Історія сучасної філософії

Наполегливо звучать у сучасній релігійній філософії (її представляють учення католиків Ж. Марітена, Є. Жільсона, Г. Марселя, Тейяра де Шардена; філософа іудаїзму М. Бубера; ісламу – М. Ікбала та ін.) заклики до миру, соціальної справедливості, взаємопорозуміння та високої моральності. Особливо яскраво це відображено в діяльності папи Іоанна Павла II - філософа за освітою, що виклав свої дійсно глибоко гуманістичні погляди в книзі "Дійова особа", в ряді п'єс, статей, інших творів. Усе це в наші суворі дні навертає значну кількість людей у релігійне лоно.

Своєрідним є сучасне осмислення проблем буття людини і світу в цілому релігійними вченнями Сходу. В XX ст. більшість країн Азії і Африки здобули політичну незалежність, а деякі з них здійснили "економічне диво", піднявшись до вершин соціального прогресу. Від того об'єктивно назріла потреба в перегляді цінностей національних культур і релігійного світосприйняття. Проте корекція традиційних віровчень не привела до сформування цілісного сприйняття дійсності. По-перше, в багатьох країнах Сходу в релігійному житті панують ортодокси – політики й теологи, що ревно оберігають первинні релігійні канони. Вони наполягають на середньовічному тлумаченні догматів релігійної віри і, відповідно, є активними противниками соціальних змін. Наприклад, мусульманські ортодокси стверджують, що ідея соціального прогресу ворожа ісламу і суперечить його принципам. Суспільний порядок визначений наперед Аллахом, і тому він є завжди ідеальним та універсальним. Тому його заборонено порушувати і змінювати.

Буддійські та індуїстські ортодокси також не сприймають радикальних перемін у суспільстві. Вони аргументують свою позицію посиланням на основоположні принципи "сансари" та «карми», згідно з якими більш високий стан людей досягається під час наступного народження (перевтілення), а не вищим рівнем суспільного розвитку. Ідеї соціального прогресу ними відкидаються у відповідності до буддійської традиції, в основу якої покладена концепція циклічності. Згідно з нею суспільство рухається завжди в бік занепаду, а новий цикл його розвитку розпочинається зі стану, що був у стародавні часи. Тому заперечуються як наукові знання, так і філософія – гріховне вільнодумство.

По-друге, в багатьох країнах Сходу міцно вкорінюється відродження або фундаменталізм. Це найбільш характерний тип релігійної свідомості незаможних прошарків населення (ремісників, селян, торговців, студентів, молоді взагалі). Вони постійно очікують соціальних змін і, водночас, незадоволені їх нерішучістю і поверхневістю. Тому глибоко сприймається ідея відродження - (повернення) до основ (фундаменту) минулого, яке фундаменталісти ідеалізують, називаючи його «золотим віком» націй. Це тому, пояснюють вони, що раніше буддизм, індуїзм, іслам чи конфуціанство безмежно панували, а це робило всіх людей щасливими.

Такою, наприклад, є ідеологія фундаменталістів, об'єднаних в організацію "Джан сангх" в Індії, "Джамааг-і-іслам" в Пакистані та Афганістані, асоціації "Брати мусульмани" в країнах арабського Сходу та ін. Ідеалом ісламської держави вони вважають такій устрій, коли вся влада зосереджена в руках священнослужителів, коли діють закони шаріату, а правосудця вершать також священики. А представники впливової в Японії релігійної течії "Сока гаккай" пропонують ідеал "третьої цивілізації", де рівність і справедливість будуть досягнуті завдяки злиттю політики і релігії. Але в цьому об'єднанні пануватиме релігія (буддизм).

По-третє, суттєвим антиподом ортодоксії і фундаменталізму є модерним. Його представники виступають за обмеження сфери впливу релігії на суспільне життя і зведення її до особистої справи людей, а також налаштовані на відмежування церкви від держави. Вони по-своєму трактують релігійні догмати, є прибічниками освіти населення і застосування наукових досягнень.

Частина модерністів в основному спираються на місцеві культурні традиції. Але значна їх кількість пропонує не обмежуватися власним історичним шляхом розвитку, а орієнтуватися на Захід. Нерідко з'являються заклики взагалі у всьому копіювати європейський спосіб життя, на шкоду національним традиціям [2, 105].

