Етапи розвитку валюти

знижувала конкурентноздатність французьких фірм. Тому падіння курсу франка

не було припинено на відміну від фунта стерлінгів і долара.

У результаті кризи Генуезька валютна система утратила відносну

еластичність і стабільність.

3. БРЕТТОН-ВУДСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА.

Друга світова війна призвела до поглиблення кризи Генуезької валютної

системи. Розробка проекту нової світової валютної системи почалася ще в

роки війни (у квітні 1943 р.), тому що країни побоювалися потрясінь,

подібних валютній кризі після першої світової війни й у 30-х роках. Англо-

американські експерти, що працювали з 1941 р., із самого початку відкинули

ідею повернення до золотого стандарту. Вони прагнули розробити принципи

нової світової валютної системи, здатної забезпечити економічний ріст і

обмежити негативні соціально-економічні наслідки економічних криз.

Прагнення США закріпити пануюче положення долара у світовій валютній

системі знайшло відбиток у плані Г. Д. Уайта (начальника відділу валютних

досліджень міністерства фінансів США).

У результаті довгих дискусій по планах Г. Д. Уайта і Дж. М. Кейнса

(Великобританія) формально переміг американський проект, хоча кейнсианські

ідеї міждержавного валютного регулювання були також призначені в основу

Бреттон-вудськї системи.

На валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсе (США) у 1944 р.

були встановлені правила організації світової торгівлі, валютних, кредитних

і фінансових відношень і оформлена третя світова валютна система. Прийняті

на конференції статті угоди (Устав МВФ) визначили такі принципи Бреттон-

вудськї валютної системи.

1. Введено золото-девізний стандарт, заснований на золоті і двох

резервних валютах - доларі США і фунті стерлінгів.

2. Бреттон-вудська угода передбачала чотири форми використання золота

як основи світової валютної системи: а) збережені золоті паритети валют і

впроваджена їхня фіксація в МВФ; б) золото продовжувало використовуватися

як міжнародний платіжний і резервний засіб; в) спираючись на свій зрослий

валютно-економічний потенціал і золотий запас, США дорівняли долар до

золота, щоб закріпити за ньому статус головної резервної валюти: г) із цією

метою казначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним

центральним банкам і урядовим установам по офіційній ціні, встановленій в

1934 р., виходячи з золотого змісту своєї валюти (35 долл. за 1 тройську

унцію, рівну 31,1035 г).

Передбачалося введення взаємної оборотності валют. Валютні обмеження

підлягали поступовому скасуванню, і для їхнього введення була потрібна

згода МВФ.

3. Курсове співвідношення валют і їхня конвертованість стали

здійснюватися на основі фіксованих валютних паритетів, виражених у доларах.

Девальвація понад 10% припускалася лише з дозволу Фонду. Встановлено режим

фіксованих валютних курсів: ринковий курс валют міг відхилятися від

паритету у вузьких межах (( 1% за Статутом МВФ і ( 0,75% по Європейській

валютній угоді). Для дотримання меж коливань курсів валют центральні банки

були зобов'язані проводити валютну інтервенцію в доларах.

4. Вперше в історії створені міжнародні валютно-кредитні організації

МВФ і МБРР. МВФ надає кредити в іноземній валюті для покриття дефіциту

платіжних балансів із метою підтримки нестабільних валют, здійснює контроль

за дотриманням країнами-членами принципів світової валютної системи,

забезпечує валютне співробітництво країн.

