Дипломная работа: Психоаналіз як структуруючий чинник художньо-інтелектуальної системи Віктора Петрова-Домонтовича і осмислення суперечливих характерів постреволюційної доби

Міністерство освіти і науки України

Криворізький державний педагогічний університет

Факультет української філології

Кафедра української літератури

УДК: 821.161.2-31

Магістерська робота

на здобуття освітнього рівня магістра української літератури

Психоаналіз як структуруючий чинник художньо-інтелектуальної системи Віктора Петрова-Домонтовича і осмислення суперечливих характерів постреволюційної доби

Студента Сулейманова А.А.

Керівник: Донченко Лариса Олексіївна,

кандидат філологічних наук, доцент

Кривий Ріг – 2006

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Філософські та історіософські параметри художнього та наукового дискурсів В. Петрова-Домонтовича

1.1 Психоаналіз – як методологічна парадигма вивчення модерних текстів

1.2 Історіософські погляди В. Петрова-Домонтовича (Бера) в художніх та наукових текстах

Висновки до першого розділу

Розділ 2. Авторська інтерпретація суперечливих образів постреволюційної доби у романах В. Петрова-Домонтовича

2.1 Заперечення вікторіанських чеснот у характерах “Нових Жінок” у романі “Дівчина з ведмедиком”

2.2 Сексуальна дисгармонійність як структуруючий чинник художньо-інтелектуальної системи роману “Доктор Серафікус”

2.3 Відображення атикультурного прагматизму і нівеляція культурних цінностей у романі “Без ґрунту”

Висновки до другого розділу

Розділ 3. Дослідно-експериментальна робота щодо формування в учнів умінь і навичок аналізу психологічної прози

3.1 Визначення вихідного рівня сформованості умінь і навичок аналізу психологічної прози старшокласників

3.2 Дослідно-експериментальна робота по формуванню в учнів умінь і навичок аналізу психологічної прози

3.3 Аналіз результатів дослідно-експериментальної роботи

Висновки до третього розділу

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

ВСТУП

Актуальність дослідження. Психологічній прозі належить одне з провідних місць у розвитку вітчизняної літератури. Українська психологічна проза першої половини XX століття зазнала відчутних випробувань. Автори, чий інтерес до вітчизняної історії з кожним роком поглиблювався, доволі успішно подолали бар'єр між письмом, зануреним у підсвідоме і сучасними соціальними процесами.

У постреволюційний час українська література характеризується розмаїттям стильових течій і напрямів, їх одночасним співіснуванням. Цей період в літературі зазначався розквітом модерних течій , це і київські неокласики, серед них і Віктор Петров-Домонтович (Бер), художній доробок якого різножанрово і змістовно багатий. Історіософська думка митця приваблює читача цілісністю художньо-філософської концепції: твори відображають глибоке знання історії, вміння заглиблюватися в суспільні процеси, розкривати діалектику взаємин особистості та соціуму.

У філософії проблему „сенс життя і особистість” осмислювали: Е. Кант, З. Гегель, Г. Фіхте, М. Рубінштейн, І. Бичко, А. Москаленко та В. Сержантов, В. Шинкарук, В. Завгороднюк, Є. Мулярчук, Н. Мотрошилова, їх роздуми стали інтерпретаційним ключем нашого дослідження.

Творчістю Віктора Петрова почали цікавитися тільки протягом останніх десяти років, до цього часу він був більш відомий, як археолог. Творчість Домонтовича досліджували Ю. Загоруйко, Ю. Рибалко, В.Агеєва, Р. Корогодський, Ю. Шевельов (Шерех), Л. Новиченко.

Детальний перегляд та аналіз літературно-критичних статей, дає можливість стверджувати, що творчість В. Петрова в психоаналітичному аспекті ґрунтовно не розглядалась, а тому ми можемо говорити про наукову новизну роботи.

На основі опрацьованих нами наукових джерел із літературознавства, філософії, психології та педагогіки ми запропонували гіпотезу, суть якої полягає в тому, що обраний для дослідження літературний матеріал є орієнтиром у формуванні в школярів умінь та навичок аналізу психологічної прози.

Об'єктом дослідження є твори В. Петрова-Домонтовича “Доктор Серафікус”, “Дівчина з ведмедиком”, “Без ґрунту”, “Болотяна Лукроза” і процес їх вивчення в шкільній практиці.

Предметом дослідження є психоаналіз, як структуруючий чинник художньо-інтелектуальної системи В. Петрова-Домонтовича.

