Проблема ментальності в українській народознавчій науці

Іншим джерелом індивідуалізму українського селянства є спільність української та індійської протокультури, яка обумовлює формування інтровертивного типу особистості, схильного більше до індивідуальних форм співжиття.

Геополітична межовість України, яка знаходиться на стику двох цивілізацій – західної та східної і тому ставала ареною зіткнення цих двох великих світів, - теж відіграла не останню роль в усталенні українського індивідуалізму. Постійна екзистенцій на напруга в житті спонукала мирних українських хліборобів шукати підвалини власного існування у певній індивідуальні трансценденції буття, у прагненні втекти від здебільшого жахливої реальності до ілюзорного мрійництва.

“Втеча” українців від суспільного життя до природи ( відомий український антеїзм – любов до природи ) є втратою частини свого “я”, рисою ментальності, яка притаманна багатьом генераціям без державного українства. Інтровертивний індивідуалізм пересічного українця має за підсумок егоцентризм, який призводить до браку дисципліни, знецінення власних авторитетів, нездатності створити сою владу, а головне – утримати її. Індивідуалізм української ментальності виступає підоймою для виникнення загального анархізму, який детермінує державну неспроможність українства, його нездатність до інтеграції. Але і своєрідний індивідуалізм традиційної української ментальності може виступати важливою передумовою для позитивних зрушень. Індивідуалістично налаштоване українство тяжіло до громадської спільноти. Для українців громада є у певному сенсі тією ж родиною, лише у іншій царині стосунків. Маючи індивідуалістські кордоцентричні настанови, українство відтворює взірці родинних взаємин у галузі суспільно-політичній через створення локальних громад, які діють на тотожних родинних засадах.

Джерелом анархічності українців є жіночий первень української психіки. Зовнішні прояви жіночого начала в українській психіці допомагають віднайти ключ до розуміння базових якостей національної ментальності. Визначальним чинником виступає матріархальний характер української родини. Як правило, в українській сім’ї функцію виховання здійснює головним чином матір, постійно піклується про дітей та опікає їх. Маючи переважно жіноче виховання, дитина набуває типово жіночих рис характеру, серед яких переважаючою є кордоцентрична емоційність.

Звідси й виникає в українській ментальності перевага почуттів над розумом, сентиментальність, надмірна вразливість, брак волі, впадання у крайнощі, непослідовність. Роль батька у виховному процесі обмежувалася в українців функцією покарання. Виступаючи дисциплінуючим вектором виховання, годувальник-батько сприймається дитиною відчужено. Дитина мусить, скорячись силі, слухатися, але внутрішньо протестує, прагне вирватися з-під батьківської влади. Постать батька асоціюється із владою. У дорослому віці людна на підсвідомому рівні репродукує негативні настанови, які сформувалися у дитинстві. За українським звичаєм усі діти ( сини й доньки ) мають рівні права на батьківську спадщину.

РОЗДІЛ ІІ. ПИТАННЯ «ДУХУ НАРОДУ», «НАЦІОНАЛЬНОГО ДУХУ» В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – поч. ХХ ст

Початки наукових досліджень української історії, етнографії, мови, письменства, - те, що ми називаємо українознавством, припадають на кінець XVIII ст. Цей процес розвитку різних галузей науки пов’язаний з українським національним відродженням. Саме тоді, коли російський уряд доруйновував українську державність, коли завмирало українське культурне життя в своїх старих формах, якраз тоді серед освічених представників українського громадянства, як антитеза до упадку старого життя, зароджувався новий духовний процес: пробудження інтересу до свого власного минулого, прагнення зберегти національно-історичну традицію враховуючи вплив нових ідей, що приходили з Заходу, ідей народності й демократизму, - все це стало початком процесу українського національного відродження. Воно розпочинається якраз тоді, коли російський уряд докладав усіх зусиль, щоб не тільки назва, але навіть і сама пам’ять про часи колишньої козацької слави зникла, щоб раз і назавжди викорінився погляд, ніби українці – якийсь окремий народ. Саме тоді українські патріоти починають збирати пам’ятки з історії своєї минувшини і видавати їх у світ, щоб не пропала пам’ять про колишнє самобутнє життя краю.

Однак всі ці видання мали, навіть для свого часу, здебільшого делитантський характер; вони були справою патріотичного захоплення. Для серйозних систематичних досліджень і публікацій необхідні були наукові установи та видавництва.