По-четверте, більш привабливими для населення (яке фактично все віруюче) є релігійно-реформаційні ідеї. Вони націлені і на підтримку релігійної віри, і, водночас, на активізацію всіх сфер суспільного життя (освіти, науки, мистецтва, підприємницької діяльності тощо).

У кожній східній релігії своєрідно іде процес заміни "зовнішньої" релігійності населення "внутрішньою". Тобто здійснюється спрощення релігійних обрядів та дій (здійснюється відмова від принесення жертв богам в індуїзмі, виконання ритуальних вправ у буддизмі та ін.). Натомість звертається увага на сприйняття віри душею і серцем. Так, засновник реформації в індуїзмі Раммохан Рой розпочав пропагувати антиобрядову іпостась Упанішад. Його послідовник Дебендранашх Тагор ввів присягу для членів своєї общини "Брахмо самадж", що зобов'язує їх не бути ідолопоклонниками, а шанувати бога лише любов'ю. В Японії релігійна реформація просувається через появу "нових релігій", які розбудовуються з використанням сучасних засобів інформації, музики, мистецтва та наукових знань.

Не обминула реформація й іслам. Тут було поставлено під сумнів необхідність щоденної п'ятиразової молитви. Сьогодні Коран перекладено на національні мови, що раніше не робилося. А в 1960 р. тодішній президент Тунісу Хабіб Бургіба очолив акцію проти посту в місяць рамазан, а також хаджу – паломництва в Мекку.

Загальна тенденція спрощення культу демонструє бажання позбавлення посередницької ролі духовенства. Спрощення обрядів, гуманізація релігійного життя взагалі, поєднуються з більш демократичними обґрунтуваннями проблеми співвідношення людського і божественного. Наводяться докази необхідності певної свободи волі людини.

Релігійні реформатори провину за соціально-економічне відставання афро-азійських народів перекладають на традиційні віровчення, але залишаються при думці, що вони не антагоністичні науковим знанням, освіті тощо.

По-п'яте, в наш час впливовою стала політична філософія сучасного Сходу. Бурхливий сплеск політичного звільнення більшості народів Африки та Азії в XX ст. активізував пошуки власного шляху розвитку. Однак чітких уявлень про власний соціальний устрій тут не склалося. Доводиться вибирати між капіталістичною і соціалістичною соціальними моделями. Нерідко в молодих країнах перемагає змішаний варіант. Так з'явилися теорії "третього шляху розвитку" і "релігійного соціалізму".

У Північній Кореї почали культивуватися ідеї чучхе – опори на власні сили, що означає "незалежність у політиці, самостійність в економіці та самооборону при захисті країни". У Китаї декілька десятиліть втілювалася модель "соціалізму з китайським обличчям". Його творець Мао Дзедун вважав, що чим більше країна прагне миру, то тим більше має готуватися до війни. Для Китаю головними ворогами оголошувалися США і СРСР. Це означало "боротьбу бідного села з багатим містом". Спадкоємці теорії й практики Мао Дзедуна змінили світоглядну парадигму, а в соціально-економічному житті допускають елементи капіталізму. При тому вони спираються на релігійно-філософське вчення Конфуція про жорстку ієрархію суспільного устрою.

У сучасній японській культурній традиції переплелися ідеї трьох релігій: синтоїзму, буддизму і конфуціанства Тим самим поставлена під сумнів думка про яку-небудь цінність індивіда поза соціумом. Зберігається вірність конфуціанському тлумаченню людини як "гвинтика" соціальної структури, від чого залежить її життєвий успіх. Одночасно підтримується синтоїстська традиція єднання людини з природою.

В Індії розгорнуто проект ненасильницької цивілізації. Його запровадив національний пророк XX ст. Махатма Ганді. На Близькому Сході нині є розхожою "третя світова теорія" сучасного лідера Лівії Муаммара Каддафі. Згідно з нею малорозвинені країни мають вести пошук власних шляхів розвитку з урахуванням історичних традицій, культури, віри.

Таким чином, сьогоднішній Схід шукає свою дорогу до прогресу. Вибір далеко ще не завершено. Від його кінцевого результату багато в чому залежатиме розвиток усієї світової спільноти. Тому необхідний рівноправний діалог Сходу і Заходу, країн багатих і "третього світу", різноманітних культур і релігій.