Мета роботи полягає в тому, щоб шляхом аналізу творів осмислити художньо-філософські параметри творчості письменника та експериментально перевірити ефективність формування умінь і навичок аналізу психологічної прози в курсі шкільного навчання. Відповідно до визначеної мети ставимо такі завдання:

- ознайомитися і опрацювати дослідження філософів, літературознавців, педагогів, методистів з теми дослідження;

- висвітлити авторську концепцію поетики психологічних романів;

- осмислити важливість філософської категорії сенсу життя для особистості;

- проаналізувати психоаналітичну прозу В. Петрова-Домонтовича;

- теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити ефективність формування умінь та навичок аналізу учнями психоаналітичної прози В. Петрова-Домонтовича;

Вирішення поставлених завдань, необхідність перевірки у процесі дослідження вихідних припущень зумовили використання таких методів:

- вивчення методологічної, літературознавчої, педагогічної літератури з теми дослідження, аналіз програм і підручників, теоретичне узагальнення педагогічного досвіду;

- літературознавчий аналіз;

- описовий;

- культурно-історичний метод;

- констатуючий і формуючий експеримент, спостереження за процесом викладання курсу української літератури, психологічне тестування учнів, аналіз письмових робіт, метод ранжування, порівняння, зіставлення;

- індуктивний — узагальнення матеріалу та формування висновків;

Науково-теоретичною та методологічною основою дослідження є праці літературознавців: В. Агеєвої, В.Т. Дончика, Н.М. Ільницького, Н.В. Зборовської, Л. Новиченка, В.Д. Оскоцького, С.Д. Павличко, В.В. Фащенка, В.Г. Чумака, С. Шаховського; філософів: З. Фройда, Е. Фромма, Е. Канта, І. Франка, В. Гегеля, Г. Фіхте, М. Рубінштейна та І. Бичка, А. Москаленка, В. Сержантова, В. Шинкарука; психологів та методистів: В. Завгороднюка, Є. Мулярчука, Н. Мотрошилової, Г. Токмань.

Практична цінність дослідження полягає у застосуванні теоретично-практичного матеріалу та методичних рекомендацій під час проведення уроків, факультативів, позакласних заходів із вивчення літератури 20-40-х років XX століття, а також вивчення творчості у закладах вищого типу: коледжах, колегіумах, вузах (у роботі літературознавчих гуртків, на спецкурсах, під час написання курсових та дипломних тощо).

Апробація результатів здійснювалася на базі середньої загально-освітньої школи № 109 м. Кривого Рогу під час проходження педагогічної практики у 11-А класі. Основні положення роботи висвітлено в доповіді на студентській науково-практичній конференції - „Східнослов'янська філологія: здобутки та перспективи” (Кривий Ріг, квітень, 2006).

Структура роботи: дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

РОЗДІЛ 1. Філософські та історіософські параметри художнього та наукового дискурсів В. Петрова-Домонтовича

1.1 Психоаналіз – як методологічна парадигма вивчення модерних текстів

Традиційне літературознавство художній текст розглядало з позиції естетичної (формальної) та об'єктивної ідеологічної (національної, соціальної тощо) цінностей. Класичний психоаналіз, сформований працями 3. Фрейда, виявив модерну психоаналітичну цінність тексту, звернув увагу на необхідність осмислення несвідомої творчої активності. Основний зміст класичного психоаналізу мав новий девіз культу свідомості, яка зіткнулася зі світом несвідомого. Це яскраво демонстрували слова Фрейда: «Без світла, що його дає усвідомленість, ми б заблукали в темряві психології неусвідомленого...” [82, 34].

У XX ст. почався процес руйнування старого культурного світу і активізувалися пошуки нових моделей. Класичній психології як консервативний науці 3. Фрейд протиставив авангардний психоаналіз, із яким пов'язав руйнування власних ілюзій та ілюзій усього людства. Фрейдизм у психоаналітичній теорії XX ст. розглядається як класичний психоаналіз.

Класичний психоаналіз — авангардна теорія, що сформувалася у працях 3. Фрейда на порубіжжі XIX—XX ст. як дослідження психічного несвідомого.

Класичний психоаналіз постав усупереч класичній психології. Об'єктом дослідження традиційної психології була свідомість. Як наука про свідомість, класична психологія ототожнила свідомість і психіку. Цікавість до несвідомих психічних процесів у філософії та літературі, що особливо активізувалася на межі XIX—XX ст., сприяла виникненню теорії психоаналізу, в якій несвідоме стало об'єктом науки.