Із відкриттям на території України університетів та заснуванням упродовж ХІХ ст. урядових наукових комісій та наукових товариств ми можемо говорити про відповідний науковий рівень робіт в галузі народознавчої науки.

Обґрунтування науковим способом права українського народу на культурно-історичну самостійність, вільний національний розвиток не можливе без розуміння особливості, своєрідності, специфічності, тобто окремішності народу, яка зумовлюється і визначається певними ознаками. Розуміння окремішності призводить до питання про духовне буття народу. Тобто виникають питання про “дух народу”, “душу народу” які знайшли своє відображення в народознавчих роботах українських наукових діячів другої половини ХІХ ст.

Це стосується праць П. Юркевича, М. Костомарова, М. Максимовича, М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша, П. Чубинського, М. Драгоманова, О. Потебні та ін.

«Філософія серця» Памфіла Юркевича ( 1827 – 1874 ).

Розум виявляє загальне в діяльності людей, серце ж – основа неповторності та унікальності людської особистості; тому у серці творяться ті явища і події історії, які принципово неможливо “вивести” із загальних законів. «У серці людини лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодного загального поняття чи закону». Звичайно, розум, “голова” керує, планує, дерегує, але серце – породжує. «Серце породжує лише ті явища душевного життя, які не можуть бути з’ясовані загальними закономірностями психіки. В ту сферу, що в ній панує загальна закономірність і правильність, серце не втручається. Воно лише розкриває себе в цій сфері і то не разом, а помалу, та раз відразу. В глибині серця завше залишається джерело нового життя, нових рухів та устремлінь, які не вміщуються у закінченні, обмежені форми життя душі і роблять її придатною для вічності».

Змушений писати та викладати російською мовою, Юркевич, проте, всією своєю творчістю утверджував дух української ментальності.

Попри всі тяжкі обставини національно-колоніального гніту у Києві ще за часів Києво-Могелянської академії зберігся ідейний клімат української ментальності, який не просто впливав, а й формував спосіб мислення багатьох російських мислителів, що жили, вчили і працювали тут. Тут можна говорити про специфічну Київську екзистенціально-гуманістичну школу філософії.

Першим дослідником, що зайнявся питанням української етнопсихології, був Микола Костомаров ( 1817 – 1885 ), великий ерудит, історик і етнограф. До української етнографії і українства звернувся під впливом видань Максимовича, тієї загальної атмосфери захоплення народністю, що в ті часи панувала. Відомі такі етнографічні праці Костомарова: «Объ историческомъ значенім русской народной поезіи» (1843), «Славянская міфологія» ( 1847 ), «Историческое значеніе южнорусского писенного творчества». Власні етнографічні записи Костомаров опублікував у «Малорусскомъ литературномъ Зборникъ» Мордовцева ( Саратов, 1859 ), опріч того, під його доглядом і редакцією вийшли томи ІІІ, IV, V «Трудовъ етнографическо-статистической експедицій въ юго-западный край» Чубинського.

У праці «Дві руські народності» методологічно наголошує, щоправда тільки в теоретичній частині, коли говорить лише загально про формування національної психіки, вплив географічних чинників на душу людини ( як складової частини спільноти, що заселює дану територію ), але поруч із географічним чинником відзначає історичні умови життя, і потім – практично-засадничо спирає свою студію на аналізі історичних факторів.

Основною рисою українця Костомаров уважає перевагу особистого над загальним. В індивідуальному житті виявляється це в підкреслюванні свого «я» і в прагненні до самовияву. В родині в Україні маємо малу родину (індивідуалістичну ), тобто після одруження діти відділюються від батьків, отримують своє окреме майно, символізоване власною хатою; їхній зв’язок з батьками є виключно почуттєвого характеру. Громада українців – це «добровільне товариство людей», тоді як у росіян – “мір”. Щодо держави, то в Україні із зарання історії «народна воля стоїть понад князівським правом».

Поняття Бога в Україні «міцне почуття божої всеприсутности, душевна скруха, внутрішня розмова з Богом, тайне думання про божу волю над собою, сердечний порив у світ невідомого, таємного, радісного».

Індивідуалізм, який випливає з бажання самовияву, що веде до підкреслення власного “я”, автоматично звертає увагу на своє нутро, веде до увнутрішнення. З тої зробленої Костомаровим констанції можна висловити в сучасній психологічній термінології внесок, що українець є інтровертивний тип, а російська “зовнішність” вказує на екстравертивність вдачі. В українця переважають почування, підсвідомі прямування, а в росіян аналітичний “світлий розум” та воля.

