Вільні економічні зони в Україні та міжнародний досвід їх створення

соціально-політичної ситуації в окремих регіонах, коли відмінності умов

життя населення значно більші 30-50%, пом'якшення регіональних диспропорцій

- найважливіше завдання уряду і облдержадміністрацій країни.

Практично у всіх регіонах значно погіршилася демографічна ситуація. Суттєве

падіння реальних умов життя абсолютної більшості населення, недостатній

його соціальний захист призвели протяго 1991 -1997 років до перевищення

показників смертності на показниками народжуваності, скорочення тривалості

життя населенн і зменшення загальної його чисельності. З 1991 року в країні

почавс сталий процес падіння природного приросту населення. Якщо в 199 році

додатний природний приріст населення спостерігався у регіонах, то в 1997

році депопуляції населення не було лише Закарпатській області.

Найбільш помітно знижується кількість населення

Дніпропетровській, Донецькій, Луганській, Харківській, Полтавській

Кіровоградській, Черкаській, Чернігівській областях, в яких від"ємь

коефіцієнти природного приросту населення вищі, ніж в середньом' по

Україні.

Демографічна ситуація ускладнюється негативним пpoцeco^ зростання

безробіття. У зв"язку із сталим спадом обсягіі виробництва проблема

зайнятості трудових ресурсів на сучасному етапі значно загострилася. Рівень

безробіття по регіонах щорічне підвищується. Ця складна соціальна проблема

стала характерною не тільки для західних областей (як це було раніше), а

практично для всі> регіонів.

Аналіз соціально-економічного розвитку регіонів у період реформування

економічних відносин (1991-1997 роки) свідчить пре подальшу руйнацію

територіальних пропорцій, які складалися десятиліттями І набули досить

закономірного характеру у різних сферах економічної діяльності.

Перехід економіки регіонів до ринкових відносин відбувається стихійно,

нерегульовано, позбавлений необхідного державного централізованого

контролю, практично пущений на самоплив.

Внаслідок цього замість поступового нівелювання (зближення) рівнів

соціально-економічного розвитку регіонів відбувається процес Їх подальшої

диференціації. Найбільш загальною тенденцією сучасного етапу регіонального

розвитку можна назвати наростання "поляризації" між західними та східними

регіонами за рівнями соціально-економічного розвитку та величинами

економічного потенціалу. Адже саме західні області характеризуються

найвищими темпами падіння як абсолютних, так і відносних показників

виробництва валового та чистого продукту, промислової продукції, деяких

параметрів соціального розвитку, насамперед, середньомісячної

зарплати робітників та грошових доходів населення.

Для оцінки стану розвитку продуктивних сил більшості західних та деяких

інших областей можна застосувати термін "депресивні", тобто такі регіони, в

яких через економічні, соціальні, екологічні та Інші причини практично

перестали діяти стимули саморозвитку. В цих регіонах протягом останніх семи

років спостерігається стала тенденція зниження обсягів виробництва

промислової і сільськогосподарської продукції, капітального будівництва,

значне зменшення реальних доходів населення. До їх числа, крім західних

областей, можна віднести Житомирську, Кіровоградську, Сумську області,

Автономну Республіку Крим та деякі інші.

Деформація територіальних пропорцій стає наслідком не лише загальної

кризи різних галузевих структур господарства областей, а й затримок з

впровадженням заходів державної регіональної економічної політики,

практичної втрати залишків територіальних форм управління.

Посилення управлінських і контрольних функцій держави, пов"язаних з

процесами, впливаючими на в першу чергу життєвий рівень населення областей,

є найбільш значущим, натомість як пасивне відношення до них небезпечно

для нормального функціонування держави. Цілком імовірно, що посилення

керованості соціальними процесами у регіонах потребує значного покращання

офіційної статистичної звітності, оскільки вона не відображає реальні

процеси життя населення в умовах стихійного ринку, коли значна частина

торговельно-грошових відносин не реєструється державною статистикою.

Відповідно до розрахунків НАН України, офіційний ВВП країни в останні

роки складає трохи більше 50% загального ВВП (офіційного плюс

неофіційного), а це означає, що значна частина грошово-майнових потоків не

реєструється офіційною статистикою. Імовірно, що розміри оплати праці на

підприємствах та організаціях тіньової економію^ як правило/ значно більші.

Реальні грошові доходи населення та середньомісячна зарплата окремих

категорій робітників у 2-3 рази'вищі за офіційні. Так, аналіз статистичних

матеріалів про розміри грошових доходів населення деяких західних областей

країни (Закарпатська, Тернопільська, Івано-Франківська) свідчить, що розмір

їх у цих регіонах складає 35-40 грн. на душу населення на місяць і є у два

рази нижчі межі бідності.