“Питання, чи поет творить свідомо чи несвідомо, належить до найстарших та заразом до основних питань літературної критики” [31, 8], — писав Іван Франко (1856— 1916) в епоху зародження фрейдівського психоаналізу. У його праці «Із секретів поетичної творчості» (1898) зазначено, що інтерес до проблематики несвідомого сягає найдавніших часів. Однак «Поетика» Арістотеля, визначивши поезію як свідоме перетворення міфів, пригнітила, на думку Франка, літературознавчий інтерес до несвідомих творчих процесів. Лише наприкінці XVIII ст. поетичну творчість знову почали розглядати як несвідоме натхнення. «Відкривачами несвідомого» Франко називав поетів романтичної школи. Орієнтований на німецьку культуру, він помітив у ній епохальний поворот інтелектуального пізнання в напрямі несвідомого. На думку Франка, несвідоме стало модерним об'єктом пізнання завдяки романтизму, в якому несвідомий елемент став основою поетичної образності; філософії песимізму Артура Шопенгауера (1788—1860), зокрема його основній праці «Світ як воля та уявлення» (1819); засновнику філософії несвідомого Едуарду фон Гартману (1842—1906), головна праця якого називалася «Філософія несвідомого» (1869) [31, 8]. Реальність несвідомих психічних процесів — це та сфера, що об'єднала літературу, філософію і психоаналіз.

Зв'язок психоаналізу з літературою значною мірою визначив дух часу XX ст. Основні поняття класичного психоаналізу (едіпів комплекс, лібідо, метод вільних асоціацій та інше) мали також міфологічне та літературне походження. Фрейд звертався до художньої літератури, щоб аргументувати свої гіпотези: психоаналітичний метод прирівнював до літературної діяльності, зауважуючи, що історії хвороб, які він записував, «читаються, як новели», а фантазування, до яких вдаються невротики, схожі на «сімейний роман» тощо. (Письменник для автора психоаналізу був найцікавішим пацієнтом, оскільки майстерно інтерпретував свій невротичний симптом у вигляді художнього твору (про це свідчить, наприклад, розгляд Фрейдом психобіографії і творчості Ф. Достоєвського).

Психоаналіз виявив великий інтерес до античної та класичної літератури. Становленню теорії Фрейда сприяла творчість Софокла, В. Шекспіра, Ф. Достоєвського, В. Єнсена та ін. Творчість Шекспіра була універсальним джерелом невротичної психології. У новелі Єнсена «Градіва» (1903), в якій ішлося про фантазії і сни молодого архітектора, Фрейд побачив підтвердження власних уявлень про роботу несвідомого у психіці людини та механізм психотерапії. У праці “Марення і сни в “Градіві” Єнсена” він зізнався, що був вражений схожістю власних психоаналітичних ідей з ідеями, відображеними в художньому творі [81, 117].

Завдяки психоаналізу в західному літературознавстві протягом XX ст. поширювався модерний погляд на літературний твір як результат синтезу свідомих та несвідомих психічних процесів. Критика класичного психоаналізу сприяла нетрадиційному тлумаченню літератури загалом. Динамічний зсув психоаналітичних концепцій до біологізму (матерії, тілесності) або духовності (Слова, Логосу) зумовив унікальні зрушення в літературній інтерпретаційній методології, інтелектуальна праця на межі таких дисциплін, як психоаналіз, лінгвістика, антропологія, марксизм та модерна філософія, породжувала дивовижну практику тлумачення літературних текстів. У цілому інтелектуальна програма, зумовлена проникненням психоаналізу в гуманітарні науки, активно впливала не лише на літературознавство, а й на художню творчість. Сюрреалісти першими намагалися в художній практиці втілити психоаналітичну реформу звільнення “несвідомої” людини. У XX ст. кожний великий митець прагнув заглянути в демонічну сферу несвідомого. На засадах психоаналізу розвинулися такі літературно-теоретичні напрями: нетрадиційна герменевтика, постструктуралізм, феміністична літературна критика, ґендерний підхід загалом. Психоаналіз дав поштовх постмодерному повороту в культурі, виробленню сучасної культурної та літературної “політики”, правомірно Фрейда вважають унікальним , що він створив власні оригінальні тексти.