«Участь природи в українських піснях надзвичайно велика; українська поезія не розлучається з природою: природа оживляє її, поділяє з нею радощі і журбу людської душі; трави, дерева, птаство, звірята, світила неба, ранок і вечір, весна і сніг – усе дише, думає, почуває разом із людиною, все відгукується до неї чарівним голосом, - голосом то співчуття, то надій, то присуду ...».

З тої поетичності українця випливає ще любов до жінки, і це ще раз веде нас до проблеми родини, ширше тої проблеми Костомаров не розробляє, відзначаючи тільки, що в росіян є закохання в “тілесну красу”, а жіноча краса “рідко коли підноситься понад матерію” – “рідко коли пісня нагадує про високі прикмети й повагу жіночої душі”.

Костомаров цікавий славетними “Книгами буття українського народу”. Основою для “Книг буття” є та ж ідея, яку поділяли й російські націоналісти-романтики: кожен народ має свою місію в історії, реалізуючи певні функції «світового духу». Різниця між російським, польським та українським тлумаченням історії світового духу полягає в постулюванні особливої української місії в світі, яка випливає із традиційного українського волелюбства. Україна «не пропала, бо вона не знала ні царя, ні пана, а хоч був цар, єсть так чужий, і хоч були і єсть пани, так чужі, хоча ті пани і з українського роду, однак не говорили по-українськи, суть виродки, а справжній українець не любить ні царя, ні пана і знає одного Бога».

Так формулюється українська національна ідея. Тут вона не збігається з ідеєю релігійною, згідно зі статутом Товариства, говориться про слов’янську єдність незалежно від релігійних розходжень, прокламується можливість примирення розбіжностей у християнських церквах.

У Книгах виразно підкреслений ідеал свободи, а якщо Господь карає, то гіршою карою від потопу, війни, мору є покарання неволею. І згідно з тим є похвала ладу, в якому “не буде ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа”. Тобто підставою нашого життя має бути лад, який давав би змогу кожному само виявитися по своїх здібностях і вартості. І навпаки, таки під-креслено брак протиставного прямування в українця – брак у нього чесноти підпорядкування. Зовсім аналогічно до своєї пізнішої етнопсихологічної студії Костомаров у Книгах наголошує почуттєвість українського народу, перевагою його ендотимного тла, яка або те озує любов, що кульмінує у любові історичних ворогів, - і послідовно заперечення раціоналізму, а навіть схильність до пасивізму, що виявляється у нереальному мрійництві, яке призводить до творення утопій. Ці почування мають ще своє виразне відбиття у соціальному прямуванні несення допомоги й ідеалу гармонії у зразковій родині й суспільстві, але при занику інстинкту боротьби.

Книги – це ідеал українського суспільного життя, і тим самим ідеал українця.

Принципи аналізу “народного духу” були реалізовані Костомаровим в його майстерській праці 1844 р. “Про історичне значення російської народної поезії”. Загальні ідеї він виклав значно пізніше, мабуть, найясніше це йому вдалось у проекті програми свого курсу, запропонованому Казанському університетові 1857 року. Костомаров виходить із того, що слід розрізняти зовнішнє та внутрішнє життя народу. Зовнішнє життя, або фактична історія ( Костомаров вживає замість слова “факт” введене тоді Погодіним слово “быль” ) є історія окремих осіб. Життя ж народу, має їх страждання, радості й дії – це його внутрішнє життя. «Нам треба побачити бідного поселянина в його хаті, прислухатися до його домашньої мови, пізнати його спілкування з сім’єю і сусідами».

Життя народу поділяється на: 1) фізіологічне ( місцевість, клімат, етнічні особливості, здоров’я, тілесний склад і зовнішній вигляд, здібності ); 2) політичне ( держава, сусіди, захист ); 3) суспільне ( церква, дім, суспільний побут ); 4) духовне ( ставлення народного духу до верховної істоти, - людини і природи: релігія, виховання, освіта ).

Костомаров вбачав у народі, в масах, в його “внутрішній історії” ту духовну силу, яка спроможна рухати поступ.

 Михайло Максимович в основу своїх етнографічних і літературних праць поклав українські переконання, любов до народу й бажання служити йому своєю науковою роботою. Етнографічні збірки Максимовича ( “Малороссійськія пісні” 1827 р., “Українські народні пісні” та “Голоса українських пісень” 1834 р., “Збірник українських пісень”, 1849 р. ) цілком перевернули старі погляди на українську народну поезію, показавши піснями історичними та побутовими красу її, багатство і різноманітність.