Під тиском США в рамках Бреттон-вудської системи затвердився доларовий

стандарт - світова валютна система, заснована на пануванні долара. Долар -

єдина валюта, конвертована в золото, став базою валютних паритетів,

переважаючим засобом міжнародних розрахунків, валютою інтервенції і

резервних активів. Тим самим США встановили монопольну валютну гегемонію,

відтиснувши свого давнього конкурента - Великобританію. Фунт стерлінгів,

хоча за ним у силу історичної традиції також була закріплена роль резервної

валюти, став украй нестабільним. США використовували статус долара як

резервної валюти для покриття національною валютою дефіциту свого

платіжного балансу. Специфіка доларового стандарту в рамках Бреттон-вудськї

системи полягала в зберіганні зв'язку долара з золотом. США з двох шляхів

стабілізації валютного курсу -- вузькі межі його коливань або конверсія

долара в золото - віддали перевагу другому. Тим самим вони поклали на своїх

партнерів турботу про підтримку фіксованих курсів їхніх валют до долара

шляхом валютною інтервенції. У результаті посилився тиск США на валютні

ринки.

Засилля США в Бреттон-вудській системі було обумовлено новим

розміщенням сил у світовому господарстві. США зосередили в 1949 р. 54,6%

капіталістичного промислового виробництва, 33% експорту, майже 75% золотих

резервів. Частка країн Західної Європи в промисловому виробництві впала з

38,3% у 1937 р. до 31% у 1948 р., в експорті товарів - із 34,5 до 28 %.

Золоті запаси цих країн знизилися з 9 млрд. до 4 млрд. долл., що було в 6

разів менше, ніж у США (24,6 млрд. долл.), і їхні розміри різко коливалися

по країнах. Великобританія, обслуговуя своєю валютою 40% міжнародної

торгівлі, володіла лише 4% офіційних золотих резервів капіталістичного

світу. Зовнішньоекономічна експансія монополій ФРН сполучилися з ростом

золотих-валютних резервів країни (із 28 млн. долл. у 1951 р. до 2,6 млрд. у

1958 р.).

Економічна перевага США і слабкість їхніх конкурентів обумовили пануюче

положення долара, що користувався загальним попитом. Опорою доларової

гегемонії служив також “доларовий голод” - гостра недостача доларів, що

викликається дефіцитом платіжного балансу, особливо по розрахунках із США,

і браком золотих-валютних резервів. Він відбивав у концентрованому виді

важке валютно-экопомичне положення країн Західної Європи і Японії, їхню

залежність від США, доларову гегемонію.

Дефіцит платіжних балансів, виснаження офіційних золотих-валютних

резервів, “доларовий голод” призвели до посилення валютних обмежень у

більшості країн, крім США, Канади, Швейцарії. Оборотність валют була

обмежена. Ввіз і вивіз валюти без дозволу органів валютного контролю були

заборонені. Офіційний валютний курс носив штучний характер. Багато країн

Латинської Америки і Західної Європи практикували множинність валютних

курсів - диференціацію курсових співвідношень валют по видах операцій,

товарним групам і регіонам.

У зв'язку з нестійкістю економіки, кризою платіжних балансів,

посиленням інфляції курси західноєвропейських валют стосовно долара

знизилися. Виникнули “курсові перекоси” - невідповідність ринкового й

офіційного курсів, що явилося причиною численних девальвацій. Серед них

особливе місце займає масова девальвація валют у 1949 р., що мала ряд

особливостей.

1. Це зниження курсів було проявом локальної валютної кризи, що виникли

під впливом світової економічної кризи, що у 1948-1949 р. уразив в

основному США і Канаду і болісно відбився на постраждалої від війни

економіці країн Західної Європи.

2. Девальвація 1949 р. була проведена у відомій мірі під тиском США, що

використовували підвищення курсу долара для заохочення експорту своїх

капіталів, скупки по дешевше товарів і підприємств у західноєвропейських

країнах і їхніх колоніях. З ревальвацією долара збільшилася доларова

заборгованість країн Західної Європи, що підсилило їхню залежність від США.

Підвищення курсу долара не відбилося на експорті США, що займали монопольне

положення на світових ринках у той період.

3. Курс національних валют був знижений безпосередньо стосовно долара,

тому що відповідно до Бреттон-вудської угоди були установлені фіксовані

валютні курси до американської валюти, а деякі валюти не мали золотих

паритетів.

4. Девальвація була проведена в умовах валютних обмежень.