Нові “сюжетні” розгалуження можна простежити у зв'язку з іншими творчими персоналіями. Загалом психоаналіз виник і розгортався подібно до давнього цілительства і філософування. За давньою легендою, бог лікування Асклепій заснував лікувальне святилище на згадку про власні рани і страждання. Так само кожний новий яскравий психоаналітик — передусім поранений цілитель. Відповідно до духовного пошуку XX ст. і залежно від індивідуальної “пораненої” психології вибрані психоаналітичні тексти можна читати як „реалізм” (3. Фрейд), “романтизм” (К. Юнг), “символізм” (Ж. Лакан), “постсимволізм” (Ж. Дерріда).

Психоаналіз у різних версіях і тлумаченнях протягом століття також цікавить творчу людину як самоаналіз. А передумова, що лише й дозволяла аналітику братися до психоаналізу, у фрейдівському викладі звучала так: “Ми змушені заявити, висловивши свою абсолютну переконаність, що ніхто не має права втручатися у психоаналіз, поки він не набув певного досвіду, яким можна збагатитися тільки при аналізі власної особи” [82, 34].

Творчість — унікальний психологічний феномен самопізнання і пізнання світу, що дуже часто виникає в супроводі загальнолюдського страху смерті і як бажання подолати смерть. Під час творення відбувається енергетичне перевантаження: психічна енергія в полі свідомості різко знижується, натомість активізуються глибинні енергетичні потоки неусвідомленого: водоспад міфологічних та архетипних (первинних) образів і символів виноситься з глибин душі. Цей творчий (маніакальний) стан Лесі Українки Н. Зборовська називала “божественним безумством”, “припадками умопомешательства” [31, 12]. У Біблії є відповідне до цього стану застереження: “Це жахливо — виявитися в руках Живого Бога” [16, 675]. Тому творчість може бути не лише благом, але й катастрофою свідомості: дати сили для духовного злету або стати духовним поневоленням і екзистенційною смертю (як у випадку з Ф. Ніцше).

Важкість сприйняття психологічної таємниці творчості полягає в тому, що більшість людей переконана в існуванні однієї реальності — видимого фізичного світу, а тому збагнути те, що відбувається за межами свідомості, для них неможливо через відсутність індивідуального містичного досвіду. Однак у психічних глибинах кожної людської істоти відбувається процес бродіння різноманітних бажань, які можуть ніколи не виявитися, але в екстремальних ситуаціях іноді вириваються назовні.

Класичний психоаналіз, в основі якого лежить дослідження несвідомого бажання, постав на розриві з традиційною герменевтикою (методологією тлумачення тексту свідомості). На основі авангардного фрейдизму розгорталася проблема поєднання психоаналітичного тлумачення психічного несвідомого з феноменологією вічної субстанції, яка є основою світобудови, тобто поєднання наукового авангарду з духовною (релігійною) традицією. Цей проект здійснила аналітична психологія Карла-Густава Юнга (1875—1961), осмислюючи реальність психічного несвідомого як абсолютну реальність божественної сутності. Метою аналітично-психологічного проекту, на відміну від вчення Фрейда, стало не підкорення цієї реальності, а діалог з нею як найвищою позитивною цілісністю. Аналітична психологія, означивши вічну субстанцію як психічну реальність, заклала нові можливості літературознавчого тлумачення текстів, конструктивні підходи до психічного письма.

Революційний поступ психоаналізу в XX ст. супроводжувався не менш революційним розвитком мовознавства, що сприяло формуванню структуралістської методології в гуманітарних науках (розгляду культурних феноменів крізь призму мови як формотворчого принципу).

Структурно-аналітичний підхід засвідчує строге науково організоване мислення в гуманітарних науках. Авангардне літературознавство долає традиційну дихотомію “форма-зміст” запровадженням цілісного поняття “структури” як одиниці аналізу. Структурний аналіз добре взаємодіє з психоаналітичною інтерпретацією, що дає змогу досліднику вийти у проблемне поле модерного осмислення людської особистості та її фіксації у слові. Тільки коли ми науковими, дискурсивними методами віднайдемо ці структури в їх розвитку, психологічний аналіз зможе допомогти інтерпретувати ці структури, їхнє походження і їхнє ідейно-психологічне значення в творчості письменника.

Структуралізм також дає поштовх новому розквіту фрейдизму у формі структурного психоаналізу. На противагу конструктивному характеру юнгівської аналітичної психології французький структурний психоаналіз намагається реабілітувати фрейдівський авангардизм через мовний інтерес до несвідомих психічних процесів. Переворот у вивченні психічного несвідомого, пов'язаний із значущістю і можливостями структур мови, активізує авангардне інтерпретаційне літературознавство в другій половині XX ст.