3. Екофілософія

Екофілософія – порівняно нова сфера філософського знання. Біля її витоків знаходяться праці таких природознавців, як Е. Леруа,  В. Вернадський, А. Чижевський. Ще в середині XIX ст. відомий німецький учений-біолог Е. Геккель звернув увагу на екологію (грецькою – "вчення про житло") як науку про взаємодію органимів між собою і навколишнім середовищем. Пізніше В. Вернадський сформулював розуміння життя на Землі як геологічного явища. Воно, пояснював учений, силою свого прояву (наслідком розвитку життя та створенням біосфери) значно вплинуло на еволюцію нашої планети.

Ще сильніший вплив, ніж геологічна сила, має господарська діяльність соціуму, її масштаби могутніші, ніж уся природа в цілому. Людина перевела розвиток природи зі стихійного стану в організовану, нею осмислену сферу існування, оскільки суспільство створило розумну оболонку Землі – ноосферу. Хижацька діяльність людства поставила навколишнє середовище на межу виживання, а разом з ним і життя на Землі в цілому. Тому з середини XX ст. значна кількість мислителів задумалася про майбутнє нашої планети, сформувавши екофілософію. Цьому сприяло багато причин.

Першою групою безпосередніх причин виникнення екофілософії став розвиток природознавства; другою -загострення кризи в навколишньому середовищі; а третьою - проблеми майбутнього Землі і її живої оболонки. На жаль, у наш час погляди на екологію перетворилися у вузьку науку, яка насамперед вивчає допустимі межі промислового впливу людей на природу. Більш широке розуміння екологічних проблем (прогнозування майбутнього Землі, формування гармонійної взаємодії людини і природи тощо) крім спеціалістів, фактично більше нікого не турбує. І, як не дивно, не турбує не лише малоосвічених людей, а й інші верстви населення. Від екології чекають лише чистих продуктів, незабруднених водоймищ та повітря, але тільки не суворого втручання в згубну для природи виробничу діяльність людства.

І тим не менш, з 80-х років XX ст. розпочалася екологізація всієї науки. Екологія вийшла за межі дослідження окремих ділянок природи, відношень у середині біомів (тварин, рослинних організмів) на рівні популяції, біологічних видів тощо. Сьогодні її об'єктами стали екосистеми, біосистеми, вся біосфера в цілому. Відтак заявилися різноманітні підходи в екологічних роздумах.

Так, розгортаючи ідею В. Вернадського про живу речовину як сукупність організмів, що є основою біосфери (до неї, явища космічного, входить і людина), американець Джеймс Лавлок висунув цікаву гіпотезу. На його думку, всі земні сфери (агмо-, гідро-, літо- та ін.) разом із біосферою складають дуже злагоджений механізм. Ноосфера ж, проникнувши в усі пори цього механізму, заносить у нього людську агресію, руйнуючи його. Особливо це стало характерним для сучасної цивілізації, що поглиблює проблеми, пов'язані з виживанням людства. Це точка зору екоалармістів (французькою "алярм" – "тривога") [11, 109].

Сьогодні формується екосоціологія – свого роду синтез екології і соціології, яка займається як пошуком виходу з екологічної кризи, так і вирішенням багатьох глобальних проблем взагалі. У ній виділяють окремі напрями:

§     теорія біоцентризму, концепції якої спрямовані на охорону дикої природи;

§     концепція консерваціолиму, формування продуктивної діяльності людей без екологічної загрози;

§     теорія екологістів, попередження екокатастрофи на підставі об'єктивних вимог природознавства;

§     вимоги еколого-економістів щодо значного обмеження економічного росту споживання соціуму та ін.

Центральною категорією екофілософії є життя, що розуміється як космічне явище, куди входять біологічні, психологічні, духовні та душевні характеристики, інтуїція і чуттєвість, завдяки чому руйнується межа між світом людей і світом природи. Так розглядав проблему людини і життя французький релігійний філософ П'єр Тейяр де Шарден (1881-1955). Він у своїй праці "Феномен людини" співвідносить людську природу зі Всесвітом, підкреслюючи, що культура підпорядкована універсальній еволюції і космогенезу. Людська культура, за Тейяром де Шарденом, не штучне утворення, а необхідний феномен розвитку Космосу, а людина - згусток усіх етапів його розвитку, регулятор, початок і кінець Всесвіту. Нова культура людей без сучасного егоїзму можлива лише на підставі любові, а для цього слід об'єднати зусилля науки і релігії.