5. Девальвація носила масовий характер; вона охопила валюти 37 країн,

на частку яких доводилося 60-70% світової капіталістичної торгівлі. У

їхньому числі Великобританія, країни Британської співдружності, Франція,

Італія, Бельгія, Нідерланди, Швеція, Західна Німеччина, Японія. Тільки США

зберегли золотий зміст долара, встановлений при девальвації в 1934 р., хоча

його купівельна спроможність усередині країни знизилася вдвічі в порівнянні

з довоєнним періодом.

6. Зниження курсу валют коливалося від 12% - 30,5%.

Знецінення валют викликало подорожчання імпорту і додатковий ріст цін.

США використовували принципи Бреттон-вудської системи (статус долара як

резервної валюти, фіксовані паритети і курси валют, конверсія долара в

золото, занижена офіційна ціна золота) для посилення своїх позицій у світі.

Країни Західної Європи і Японії були зацікавлені в заниженому курсі своїх

валют із метою заохочення експорту і відновлення зруйнованої економіки. У

зв'язку з цим Бреттон-вудська система протягом чверті сторіччя сприяло

зросту світової торгівлі і виробництва. Проте повоєнна валютна система не

забезпечила рівні права всім її учасникам і дозволила США впливати на

валютну політику країн Західної Європи, Японії й інших членів МВФ.

Нерівноправний валютний механізм сприяв зміцненню позицій у США у світі на

шкоду іншим країнам і міжнародному співробітництву. Протиріччя Бреттон-

вудської системи поступово розхитували її.

Економічні, енергетичні, сировинний кризи дестабілізували Бреттон-

вудську систему в 60-х роках. Зміна співвідношення сил на світовій арені

підірвало її структурні принципи. З кінця 60-х років поступово ослабла

економічна, фінансово-валютна, технологічна перевага США над конкурентами.

Західна Європа і Японія, зміцнивши свої валютно-економічний потенціали,

стали тіснити американського партнера.

Долар поступово втрачає монопольне положення у валютних відношеннях.

Марка ФРН, швейцарський франк, інші західноєвропейські валюти і японська

єна суперничають із ним на валютних ринках, використовуються як міжнародний

платіжний і резервний засіб. Якщо частка долара в офіційних валютних

резервах поступово знижувалася (із 84,5 до 73,1% у 1973-1980 р.), то

відповідно підвищувалася частка марки ФРН (із 6,7 до 14%), японської єни

(із 0 до 3.7%), швейцарського франка (із 1,4 до 4,1%). Зникла економічна і

валютна залежність країн Західної Європи від США, характерна для перших

повоєнних років. З формуванням трьох центрів партнерства і суперництва

виникнув новий центр валютної сили у вигляді ЄЕС, що суперничає зі США і

Японією.

Оскільки США використовували долар для покриття дефіциту платіжного

балансу, це призвело до величезного збільшення їх короткострокової

зовнішньої заборгованості у вигляді доларових накопичень іноземних банків.

“Доларовий голод” замінився “доларовим пересиченням”. Надлишок доларів у

вигляді лавини “гарячих” грошей періодично обрушувався то на одну, то на

іншу країну, викликаючи валютні потрясіння і втечу від долара.

З кінця 60-х років наступив кризис Бреттон-вудськоъ валютної системи.

Її структурні принципи, встановлені в 1944 р., перестали відповідати умовам

виробництва, світової торгівлі і співвідношенню сил, що змінилася, у світі.

Сутність кризи Бреттон-вудськоъ системи полягає в протиріччі між

інтернаціональним характером МЕО і використанням для їхнього здійснення

національних валют, схильних знеціненню.

Причини кризи Бреттон-вудськоъ валютної системи можна уявити у вигляді

ланцюжка взаємообумовлених факторів:

1. Нестійкість і протиріччя економіки. Початок валютної кризи в 1967 р.

співпав з уповільненням економічного росту. Світова циклічна криза охопила

економіку Заходу в 1969-1970, 1974-1975, 1979-1983 р.