Максимович робить спробу охарактеризувати психіку українського і російського народу на підставі пісень. Ця спроба “характереології” виглядає так: “у російських піснях виявляється дух, покірний своїй долі і підлеглий її волі. Росіянин не звик брати діяльної участи в переворотах життя ... – Він бажає немов отділитись од усього ... закривши рукою вухо, хоче начеб загубитися в згуку. Через це російські пісні визначаються глибокою тугою, безнадійним забуттям”. Українські – “виявляючи боротьбу Духа з долею, відріжняються поривами пристрасти, короткою твердістю і силою почуття, але й природністю вислову. В них бачимо не забуття й не безнадійний сум, але більше гнів і тугу; в них більше дії”. – Український «дух, не знаходячи ще в собі самому особливих форм для повного вияву почуття, що зароджується в його глибині, мимоволі звертається до природи, з якою він через своє дитинство ще приятелює, і в її предметах бачить, відчуває щось подібне до себе».

Екзистенціально-ментальний підхід плідний і при змалюванні світоглядної позиції видатного українського мислителя та письменника Миколи Гоголя (1809 – 1852).

З традиційної точки зору, Гоголь – письменник ( причому російськомовний ) з реалістичних позицій критикує “прогнилість” бюрократично-чиновницького ладу Російської імперії. Персонажі гоголівських “Ревізора”, “Мертвих душ” та інші – репрезентують лише “поверховий” шар реальності, примарний світ, що ховає під собою інший, справжній світ, світ людської душі та серця. Перший світ – світ “мертвих душ” є своєрідним “шифром”, до якого необхідно знайти “ключ”, щоб досягти світу “душ живих”. Ключ цей треба шукати у власній душі – «знайти лише ключ до своєї власної душі; коли ж знайдеш, тоді тим самим ключем одімкнеш душі всіх».

Оцінюючи у тому плані творчість Гоголя, Д. Чижевський наголошує: «Як не красу людської душі Гоголь побачив у мертвості її, так, навпаки, за ідеал він ставить – бути живими душами. Знову не інтелект, не воля висувається на перше місце, а відчуття, емоція, здатність глибоко і жваво реагувати на життя». І далі: “Ціллю творчості Гоголя було: оживити душі, роздмухати у людини жар в душі, де він починає згасати, показати, що прекрасна душа є природно-прекрасна мета для людини. Між останніми словами, що він написав перед смертю, були: «Будьте не мертві, а живі душі; нема інших дверей, як ті, що їх вказав Ісус Христос, і хто ходить інде – є тать і злочинець».

Тарас Шевченко.

До Кирило-Мефодіївського товариства належав геніальний український мислитель, поет, художник Тарас Шевченко ( 1814 – 1861). Щодо світоглядної позиції Шевченка, у літературі існує величезна розбіжність точок зору і позицій, кожна з яких має “свої” підстави в творчості Кобзаря України. Для більш-менш адекватної оцінки шевченкового світогляду треба застосувати не традиційний – обєктивісько-натуралістичний-методологічний вимір, а розглянути творчість Шевченка у контексті властивої йому національної-української-світоглядної ментальності.

Зваживши на характерні риси цієї ментальності (кордоцентризм; екзистен-ціально-особистісне, поліфонічне бачення світу; антеїзм ), не важко встановити, що Україна, як головна реалія творчості Шевченка, змальовується у постійній опозиції діалозі двох основних її “вимірів” – тої соціальної спільності, яка реально втілена в історичній дійсності, що триває у теперішньому часі, і духовно-ідеальної спільності, яка була в минулому ( представлена високими морально-етичними заповітами “козацької слави” ) і яка має бути відроджена у майбутньому.

Перехід від “славного” минулого до несправедливого, ганебного наслав’я сьогодення ( його символічно-художній образ – Україна-покритка ) був результатом не тих або інших реальних історичних подій і фактів, а моральної катастрофи, що стала “карою”, розплатою за гріховність. Так само і майбутнє оновлення, відродження української слави має прийти внаслідок втручання вищих моральних сил добра і справедливості.