Критика структуралістського методу в західних гуманітарних науках 70—80-х років виявила принципову неструктурованість значної частини людського існування, а це сформувало нову стратегію — постструктуралізм.

Постструктуралізм — сукупність різноманітних підходів у гуманітарних науках, що переглядають структурну методику аналізу текстів з метою пошуку маргінальних (порубіжних) зон свободи і розхитування текстової системної цілісності.

Постструктуралістська авангардна антиметодологія активно використовує феномен психічного несвідомого, що, у свою чергу, формує постструктуралістське і постмодерністське літературознавство. Отже, розвиток психоаналітичного дискурсу в літературознавстві можна схематично зобразити від нетрадиційної герменевтики (психоаналітичного тлумачення) до різноманіття пост-структуралістських інтерпретацій. Однак психоаналіз і його трансформація в літературній теорії не вичерпують. Психоаналіз дає знання, яке може стати у пригоді всім, хто зіткнеться віч-на-віч з невідомими внутрішніми силами. Будь-яке вторгнення несвідомих творчих сил насамперед спонукає до оновлення та духовних змін у структурі окремої особистості та світу.

Становлення психоаналізу в Європі, на жаль, збіглося з утвердженням тоталітарної системи в Україні. Російський більшовизм, заперечивши релігійний світогляд, спираючись на науку і техніку, за аналізом Фрейда, “набув страхітливої подібності до того, що він поборов: “Встановив заборону мислити, не менш жорстоку, ніж заборона, що її свого часу насаджувала релігія” [81, 76]. Закономірно, що російський більшовизм, утвердившись в Україні, був несумісний з вільнодумством європейської психоаналітичної реформи людини, а тому палкі заклики письменника-модерніста М. Хвильового під час літературної дискусії в Україні 1925—1928 рр. — “Геть від Москви!”, орієнтація на “психологічну” Європу — залишилися “гласом вопіющого в пустелі”.

Культурну ситуацію України в 1998 р. Соломія Павличко (1958—1999) означила як “сто років без Фрейда”. “Спровокована психоаналізом революція не закінчилася, — писала дослідниця наприкінці 90-х років. — А в нашій культурі вона по суті ще й не починалася. Сподіваюся, ми стоїмо на її порозі” [58, 112]. Павличко була однією з перших літературознавців посттоталітарного часу, які використовували психоаналітичну методику для осмислення літератури як живого й актуального знання. Адже ідеологічне спрощення текстів часто робило літературу в українській ситуації найреакційнішим предметом. Психоаналітична інтерпретація, в лоні якої протягом XX ст. з'явилися різноманітні актуальні підходи і концепції, може стати сучасною конструктивною установкою, призначеною навчити читати тексти з позиції загальнолюдських вічних проблем.

Очевидно, що сучасний дослідник шукатиме нових контроверзійних підходів за межами вже напрацьованих методологічних парадигм (напрямів дослідження). Психоаналітичний підхід значно активізує цей процес. Свого часу Фрейд сподівався, що в майбутньому в університетах буде відкрито факультети психоаналізу. На такому ідеальному факультеті, за його науковим проектом, поряд з психіатрією та сексологією мали б викладати “історію цивілізації, міфологію, психологію релігії, історію і літературну критику” [82, 432].

Зігмунд Фрейд (1856—1939) народився в м. Фрейберзі в Австро-Угорщині в сім'ї небагатого єврея-торговця. Батько викликав у сина суперечливе ставлення до себе. Його бізнес був невдалим, сім'ї часто загрожували злидні. Саме через батька Фрейд переживав свої головні фобії (страхи) — голоду, бідності, приниження. Одну з дитячих травм, що вплинула на самоутвердження Фрейда, завдав прикрий випадок. Невідомий перехожий на вулиці грубо принизив його батька як єврея. Спокійна реакція на образу викликала в душі дванадцятилітнього Зігмунда глибинну відразу до слабкодухості батька і свого походження. За його зізнанням, саме ця історія закріпила в уяві сцену з давньої історії, в якій батько великого семітського антагоніста Римської держави Ганнібала змусив сина на сімейному олтарі поклястися помститися римлянам. Образ Ганнібала посів центральне місце у дитячих фантазіях Фрейда. Захоплення великими вождями і політиками, а також ідентифікація себе з Ганнібалом тривали роками: Ганнібал мріяв про завоювання Риму, а Фрейд — про інтелектуальне завоювання світу.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7

МЕНЮ