2. Посилення інфляції негативно впливало на світові ціни і

конкурентноздатність фірм заохочувало спекулятивні переміщення “гарячих”

грошей. Різноманітні темпи інфляції в різних країнах впливали на динаміку

курсу валют, а зниження купівельної спроможності грошей створювало умови

для “курсових перекосів”.

3. Нестабільність платіжних балансів. Хронічний дефіцит балансів одних

країн (особливо Великобританії, США) і активне сальдо інших (ФРН, Японії)

посилювали різкі коливання курсів валют відповідно униз і нагору.

4. Невідповідність принципів Бреттон-вудської системи співвідношенню

сил, що змінилося, на світовій арені. Валютна система, заснована на

міжнародному використанні схильних знеціненню національних валют - долара і

почасти фунта стерлінгів, зайшла в суперечність з інтернаціоналізацією

світового господарства. Це протиріччя Бреттон-вудської системи посилювалося

в міру ослаблення економічних позицій США і Великобританії, що погашали

дефіцит своїх платіжних балансів національними валютами, зловживаючи їхнім

статусом резервних валют. У результаті була підірвана стійкість резервних

валют.

Право власників доларових авуарів обмінювати їх на золото зайшло в

суперечність із можливістю США виконувати це зобов'язання. Їх зовнішня

короткострокова заборгованість збільшилася в 8.5 разу за 1949-1971 р., а

офіційні золоті резерви скоротилися в 2,4 разу. Слідством американської

політики “дефіциту без сліз” явився підрив довіри до долара. Занижена в

інтересах США офіційна ціна золота, що служила базою золотих і валютних

паритетів, стала різко відхилятися від ринкової ціни. Міждержавне

регулювання її виявилося неспроможним. У результаті штучні золоті паритети

втратили сенс. Це протиріччя збільшувалося завзятою відмовою США до 1971 р.

девальвувати свою валюту. Режим фіксованих паритетів і курсів валют

збільшив “курсові перекоси”. Відповідно до Бреттон-вудської угоди

центральні банки були вимушені здійснювати валютну інтервенцію з

використанням долара навіть на шкоду національним інтересам. Тим самим США

переклали на інші країни турботу про підтримку курсу долара, що

загострювало міждержавні протиріччя.

Оскільки Стомившись МВФ припускав лише разові девальвації і

ревальвації, то в чеканні їх посилювалися прямування “гарячих” грошей,

спекулятивна гра на зниження курсу слабких валют і на підвищення курсу

сильних валют. Міждержавне валютне регулювання через МВФ виявилося майже

безрезультатним. Його кредити були недостатні для покриття навіть

тимчасового дефіциту платіжних балансів і підтримки валют.

Принцип американоцентризму, на якому була заснована Бреттон-вудська

система, перестав відповідати новому розставлянню сил із виникненням трьох

світових центрів: США - Західна Європа - Японія. Використання США статусу

долара як резервної валюти для розширення своєї зовнішньоекономічної і

військово-політичної експансії, експорту інфляції підсилило міждержавні

розбіжності і суперечило інтересам країн, що розвиваються.

5. Активізація ринку євродоларів. Оскільки США покривають дефіцит свого

платіжного балансу національною валютою, частина доларів переміщається в

іноземні банки, сприяючи розвитку ринку євродоларів. Цей колосальний ринок

доларів “без батьківщини” (750 млрд. долл., або 80% обсягу євроринку, у

1981 р. проти 2 млрд. долл. у 1960 р.) зіграв двояку роль у розвитку кризи

Бреттон-вудської системи. Спочатку він підтримував позиції американської

валюти, поглинаючи надлишок доларів, але в 70-х роках євродоларові

операції, пришвидшуючи стихійне прямування “гарячих” грошей між країнами,

загострили валютну кризу.