Однак, аналіз грошових витрат населення західних областей і рівнів

отоварення грошових доходів свідчить, що грошовий потенціал цих територій

значно перевищує їх офіційні значення, Цей висновок

підтверджується і тим фактом, що обчислення грошових витрат населення

названих регіонів з урахуванням заборгованості по зарплаті та пенсіях на 10-

20% вищі від зафіксованих грошових ДОХОДІВ.

В той же час показники, які характеризують рівні отоварення грошових

доходів у промислово розвинених регіонах країни (Донецька,

Дніпропетровська, Запорізька обл. та м. Київ), як правило, знаходяться на

рівні 50-65% від обсягів грошових доходів. Зменшуються можливості

забезпечення грошових доходів товарами народного споживання. Обсяги їх

виробництва невпинно скорочуються.

Таким чином, втрата керованості соціальними процесами, яка мала місце в

останні роки, призвела до цілого ряду негативних явищ, які дестабілізують

соціально-політичну ситуацію України. Розвиток тіньової економіки, криза

неплатежів, заборгованість по зарплаті і пенсіях - все це потребує

негайного і досить жорсткого контролю з боку держави за реальними

економічними процесами і явищами у соціальній сфері районів, міст і

областей України.

УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД СПЕЦІАЛЬНИХ (ВІЛЬНИХ) ЕКОНОМІЧНИХ ЗОН

На початку 80-х років, коли почали розгортатися процеси лібералізації

економічного життя, ринкових та структурних перетворень у народному

господарстві, регіони України виявили зацікавленість до створення на

власній території особливих, спеціальних, підприємницьких вільних зон.

"Піонерами" цього процесу стали Закарпатська, Одеська,

Чернівецька, Харківська, Дніпропетровська області та Автономна

Республіка Крим.

Але прийняття рішення з цього питання відкладалося з об"єктивних

причин. До них слід віднести відсутність відповідної законодавчої бази і

затвердженої на державному рівні концепції регіональної політики, програми

розбудови в Україні СЕЗ, невизначеність перспектив господарського

розвитку. Нерішучість владних структур з цього питання створювала подвійну

ситуацію, коли ініціатива регіонів не знаходила дієвої підтримки уряду.

Першими кроками виходу з цієї ситуації стали: прийняття Верховною Радою

України в жовтні 1992 p. Закону "Про загальні засади створення і

функціонування спеціальних (вільних) економічних зон", утворення

компетентної Міжвідомчої комісії з розгляду і підготовки документів по

заснуванню СЕЗ, схвалення Кабінетом Міністрів України "Основних напрямків

державної регіональної економічної політики України" та Концепції розбудови

на території держави спеціальних (вільних) економічних зон (Постанова № 167

від 14.03.1994). Прийняття названих документів створило правові підвалини

діяльності зон.

Спеціальна (вільна) економічна зона (англ. - special/free economic

zone) визначається законодавством України як частина території держави, в

межах якої встановлюється спеціальний правовий режим економічної

діяльності.

Вихідними критеріями віднесення будь-яких територіально-господарських

формувань до ВЕЗ є:

- умовна екстериторіальність та індеферентність торговому режиму

приймаючої держави;

- націленість на активізацію зовнішньоекономічних зв"язків (обмін

капіталами, товарами, технологіями тощо);

наявність особливого, пільгового відносно діючого

загальнодержавного, інвестиційного клімату в складі податкового, валютно-

фінансового та організаційно-правового режиму діяльності суб"єктів зони.

Законодавством України дозволено створювати: вільні митні зони і порти,

експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси,

комплексні виробничі, туристично-рекреаційні, страхові, банківські зони

тощо. За функціональними ознаками, всі різновиди зон можна віднести до

п"яти типів: зовнішньоторговельні, торговельно-виробничі, науково-технічні,

туристично-рекреаційні та банківсько-страхові (оффшорні).

ВЕЗ можуть займати різну за розміром територію та охоплювати будь-яку

кількість суб"єктів підприємництва. Спеціальні (вільні) економічні зони,

незалежно від типу, що розміщуються на незаселеній території розміром до

500 га та мають лише об"єкти забезпечення життєдіяльності ВЕЗ, відносяться

до локальних або точкових зон.

Метою створення ВЕЗ є прискорення соціально-економічного розвитку

регіонів розташування, залучення зовнішніх інвестицій, створення нових

робочих місць та вирішення проблем використання незайнятого працездатного

населення, активізація підприємницької діяльності, стимулювання

експортоорієнтованого (або імпортозамінюючого) виробництва, залучення і

впровадження новітніх технологій, підвищення ефективності

використання місцевих природних ресурсів.