Німецько-французький філософ, лауреат Нобелівської премії Альберт Швейцер (1875-1965) створив етичну концепцію благоговіння перед життям, у якій стверджується, що добро зберігає і розвиває життя, а зло знищує його.

У своєму вченні А. Швейцер різко критикував європейську філософію за сухий раціоналізм і втрату творчих цінностей культури. Він доводив, що матеріальне виробництво не може цінуватися вище духовного. Вдосконалення виробництва матеріальних засобів життя не зробили людей ні багатшими, ні щасливішими. Європейська людина з часом стає все більш одинокою і нещасною, хоча її переконують, що суспільство прогресує. Таким чином, занепад духовної культури ставить людство на межу паталогічних змін.

Для збереження добра, вчив цей філософ, не потрібно якихось особливих норм і правил. Людина своїм життям має зберігати і захищати все живе. Для цього просто необхідно пам'ятати, що знищення та приниження життя завжди є злом. А життя людини вже своєю появою спрямоване на добро. Слід лише його примножувати благоговінням перед життям.

На думку А. Швейцера, етика благоговіння перед життям може бути реалізована лише в індивідуальному, особистому виборі, оскільки суспільство зробити це не в змозі. Культура гине тому, що створення етики передоручили державі. Так зване "спільне благо", "щастя людства" завжди досягалися насильницьким використанням праці, здібностей, здоров'я і життя окремих людей, що підтверджує вся наша історія. Щоб змінити сьогоднішню суспільну оцінку життя, слід докорінно змінити його вимір через піднесення на вищий рівень цінність індивіда. Благоговіння перед життям врятує і окрему людину, і людство взагалі. А тому врятує весь світ.

Суттєво розгорнули екологічні проблеми в етичному плані учасники Римського клубу (крупні вчені, політики, бізнесмени), який очолював італійський учений Ауреліо Печчеї (1908-1984). Під егідою клубу відбувалися і відбуваються різноманітні міжнародні теоретичні і практичні акції (проводяться наукові конференції, здійснюється радіо- і телепропаганда, спрямовуються дії Грінпісу тощо). Новий гуманізм, запропонований А. Печчеї, сповідує розвиток глобальної відповідальності, любові до справедливості і нетерпимості до насилля.

В екофілософії наявні й інші концепції: культурної еволюції, повернення людини до "природного начала" -відречення від сучасної цивілізації і т.п. Усі вони, безперечно, повинні принести благодатні плоди для безпечного існування людства.

Таким чином, новітні філософські вчення та течії спрямовані на всебічне з'ясування системи "людина – світ". Вони суттєво сприяють поглибленому осмисленню реалій світу.

4. Шляхи і способи вирішення сучасних глобальних проблем людства

У наші дні особливий інтерес представляє концепція вирішенням глобальних проблем, напрацьована А. Печчеї в книзі «Людські якості». У чому її суть? Основна ідея -відродити гармонію між людиною і природою за допомогою формування "нового гуманізму", що включає три аспекти: почуття глобальності, любов до справедливості і ненасильство. На цій підставі сформульовано шість основних завдань, пов'язаних з вирішенням головних проблем людства:

§     знати і враховувати зовнішні межі планети;

§     враховувати внутрішні межі людини;

§     обов'язкове збереження культурної спадщини;

§     створення світової єдності дій усіх країн і народів;

§     збереження наявного природного середовища як

§     головної умови існування людства;

§     підвищення ефективності виробництва з

§     обмеженням тиску на природне середовище.

Значний внесок у дослідження глобальної проблеми війни робить полемологія – важливий сучасний напрямок наукових досліджень військових конфліктів (Г. Батуль, Р. Каррер, Ж. Френд). Сучасні школи полемології вважають війну соціальною хворобою, що вимагає рішучого лікування. Вони підкреслюють, що військовий конфлікт – це результат дії безлічі факторів, який необхідно розглядати з використанням міждисциплінарних методів дослідження. На думку теоретиків полемології, війна виконує функцію підтримки соціальної рівноваги у взаєминах країн. Виходячи з цього, вони вважають, що не може бути і мови про ліквідацію війни, доки не буде знайдена заміна функції, що виконує війною. Полемологічна думка все більше уваги приділяє впливу різних форм суспільної свідомості на виникнення, а відповідно і подолання різних військових конфліктів.