6. Роль транснаціональних корпорацій, що дезорганізує, (ТНК) у валютній

сфері: ТНК мають у своєму розпорядженні гігантські короткострокові активи в

різних валютах, що більш ніж удвічі перевищують валютні резерви центральних

банків, вислизують від національного контролю й у погоні за прибутками

беруть участь у валютній спекуляції, надаючи їй грандіозний розмах. Крім

загальних існували специфічні причини, властивим окремим етапам розвитку

кризи Бреттон-вудської системи.

Прояви кризи Бреттон-вудської валютної системи приймали такі форми:

- “валютна лихоманка” - переміщення “гарячих” грошей, масовий продаж

хитливих валют у чеканні їхньої девальвації і скупка валют - кандидатів на

ревальвацію;

- “золота лихоманка” - утеча від нестабільних валют до золота і

періодичне підвищення його ціни;

- паніка на фондових біржах і падіння курсів цінних паперів у чеканні

зміни курсу валют;

- загострення проблеми міжнародної валютної ліквідності, особливо її

якості;

- масові девальвації і ревальвації валют (офіційні і неофіційні);

- активна валютна інтервенція центральних банків, у тім числі

колективна;

- різкі коливання офіційних золотих-валютних резервів;

- використання іноземних кредитів і запозичень у МВФ для підтримки

валют;

- порушення структурних принципів Бреттон-вудської системи;

- активізація національного і міждержавного валютного регулювання;

- посилення двох тенденцій у міжнародних економічних і валютних

відношеннях - співробітництва і протиріч, що періодично переростають у

торгову і валютну війни.

Валютна криза розвивалася хвилеподібно, вражаючи то одну, то іншу

країну в різний час і з різною силою. Криза Бреттон-вудської системи

досягла кульмінаційного пункту навесні і влітку 1971 р., коли в його

епіцентрі виявилася головна резервна валюта. Криза долара співпала із

тривалою депресією в США після економічної кризи 1969-1970 р. Під впливом

інфляції купівельна спроможність долара впала на 2/3 у середині 1971 р. у

порівнянні з 1934 р., коли був установлений його золотий паритет. Сукупний

дефіцит платіжного балансу по поточних операціях США склав 71,7 млрд. долл.

за 1949-1971 р. Короткострокова зовнішня заборгованість країни збільшилася

з 7,6 млрд. долл. у 1949 р. до 64,3 млрд. у 1971 р., перевищивши в 6,3 разу

офіційний золотий запас, що скоротився за ці періоди з 24,6 млрд. до 10,2

млрд. долл.

Криза американської валюти висловився в масовому продажі її за золото і

стійкі валюти, падінні курсу. Євродолари, що безконтрольно кочують,

наводнили валютні ринки Західної Європи і Японії.

Центральні банки цих країн були змушені скуповувати їх для підтримки

курсів своїх валют у встановлених МВФ межах. Криза долара викликала

політичну форму виступів країн (особливо Франції) проти привілею США. який

покривали дефіцит платіжного балансу національною валютою. Франція обміняла

в казначействі США 3.5 млрд. долл. на золото в 1967-1969 р. З кінця 60-х

років конверсія долара в золото стала фікцією: у 1970 1.50 млрд. доларових

авуарів протистояли лише 11 млрд. долл. офіційних золотих резервів.

США прийняли ряд заходів для порятунку Бреттон-вудської системи в 60-х

роках.

1. Притягнення валютних ресурсів з інших країн. Доларові баланси були

частково трансформовані в прямі кредити. Були укладені угоди про операції

“своп” (2,3 млрд. долл. - у 1965 р., 11.3 млрд. долл. - у 1970 р.) між

Федеральним резервним банком Нью-Йорка і рядом іноземних центральних

банків.

2. Колективний захист долара. Під тиском США центральні банки більшості

країн утримувалися від обміну своїх доларових резервів у золото в

американському казначействі. МВФ уклав частину своїх золотих запасів у

долари всупереч Статуту. Головні центральні банки створили золотий пул

Страницы: 1, 2, 3, 4