Враховуючи сказане, заснування спеціальних (вільних) економічних

зон повинно пов"язуватися в першу чергу зі створенням точок економічного

зростання, відновленням депресивних районів та стимулюванням структурних

зрушень в економіці.

Економічна ситуація, що склалася в Україні, надзвичайно складна. Це

пов"язано з цілою низкою об"єктивних та суб"єктивних проблем, до складу

яких слід віднести:

- хронічний спад виробництва;

- старіння матеріальної бази виробництва (знос основних фондів досяг

37.5%, в тому числі у промисловості - 41.8%, сільському господарстві -

26.6%, будівництві - 40.3%);

- критичне скорочення бази відтворення виробництва, яке здійснюється на

простій, а не на розширеній основі;

- обвальне зменшення капіталовкладень в економіку (темпи падіння з 1993 p.

по 1996 p. становили, відповідно, -11%, -23; -29.4;

-19.7%);

- бюджетний дефіцит;

- відток "тимчасово вільних" коштів з сфери виробництва та взагалі з

економіки України (за 1992-1997 pp. сукупна вартість цих коштів становила

близько 11 млрд.дол., в т.ч. на цілком законних підставах - лише 137.1

млн.дол.), тоді як сукупні іноземні інвестиції в Україну станом на 01.07.97

дорівнювали 1657 млн.дол.;

- погіршення ситуації на ринку праці, вивільнення працівників

виробництва, формування неповної зайнятості, розширення безробіття,

незадовільно низький рівень оплати праці (додатки 7.3, 7.8);

- відсутність дієвих стимулів розвитку легального

підприємництва тощо.

В той же час для виправлення ситуації потрібно: по-перше, встановити

чіткі, стабільні та стимулюючі норми підприємницької діяльності всіх

суб"єктів, що має забезпечувати господарське право, податкове, бюджетне,

митне законодавство тощо; по-друге, стимулювати розгортання (розширення)

Інвестиційної діяльності в економіці України за рахунок внутрішніх джерел,

скеровуючи інвестиції у всі сфери народного господарства; по-третє,

створити умови для участі країни у міжнародному русі капіталу, в першу

чергу,

- в якості реципієнта прямих іноземних інвестицій, спрямованих у

пріоритетні для України галузі.

Необхідно наголосити на факторі притоку зовнішніх інвестицій як на

досить важливому для економічного росту, технологічного розвитку та

структурної перебудови народного господарства держави, оскільки зовнішнє

інвестування фактично означає приплив додаткових коштів, ввезення в Україну

сучасних техніки, технології, виробничих програм, систем управління

виробництвом і персоналом, створення додаткових стимулів у внутрішньому

конкурентному середовищі, а також формування позитивного іміджу країни у

світі.

3Відсутність спеціальних економічних зон у господарській практиці

держави можна віднести до факторів, які стримують економічний розвиток

"проблемних" територій та залучення в Україну іноземних інвестицій. З

іншого боку, заснування спеціальних (вільних) економічних зон сприятиме

економічному підйому, розвитку підприємництва, відновленню зайнятості та

створенню нових робочих

місць, припливу інвестицій та ефективному використанню наявного виробничого

потенціалу.

Це підтверджують загальновідомі дані щодо закономірностей інвестування,

розвитку виробництва та підприємництва у СЕЗ різних держав світу.

НайІнтенсивніший розвиток підприємництва та найбільші темпи економічного

зростання характерні для етапів становлення і розвитку СЕЗ. Зокрема, на

зазначеному етапі розвитку річний приріст вкладених іноземних Інвестицій до

спеціальних (вільних) економічних зон становить, як правило, 35-75%;

середньорічні обсяги іноземного інвестування в розрахунку на 1 підприємство-

суб"єкт зони дорівнюють 90-250 тис.дол.; середньорічні темпи росту

промислового виробництва у зоні знаходяться на рівні 130-175%. Після

закінчення етапу освоєння зони та утвердження спеціалізації економічних зон

у подальшому середньорічні темпи росту виробництва частково знижуються до

110-130%. Слід мати на увазі, що питома вага торговельно-виробничих зон у

міжнародній торгівлі в середині 80-х років становила 20% і має сталу

тенденцію до щорічного зростання на два процентних пункти.

СЕЗ також є важливим стимулом для припливу до приймаючої країни

іноземних інвестицій, абсорбуючи від 10 до 80% Їх сукупної вартості. Крім

того, зони виробничого спрямування забезпечують в країнах Південно-Східної

Азії від 10 % (Корея, Гонконг, Філіппіни) до 60% (Сінгапур) загальної

кількості новостворених робочих місць.