Шевченко не революціонер ( попри всі заклики “громадою обух сталить”, окропляти “вражою злою кров’ю” волю ), він типовий “бунтар”. Шевченків “бунт” заперечує “несправедливу” соціально-політичну реальність, закон, порядок не з метою заміни її іншою ( хай “справедливою” ), але ж все-таки знов “реальністю”, “законом”, “порядком” – його “бунт” утверджує лише панування ідеальної “реальності” моралі та добра, панування творчого людського духу.

Тому “Україна”, “козацтво” у творчості Шевченка є екзистенціальними поняттями.

Пантелеймон Куліш ( 1819 – 1897 ) у своїх “запискахъ о южной Руси” ( два томи, СПБ., 1856 – 1857 ) показав зразок нового методу в етнографічній роботі. Він подавав не самі голі записи творів народної поезії, а й уводив читача в обставини записів, розповідав про співців та оповідачів, давав той побутовий фон, на якому працює етнограф. Це робило з його етнографічних студій немов суцільні етнографічні картини. На думку Куліша, в народній поезії тільки початок тієї національної творчості, що на вищих ступенях розвитку переходить у художнє письменство. В народній словесності нема ніяких чужих нам елементів, нове художнє письменство виросло з неї безпосередньо і, розвиваючись усіма сторонами, нові вбираючи в себе основи життя, переймає й ту роль на себе, що спершу грала народна поезія, тобто одбиває життя народу, його думи, погляди, настрої й інтереси. Через те й занепадає творчість народна, що народові тепер немає й потреби самому творити і він ніби переклав цю функцію на той спеціальний орган, який маємо за новітніх часів у письменстві.

У двох томах його “Записок” побачило світу багато нового цінного матеріалу – дум, переказів, легенд, казок – і як зустріли цю працю земляки, видно з ентузіастичних слів Шевченка: “такої книги, як «Записки о южной Руси”, я ще зроду не читав, та й не було ще такого добра в руській літературі... Він ( Куліш ) мене неначе на крилах переніс на Україну і посадив між старими, сліпими товаришами – кобзарям».

“Основа”, в якій заправляли Куліш і Костомаров, на полі етнографічної праці служила тим принципам, яким дорогу поклали згадані учені: поруч із зібранням етнографічних фактів, вона давала й окремі спроби систематизації та пояснення зібраного матеріалу, зв’язуючи народну поезію з письменством (праці Номера, Свидницького, Жемчужникова, Чубинського ). Поза «Основою» в ті часи теж вийшло кілька помітніх етнографічних праць, як от Миколи Гатцука – “Вжинок рідного поля” ( Москва, 1857 р. ), Миколи Маркевича – “Обычаи, повірія, кухня и напитки малороссіянъ” ( Київ, 1860 р.), Миколи Закревського – “Старосвітській бандуриста” ( Москва, 1860 р. ). Друга половина 60-х років, коли почалися репресії та українство, не сприяла навіть науковим працям, і новий розвиток української етнографії припадає вже на 70-ті роки, коли в Києві засновано “Юго-Западный отділь Империи Русскаго Географического Общества” ( 1873 р. ).

Ще перед заснуванням згаданого відділу Павло Чубинський ( 1839 – 1884 ) організував відому експедицію в західний край, що дала грандіозні наслідки. Здобутки цієї експедиції видано рр. 1872 – 1878, і склали вони 7 величезних томів етнографічного матеріалу: том І – вірування й забобони народні, приказки, загадки й чари; том ІІ – народний дневник; том ІІІ – казки; том IV – побут, родини, хрестини, весілля й похорон; том V – пісні; том VI – юридичні звичаї; том VII – про народності, що живуть на Україні. Чубинський згуртував цілий ряд визначних учених: Вол. Антонович, М. Драгоманов, Павло Житецький, Олександр Кистяківський, Олександр Русов, Іван Рудченко, Федір Вовк ( Волков ), М. Левченко. Праці згаданих учених містились як у «Трудахъ» Чубинського, так і в спеціальному органі відділу – «Запискахъ Юго-Западного отділа» ( два томи, 1873 – 1874 р. ); окрім того окремо вийшли праці: Антоновича і Драгоманова «Историческія песни малорусскаго народа» (Київ, 1874-75 рр. ), Драгоманова «Малорусскія народные преданія и разсказы» (Київ, 1876 р.). Надзвичайну вагу в українській народознавчій науці має й діяльність славного українського композитора Миколи Лисенка, - його “Збірник пісень” та взагалі праці над народною музичною творчістю («Характеристика музыкальныхъ особенностей малорусскихъ думъ и пісень»).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6