1.
Ахундов М.Д. Концепции пространства и времени: истоки,
эволюция, перспективы. - М.: "Наука", 1982. - 224 с.
2.
Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки
по исторической поэтике // Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования
разных лет. - Москва: Художественная литература, 1975. - С.234-408.
3.
Білоус О. Архетипи готичного роману (спроби
семіотичного аналізу готичної прози) // Американська література на рубежі
ХХ-ХХІ століть: Мат-ли міжн. конф. з літ-ри США. - К., 2004. - С. 191-197.
4.
Гарасим Я. Культурно-історична школа в українській
фольклористиці. - Львів: ЛДУ, 1999. - 143 с.
5.
Денисюк І. Національна специфіка українського
фольклору // Денисюк І. Літературознавчі та фольклористичні праці. - Львів: ЛНУ,
2005. - Т.3. - С.15-18.
6.
Денисюк І. Пісні з-над берегів Турського озера. Вступне
слово // Денисюк І. Літературознавчі та фольклористичні праці. - Львів: ЛНУ,
2005. - Т.3. - С.155-172.
7.
Кольридж С. - Т. Избранные труды / История эстетики
в памятниках и документах. - М.: "Искусство", 1987. - С.15-20.
8.
Копистянська Н.Х. Жанр, жанрова система у просторі
літературознавства: Монографія. - Львів: ПАІС, 2005. - 368 с.
9.
Копистянська Н.Х. Аспекти вивчення художнього часу
в літературознавстві: Нотатки // Рад. літературознавство. - 1988. - №6. - С.11-19.
10.
Любинская Л.Н., Лепилин С.В. Философские проблемы времени в контексте
междисциплинарных исследований. - М.: Прогресс-Традиция, 2002. - С.95.
11.
Мислителі німецького Романтизму / Упор. Леонід
Рудницький та Олег Фешовець. - Івано-Франківськ: Вид-во "Лілея-НВ", 2003.
- 588 с.
12.
Молчанов Ю.Б. Четыре концепции времени в философии и физике. - М.:
"Наука", 1977. - 192 с.
13.
Новейший философский словарь. - Москва, 2003. - С.804.
14.
Нонна Копистянська. Бібліографічний покажчик /
уклад. М. Кривенко. - Львів: Видав. центр ЛНУ, 2004. - 234 с.
15.
Рассел Б. Історія західної філософії / Пер. з англ.Ю.
Лісняка, П. Таращука. - К.: Основи, 1995. - 759 с.
16.
Современный философский словарь / Под общей ред. д. ф. н. профессора В.Е.
Кемерова. - 2-е изд., испр. и доп. - Лондон, Франкфурт-на-Майне, Париж, Люксембург,
Москва, Минск / "Панпринт", 1998. - 1064 с.
17.
Тодчук Н. Роман Франка "Для домашнього огнища":
Простір і час. - Львів, 2002. - 204 с.
18.
Философский энциклопедический словарь. - Т.4. - Москва, 1967. - С.392-397.
19.
Философский энциклопедический словарь. - Москва, 1989. - С.519-521.
20.
Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко
І. Зібр. тв.: У 50 т. - Київ: Наук. думка, 1981. - Т.1. - С.45-76.
21.
Шейнина Е.А. Энциклопедия символов. - М., 2000; Харьков, 2002. - 591 с.
22.
Шопенгауер А. Избранные произведения. - М.: Просвещение,
1992. - 479 с.
23.
Adamowski Y. Kategoria przestrzeni w folklorze. -
Lublin: Wydawnictwo UMCS, 1999. - 254 s.
24.
Aquirre M. Geometria strachu: Wykorzystanie przestrzeni w literaturze gotyckiej // Wokół gotycyzmów. - Kraków: Universitas, 2002. - S.15-32.
25.
Izdebska A. Gotyckie labirynty // Wokół gotycyzmów. - Kraków: Universitas, 2002. - S.33-42.
26.
Markiewicz H. Teorie powieści za
granicą. - Warszawa: PWN, 1995. - 565 s.
27.
Skwarczyńska S. Czas i przestrzeń w literaturze // Skwarczyńska S. Wstęp do nauki o literaturze. - Warszawa: PAX, 1954. - T.1. - S.116-145.
Страницы: 1, 2, 3
|