Досі на Україні не створено необхідних умов для залучення Іноземних

інвестицій. Так, за кумулятивним показником надходжень прямих іноземних

інвестицій до держав, що мали централізовано керовану економіку, наша

держава займає 16 місце.

Підприємства з участю іноземного капіталу фактично не здійснюють впливу

на розвиток підприємницької діяльності та виробництво в Україні, оскільки

їх питома вага у загальнодержавному виробництві ВВП та НД становить 0.03%.

Загальна динаміка припливу Іноземних Інвестицій в Україну також не

задовольняє національних потреб як за сукупними обсягами інвестування,

так і в частині розподілу інвестицій по галузях народного господарства.

Основною проблемою для залучення в Україну прямих іноземних інвестицій є

недосконалість законодавства, його нестабільність, існуюча можливість

прийняття законів та нормативних актів зворотної дії, а також погіршання

податко3вого законодавства стосовно минулих періодів, відсутність гарантій

непорушення прав власності тощо.

Одним із шляхів вирішення проблеми є створення особливих територіально-

господарських утворень у вигляді спеціальних (вільних) економічних зон.

Оскільки ВЕЗ - це визначена територія, на якій встановлюється і діє

спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і

дії законодавства України (приймаючої держави), то подібне утворення матиме

певні переваги:

- невелика площа території зони дозволить обмежити імовірні негативні

результати її діяльності;

- визначеність типу та функціональної спрямованості СЕЗ дозволить

регулювати галузеву структуру зональних виробництв;

- наявність проекту (фактично - цільової комплексної програми

економічного розвитку) означатиме врахування регіональних та

загальнодержавних пріоритетів;

- гнучкість норм податкового та митного законодавства, що

розповсюджується на суб"єктів зони та є виключенням із загального

податкового І митного законодавства, дозволить на обмеженій кількості

суб"єктів підприємництва і, відповідно, з мінімальними втратами бюджетних

коштів у вигляді податкових платежів провести експеримент з різними

системами оподаткування та виявити оптимальну схему;

- імідж зон як територій зі сталим законодавством, гарантіями та

сприятливим інвестиційним кліматом, що склався у світі завдяки широкому

розповсюдженню цієї форми територіально-господарської організації,

дозволить стимулювати активне залучення іноземних підприємницьких

інвестицій та повернення тих національних капіталів, що "втекли" за кордон

у останні роки.

Ініціатива створення СЕЗ в різних регіонах України виникла ще у 1989-

1990 роках. Всього за період 1989/1990-1998 pp. на місцях було розроблено

та подано до Кабінету Міністрів України більше ЗО проектів заснування

локальних та точкових спеціальних (вільних) економічних зон різних типів.

Зокрема, у Закарпатській (Вільна митна зона "Чоп-Інтерпорт", комплексна

спеціальна економічна зона "Закарпаття", СЕЗ "Європа-Центр"), Чернівецькій

(комплексна СЕЗ Чернівецької області, туристично-рекреаційна зона

"Буковина"), Одеській (Одеська комплексна, "Антарктика", "Южненська",

"Порто-франко", "Південна Пальміра", "Аджалик") областях, Автономній

Республіці Крим (Севастополь, "Манганарі", "Сиваш", Керч, Кримська

комплексна економічна зона, точкова зона "Фотон"), Херсонській

("Джарилгач"), Дніпр.опетровській ("Дніпроавіа", "ПриднІпров"я",

"Кривбас"), Чернігівській (Північно-Українська зона прикордонного

співробітництва), Волинській ("Інтерпорт-Ковель"), Донецькій

("Азов"є", технопарк у М.Донецьку, комплексна СЕЗ), Львівській ("Яворів",

"Курортополіс Трускавець"), Запорізькій ("СтепногІрськ"), Івано-

Франківській("Ворохта", "Яремче"), Харківській ("Лідія-Харків"), Вінницькій

("МогилІв-Подільський"), Київській ("Славутич"), Полтавській

("Кременчук") областях та ін. Тобто 15 з 25 крупних адміністративно-

територіальних одиниць (області та АР Крим) вважають за можливе чи

необхідне створити на власній території особливий режим підприємницької

діяльності у формі СЕЗ.

Всі пропозиції щодо формування СЕЗ, як правило, будуються на

детальному знанні "внутрішніх" проблем і специфіки господарського

розвитку областей. Вивчення цих проектів дозволяє досить впевнено

стверджувати, що подібна Ініціатива в цілому не протирічить, а є

наповненням загальнодержавної економічної політики. Але неправомірно буде

оцінювати процес тільки позитивно: деякі з представлених до Кабінету

Міністрів України та Міжвідомчої комісії проектів недостатньо опрацьовані,

в ряді випадків утворення СЕЗ потребує залучення значних централізованих

Страницы: 1, 2, 3, 4