Таким чином, полемологічний напрямок досліджень ставить і вирішує завдання пошуку практичних кроків у подоланні війни. Аналізуючи війну, мир і конфлікт як неминучу тріаду життя сучасного людства, полемологія націлює людство на пошук шляхів збереження соціальної рівноваги та мережі таких форм діяльності і взаємин людей, що допомагали б їм жити у світі без загрози знищення.

Найбільш складно врівноважуються у сучасному світі глобальні проблеми системи "людина-суспільство". Одна з таких важкорозв'язуваних проблем є самотність, яку називають соціальним нещастям. Недуга самотності всепрониклива і багатолика. Багато хто відчуває цей болісний стан не на самоті, а саме в соціальній групі, в родинному колі і навіть серед близьких людей. Стан самотності досить часто сприймається людиною дуже негативно і породжує страждання. Учені бачать причини самотності в дефіциті соціальних зв'язків особистості, а також у суб'єктивному стані людини, що не завжди збігається з об'єктивною соціальною ізольованістю. Однак варто підкреслити, що дефіцит зв'язків (спілкування) людини і стан її особистої самосвідомості обумовлені відчуженням людей у суспільстві, втратою віри і надії.

У філософії глобальних проблем становить особливий інтерес концепція П. Сорокіна. Він вважає, що деморалізація і її згубні наслідки в суспільстві можуть бути призупинені за допомогою збільшення виробництва й акумуляції неегоїстичної любові до людини і людства. На його думку, головна історична місія людства формується в безмежному творенні: у нагромадженні й удосконаленні Істини, Добра і Краси в самій природі людини, у людському розумі і поведінці, у ставленні один до одного. Ця місія (ціль) є справжнім мірилом людського прогресу.

Цікаву програму розв'язання глобальних протиріч суспільного розвитку пропонує Д. Белл. Він закликає людей у всіх своїх взаєминах дотримуватися принципів терпимості і плюралізму. Соціальний порядок у суспільстві, на його думку, має ґрунтуватися на тому, що різноманіття думок врівноважується універсалізмом загальних правил. Щоб таке врівноваження часткового і загального мало місце, моральні норми повинні відноситися переважно до окремої сфери і не повинні впроваджується в життя шляхом суспільного примусу.

Американський політолог З. Бзежинський, міркуючи про глобальні протиріччя світу і шляхи їхнього подолання, акцентує увагу на вірі людей. Він вважає, що віра - це "соціальний цемент". На його погляд, вірою сучасної людини повинен стати раціональний гуманим. Раціональний гуманізм - це інтернаціоналізм, несприйняття будь-яких форм тоталітаризму, імунітет до всякого роду утопій, особливо коли мова йде про негайне рішення соціальних питань. Це опора на наукові підходи. Раціональний гуманізм - це така форма світогляду, що співвідносить вирішення загальних питань з інтересами кожної окремої людини з метою поліпшення її життя і розгорнення прав.

З-поміж усієї кількості пропонованих шляхів і способів розв'язання глобальних проблем, з урахуванням сучасних наукових досліджень заслуговують на увагу наступні:

§     розгортання комп'ютерно-інформаційної революції як технологічної основи об'єднання народів планети;

§     формування змішаної ринкової і соціально захищеної економіки;

§     міжетнічна і міжкультурна інтеграція населення планети зі збереженням автономності й унікальності кожного етносу і кожної культури;

§     утвердження принципу ненасильства і демократичної згоди у внутрішній і зовнішній політиці всіх країн світу;

§     активні об'єднуючі процеси в духовному житті, як у світському, так і релігійному варіантах; екологічне виховання, що ґрунтується на наступних принципах: а) біоцентризму; б) коеволюції; в) нового гуманізм; г) толерантності та формування нових духовних цінностей і нового світогляду.

Таким чином, філософія глобальних проблем припускає широкий спектр аналізу протиріч сучасного світу і способів їхнього вирішення. Характерно, що цей напрямок, пропонуючи шляхи подолання протиріч, витікає з людини, її прагнень і волі вирішувати їх.

Висновки

Коротка характеристика сучасної філософської думки звичайно не розкриває всю палітру її вчень, течій та шкіл. Проте вона дає можливість уявити їх різноманітність. При намаганні модернізації філософії здійснюються і спроби повернення її класичного "обличчя". Одночасно вперто доводиться і неспроможність філософії до існування. Хто ж має рацію? Де істина?

Мабуть, слід виходити з того, що філософія виникла як сутнісна потреба людей зрозуміти світ, осмислити своє місце в ньому і свій зв'язок з навколишнім середовищем та з іншими людьми. Відповіді на ці запитання в кожну епоху, навіть у той самий час, але у різних народів, різна. І скільки існуватиме людство, стільки й існуватимуть ці питання і виникатимуть різні відповіді на них. А це вже філософія – пошук відповідей на "вічні" запитання; "хто ти є, людино?", "для чого живеш?", "що тебе чекає у майбутньому?" тощо.

Є різні прогнози щодо предмета філософії (кола проблем, що вона вивчає), її структури, методики викладання і т.п. Але при всіх модернізаціях, найновітніших тлумаченнях суті та призначення філософії, на наш погляд, її осередком залишиться дослідження системи "людина – світ". А цей процес, як і філософія, нескінченний.

Глобальні проблеми сучасності являють собою єдину динамічну систему, яка є відкритою (в неї можуть входити виникаючі проблеми загальнолюдської значимості, а колишні, в міру їхнього вирішення, зникати). Звертаючи увагу на цю обставину, перший президент Римського клубу  А. Печчеї писав, що багато проблем, які повстали перед людством, зчепилися між собою, подібно до щупалець гігантського спрута, обплутали всю планету. І число невирішених проблем росте, вони стають все складнішими, сплетення їх усе заплутаніше, а їхні "щупальця" зі зростаючою силою стискають у своїх обіймах планету. Але яким би заплутаним не був клубок глобальних протиріч, його необхідно розплутати негайно за допомогою філософії і науки, щоб відрізнити причини від наслідків, істотне від несуттєвого для рішучих практичних дій.

Список використаної літератури

1.         Водопьянов П.А., Крисаченко В.С. Великий день гнева: экология и эсхатология. – Минск: Университетское, 1993.

2.         Глобальный эволюционализм: философский анализ. – М.: Мысль, 1994. – 310 с.

3.         Гуджник Г.С., Елисеев В.С. Глобальные проблемы в истории человечества. – М.: 1989. – С. 3–31.

4.         Делёз Ж.. Логика смысла – М.: Akademia, 1995.

5.         Дерідда Ж. Позиції. – К., 1994.

6.         Крисаченко В.С., Хилько М.І. Екологія. Культура. Політика: концептуальні засади сучасного розвитку. – К.: Знання, 2001. – С. 131 – 210.

7.         Курашов В.И. Экология и эсхатология // Вопросы философии. – 1995. – №3. – С. 29-37.

8.         Лоренц К. Восемь смертных грехов цивилизационного человечества // Вопросы философии. – 1992. – №3. – С. 39 – 53.

9.         Моисеев Н.Н. Быть или не быть... человечеству? // Вопросы философии. – 2000. – № 9. – С. 3 – 57.

10.     Муравых А.И. Философия экологической безопасности. – М.: РАКС, 1997.

11.     Печчеи А. Человеческие качества. – М.: Прогресс, 1985.–С.20–21.

12.     Постмодернизм и культура // Вопросы философии. – 1993. – №3.

13.     Самсонов А.Л. На пути к ноосфере // Вопросы философии. – 2000. – №7. – С. 53 – 61.

14.     Соболь О.М. Постмодерн: філософські та культурні виміри // Філософська та соціологічна думка. – 1992. – №8.

15.     Субботин М. Теория и практика нелинейного письма // Вопросы философии. – 1993. – № 3.

16.     Философия XX века: Учебное пособие. – М.: Знание, 1997. – С. 199-271.

17.     Фізер І. До джерел сучасної критики // Сучасність. – 2000. – № 3.

18.     Фуко М. Слова и вещи. – М.: Мысль, 1977.

19.     Чумаков А.Н. Философия глобальных проблем. – М.: Наука, 1994.

Страницы: 1, 2